Рецензія на книжку «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» / За загальною редакцією Лариси ІВШИНОЇ. — Видання друге, стереотипне. — К.: ПрАТ «Українська прес-група», 2011. — 800 с.
Україна підійшла до того вирішального рубежу своєї історії, коли зростає вага досліджень, покликаних дати історіософське осмислення завдань української нації з позицій минулого, виявити стрижневу лінію історичного розвитку, відшукати ланку зв’язку між давнім, сучасним і майбутнім. На жаль, український історичний простір, вітчизняна історія залишаються для нас значною мірою «полем битви» за свою автентичність, самобутність, національну ідентичність. І досі в оцінці багатьох принципово важливих для усвідомлення історичних подій домінують підходи, несумісні з процесами націо- та державотворення.
Вітчизняна історія потребує національного очищення, україноцентричної бази. Хоча такого роду спроб, передусім на рівні публіцистики, зроблено досить багато, однак замало аналітичних розвідок, що ѓрунтуються на наукових методах і критеріях. Серед подібного роду праць слід назвати насамперед новітній, без перебільшення, інтелектуальний історичний бестселер «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» за загальною редакцією Лариси Івшиної.
«Сила м’якого знака...» — це книжка, як зазначається в анотації, про незнищенність, глибину й потужність нашого історичного коріння, тяглість державотворчої традиції, про походження нашої мови, Церкви. Ця книжка про те, як минуле нашого народу намагалися привласнити. Як державотворчий, культурний і духовний спадок Княжої доби перекроювали спершу Російська імперія, а потім — Радянський Союз. І як ці спроби повторюються нині, вже на нових рівнях.
У «Слові до читачів» головний редактор видання Лариса Івшина наголошує, що історія є найпотужнішим джерелом української ідентичності. Між минулим, сучасністю і майбутнім існує тісний взаємозв’язок: минуле не протистоїть сучасному, а є «тут і тепер» у вигляді фатальних наслідків. Задля свого майбутнього українська нація мусить пізнати себе, своє минуле в усіх його трагічних колізіях. Має рацію Л. Івшина, стверджуючи, що «так само, як УПА свого часу була армією без держави, так і українська історія сьогодні — без держави, позбавлена механізмів державного захисту» (с. 6). Українці сьогодні мають право нарешті націоналізувати свою давню відчужену історію (с. 7).
Коло питань, висвітлюваних авторами книжки (а це загалом 39 шанованих науковців, експертів, журналістів «Дня»), є воістину широким. У своїх статтях вони розбудовують українське суспільство через відкриття України незнаної та мозаїчні образки шляхетності духу в нашій драматичній історії, яку надто довго маргіналізували, замовчували, фальсифікували. «Україна так довго була відірвана від свого природного дому й позбавлена зв’язку з іменем Київської Русі, що для більшості європейців залишалася terra incognitа. А незнання породжувало нечутливість. Трагізм української історії полягає, зокрема, в тому, що Європа впродовж століть «не бачила» на карті України, не знала про нашу вкрадену історію», — зазначає Л. Івшина (с. 15). Повернення до справжньої історії може бути оздоровлюючим і для Росії, а для України — складним. Нашому суспільству належить узяти на себе відповідальність за державу з тисячолітньою історією, за історичну спадщину, що бере початок від Київської Русі. Доведеться покінчити з підсвідомим садомазохізмом: ніби Росія успадкувала всі типи державності, а Україна — всі види Руїни. Облишити одвічну звичку скаржитися й виправдовуватися (с. 11). Автори статей на основі величезного масиву історичних, політичних, археологічних, духовних, лінгвістичних та інших свідчень і фактів переконливо доводять, що історія України та Росії — це дві зовсім різні історії.
Структурно видання складається із чотирьох, змістовно пов’язаних між собою розділів. Розділ «Витоки» відкривається лекціями професора, доктора філософських наук доброї пам’яті Сергія Кримського «Ефект високого неба», в них ідеться про скарбницю воістину світового значення — Софію Київську, безпосередню, наочну трансляцію античності в християнство. Тут, у Софії, й відбилася ідея онтологічного оптимізму, яка пронизує всю українську культуру, є архетиповою. На тлі знакових пам’яток культури столиці України розгортається своєрідна антологія софійності (мудрості) минулих століть: античність як концепція софійності світу; світ як простір і як час, Історія; Київська Русь та, відповідно, Київська держава, що постала на березі великого степового океану. «Якщо задуматися, то минуле — це не те, що минуло. З минулим ми вступити в зв’язок не можемо, його немає, воно пройшло. Минуле — це нереалізовані можливості, що ми реалізуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим», — стверджує філософ (с. 47).
Пропозицію С. Кримського розпочати історичні розмисли, що укорінені в духовній культурі українців, про автентичне українське філософствування продовжили автори наступних статей, в яких ідеться про духовно-господарчий та космотворчий феномен пращурів, про спільність образотворчої мови історичних культур і народної культури в Україні. Так, шляхом звернення до такого джерела, як «Повість минулих літ», П. Кралюк досліджує проблему походження терміна «Русь», розкриває, як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі утворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь тощо. Констатуючи факт етнонімічних війн, дослідник з’ясовує термінологічні тонкощі між поняттями «руський» і «російський». Присвоєння терміна «Русь», на його думку, для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, означало претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі Х—ХІІІ ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі та імперські амбіції як «захисника православних», тоді як для нас утрата етноніма «Русь» означала ігнорування свого величезного культурного спадку Х—ХІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій і регіонального лідерства (с. 155). Із цього приводу професор Я. Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали» (с. 155). Про «Руську землю» та Україну в системі історичних координат розповідається у статті О. Палія «День народження України»; про походження «великоросійського» народу й держави у світлі теорії Василя Ключевського пише І. Сюндюков у статті «Коріння «іншої гілки»; міфи та історична правда щодо походження української та російської мов детально розглянуто в статті Г. Півторака «Українці: звідки ми й наша мова?».
Про особливості Хрещення Русі та його наслідки для подальшого розвитку української державницької традиції, про Десятинну церкву і трагічність великого поділу 1054 року йдеться у статтях незабутньої К. Гудзик. Забудова Десятинної церкви — цієї унікальної національної пам’ятки, на її думку, означатиме подальшу приватизацію «Святої Русі». Адже Десятинна церква як перша камінна церква часів Київської Русі аж до спорудження Софійського собору була осердям громадянського, релігійного та культурного життя киян. Цей храм для українців був і залишається втіленням і найславетніших, і найтрагічніших сторінок нашої історії. Ученість, книжна культура завжди відігравали в житті Стародавньої Русі виняткову роль. Тут же йдеться і про «Руську Правду» як перший кодекс законів на Русі, і про протистояння, міжусобицю між київськими князями, про запеклу та криваву боротьбу за київський престол, яка лише послаблювала Київську державу.
Нині точиться чимало дискусій про те, хто ж є спадкоємцем нашої великої прадержави — Київської Русі, котра набула значного розквіту в IX—XII ст. Автори аргументовано доводять, що саме ми, українці, є прямими нащадками Київської Русі, яка мала велику вагу в усьому європейському світі тих часів. Високого рівня розвитку було досягнуто тоді, як відомо, в торгівлі, ремеслах, освіті, усній народній творчості, літописанні, архітектурі, мистецтві. І нам є чим пишатися.
Гадаємо, що цей розділ тільки виграв би, якби йому передувала стаття М. Грушевського «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій він доводить, що саме українці є прямими нащадками Київської Русі, її державності, культури.
У другому розділі, «Постаті», представлено творців та подвижників державницької ідеї від давнини до середини ХХ ст., які пов’язані між собою духовною причетністю до творення української культури, державності, а дехто й безпосередньою співпрацею та участю в царині національного відродження. У книжці постали не лише самі постаті видатних історичних діячів, а й їхнє оточення — еліта: політична, культурна, релігійна, економічна, їхні діяння, що викликають неоднозначну реакцію. Блискуче поєднання власної долі з долею свого народу, з історією країни: вони прагнули до свободи не лише як індивідуального акту, а боролися за незалежність, свободу українського народу загалом.
Наявність персоналій забезпечує людський вимір, антропологічний підхід до історичного минулого. Це актуально й відповідає не лише сучасним тенденціям у світовій і модерній українській історіографії, а й потребам нашого суспільства. Не авангардна схема, а людина в історії, яка зумовлювала її долю, — ось що постає зі сторінок видання. Історія України в запропонований авторами спосіб постає різнобарвною, в усіх нюансах свого поступу, як процес, який можна зрозуміти, лише якщо мислити категоріями цілого, а не часткового. Творчий дух великих подвижників державницької ідеї пробуджує свідомість в індивідів та політичну волю й силу українського суспільства для творення своєї держави. Тому одне з першорядних завдань — воскресити самовідданих особистостей, повернути в український світ їхній світлий подвижницький дух.
Назвемо лише деякі статті з цього розділу. Так, П. Кралюк здійснив реконструкцію життєпису агіографа Нестора (стаття «Інтелектуал-християнин у «пост’язичницькому» суспільстві»). Одній із найяскравіших постатей у нашій історії початку ХVІІ ст. — талановитому письменникові, ученому-філологу, людині всебічної європейської освіти, яка постійно переймалася долею свого народу й церкви і робила для них усе, що могла, присвятила статтю К. Гудзик «Мелетій Смотрицький — публіцист, учений і патріот». Вона ж подає матеріал і про Юрія Дрогобича як автора першої друкованої книжки українською мовою під назвою «Прогностичні міркування щодо поточного 1483 року магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини».
У матеріалах ряду авторів ідеться про правління давньоруських князів: зокрема, статті О. Яструбова про князя Святослава Ігоровича, С. Синюка про життя волинської княгині Ольги Романівни. І. Сюндюков охарактеризував правління самовладного князя із Півночі Андрія Боголюбського, його політичні цілі й методи об’єднання розрізнених давньоруських князівств навколо якісно нового державоутворюючого центру — Володимиро-Суздальської землі. На думку автора, його самовладна й деспотична манера правління набула «творчого продовження» в роки правління таких прямих нащадків Боголюбського, як Івана Калити, Василя ІІІ, Івана ІІІ, Івана Грозного. У матеріалах цього ж автора здійснено порівняльний аналіз правління Володимира Мономаха та Андрія Боголюбського — діда і внука, як символів зовсім не спільної спадщини Київської Русі: як князя соборної гармонії та князя «нового деспотизму».
На особливу увагу заслуговує стаття С. Кота «Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну». Британський вчений, громадський діяч і журналіст Ланселот Лоутон ще в 1930-х рр. назвав анексію Київської Русі «одним із найбільших політичних шахрайств у нашій історії». У своїх матеріалах Ланселот Лоутон з глибоким знанням та симпатією пише про українську історію, етнічну і культурну самобутність українського народу, обстоює його незаперечне право на власну державність, вільний та незалежний розвиток у сім’ї демократичних націй. Він чітко визначав загальну потребу міжнародної спільноти в європейському майбутньому незалежної Української держави, а тому закликав офіційний Лондон підтримати Україну та українців у їхніх прагненнях до свободи й висловив переконання, що такі кроки відкриють новий шлях для розв’язання багатьох європейських проблем. «Українська нація — це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля просякнута кров’ю. Через свої багатства, чудовий клімат та унікальне розташування на великому перехресті світових шляхів Україна постійно виявлялася жертвою загарбників і гнобителів, її постійно членували й ділили» (с. 465).
Герої й інших матеріалів — цікаві та розмаїті. Тут і стаття Ю. Килимника про одного з найвидатніших українських полководців та політичних діячів Костянтина Острозького («Герой «спокійної сміливості»); П. Кралюка про Петра Конашевича-Сагайдачного («Людина, яка змінила українську історію») і Тараса Шевченка («Геній знайомиться зі святинею»). Цього ж автора стаття про Степана Бандеру («Феномен Степана Бандери»), що дає змогу читачеві сформувати власну думку про Бандеру на достовірних судженнях і фактах. Як історик України, справжній світоч історичної думки постає у статті О. Булиги «Справи давнини нашої...» Микола Гоголь. Письменник одним із перших звернув увагу на паралельний розвиток окремих сторінок української та російської історії, наголосивши, що лише географічний чинник став на заваді самостійному розвитку України як демократичного утворення. У цьому ж розділі І. Сюндюков детально аналізує політику Данила Галицького та Олександра Невського за умов монгольського панування, він також автор статті про історика, мислителя, державотворця Михайла Брайчевського; а крім того, стаття-інтерв’ю Т. Козирєвої з Романом Гораком про Івана Франка та інші матеріали про життєвий шлях і діяльність державних, політичних, громадських та культурних діячів. Трагізм буття України вони вбачали як у зовнішніх, так і внутрішніх обставинах. Іноземна навала, з якою треба було боротися українському народові, — річ самоочевидна. Але не менш очевидним є і лжепатріотизм, фальшивість позицій «злих синів» власної країни.
У третій і четвертій частинах книжки «Московські збирачі земель» та «Русь і Москва: нащадки» йдеться про те, як протягом століть Росія нещадно експлуатувала всі духовно-культурні надбання українського народу задля возвеличення здобутків колишньої Московії, «примножувала» свої території, про те, що ж насправді успадкувала наша північна сусідка — Російська Федерація, на яку великий вплив мали природні, географічні, історичні чинники та Золота Орда як могутня імперія. Саме вона заклала основи державності Московії, в котрій із відомих причин, починаючи з Петра I, а потім за часів тривалого царювання Катерини II, її придворними істориками було сфальсифіковано важливі історичні джерела — здебільшого давні літописи, щоб закріпити у свідомості цілих поколінь те, що нібито Російська імперія вважається незаперечною наступницею Київської Русі.
Так, В. Горобець у статті «День, якого не було» розвінчує міфи і легенди про Переяславську раду 1654 р. Зокрема, він пише: «Абсолютно очевидно, що українсько-російський договір 1654 р. був продуктом політичного розвитку двох сторін у конкретний історичний час — не треба йому приписувати якісь функції Святого Письма. Він ніс у собі як шляхетні помисли щодо спільної боротьби двох православних народів, так і намагання кожної зі сторін щось із своїх стратегічних задумів приховати, щось здобути для себе коштом іншого» (с. 487—498). На його думку, «промосковскість» Б. Хмельницького не виходила за межі визнання номінальної зверхності російського царя.
Утім, і сьогодні організатори «святкувань річниць» Переяславської ради — маргінальні промосковські організації, як, приміром, «Союз граждан Украины», «Славянская гвардия», «Верное казачество», «Международный георгиевский союз» та «Русская община Украины», заявляють, що «народ України зробив свій вибір 1654 року, ...завдяки Переяславській раді Україна визріла у складі Російської імперії... Це свято є днем нашого єднання», а «малороси, білоруси і великороси — це єдиний народ».
Окремим рядком слід назвати статтю О. Пахльовської «Мазепа — архітектор європейської України», оскільки політична й культурна діяльність Івана Мазепи стали поворотним моментом в українській історії. Науковець аргументує, що Мазепа тією мірою неприйнятний для Росії, як для Росії неприйнятна і Європа, і демократична система загалом. Тому Мазепа — не просто політик і державний діяч. Це символічна постать, яка кинула виклик самодержавній Росії, сакралізованій владі — владі в Росії Петра. Мазепинська Україна закріплювала за собою культурний спадок Русі, спадок, за висловом Є. Маланюка, «давньокиївського Гуманізму», чиєю провідною суспільною цінністю була індивідуальна свобода як вища форма реалізації християнської етики (с. 591). Петровська Росія остаточно зробила своїм власне політичний спадок Русі з її екстенсивною динамікою територіальної експансії в просторі, де людське життя як таке не становило жодної цінності (с. 592). Але ця переможна петровська Росія будувала своє суспільство з «подданных» и «холопов», а переможена мазепинська Україна поставала потенційним суспільством громадян. Відтоді протистояння України та Росії набуло системного концепційного характеру, як уособлення антропоцентричної та державоцентричної парадигми суспільного розвитку (с. 592). Україна була останнім європейським бастіоном політичної традиції, глибоко протипоказаної російському абсолютизмові, а тому й небезпечної для централізованої влади, а саме: республіканської традиції. Ця традиція, що цілковито зросла на ґрунті філософського спадку європейської культури, стала основою «української ідеї», ідеї республіканської, тож і національної, яка відтоді протиставила себе «російській ідеї» як ідеї імперській, а отже, іманентно наднаціональній (с. 592).
У цьому ж контексті варто згадати також матеріал І. Сюндюкова про Пилипа Орлика та його «Пакти і конституцію прав і вольностей війська запорізького» як унікальний документ української політико-правової думки, який зберігає актуальність і сьогодні. Дещо архаїчна мова, величезна часова відстань, зовсім інші політичні обставини й реалії життя не повинні послаблювати інтерес у неупередженого читача до цього документа, адже перед нами — пам’ятка гуманістичної, ліберальної політичної думки України, і нація має досить підстав пишатися нею, бо то була важлива віха на довгому шляху до свободи (с. 625).
У статті В. Степанкова «Нова парадигма базнадійного анахронізму» йдеться про політичну легітимацію імперської концепції історії Росії, про те, як фальшується й обкрадається українська історія сьогодні. Науковець стверджує, що політична легітимація оживленої імперської концепції російської історії відкрила шлях не тільки до фальшування власної історії, а й до обкрадання та привласнення історії України і Білорусі, а отже, позбавлення їхніх народів права на власну, ні від кого незалежну національну історію, історичну пам’ять і свідомість, національну гідність (с. 785). Він закликає викривати великодержавну імперську спрямованість нової концепції російської історії та відповідних заходів, якими супроводжуватиметься підготовка й відзначення 1150-річчя утворення Російської держави (с. 785).
У цій частині читачі мають нагоду ознайомитися з поглядами і росіян на історію України в контексті російського бачення історії, зокрема російських науковців І. Чубайса та Л. Шевцової про український і російській шляхи в історії, їхні позиції щодо проблем сучасності, російсько-українських відносин, на майбутнє Російської Федерації. Цікавими є також їхні міркування про російську ідею, національно-державну ідентичність та її кризу, про апологетів Російської імперії.
З огляду на це доречно тут згадати і статтю з Інтернету росіянина С. Широпаєва «О двух разных народах», в якій він стверджує, що Україна справді інша країна. Автор аналізує характерологічні риси росіян та українців, ставлення росіян до українців з одного боку, та українців до росіян — з іншого, розкриває підступний зміст метафори «братній народ». Хоч не з усіма тезами автора можна погодитися, деякі його судження спонукають до дискусій, однак безсумнівним є його висновок: «Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться — нам надо ее понять и принять» (с. 682).
В інших статтях цих розділів лаконічно, але переконливо, на конкретних прикладах аргументовано, який великий вплив на розвиток Росії мала наша національна культура в різних галузях: у духовно-церковній, освітній, в архітектурі, музичному та образотворчому мистецтвах. Сьогодні в Росії активно розробляються різні концепції «російської цивілізації», підставою яких виступає міфологізована історична спадщина. Найпопулярнішими серед них є неоєвразійський проект і найновітніша напівміфологічна доктрина «русского мира». Сяк чи так вони пов’язані зі спробами переписати історію, знищити в нашій пам’яті цілі пласти боротьби українців за національну незалежність, мають на меті повернення «імперської величі» та втягування України в орбіту російської ментально-просторової матриці. Із багатьох поглядів Росія заперечує історію України, як, утім, і не розуміє історії Європи.
Фактично маючи на увазі під цим поняттям «мир российский», тим самим заперечується тисячолітня й питомо українська державотворча традиція, в масову свідомість сучасних українців навіюється далеко не безневинна думка про те, що ми, мовляв, народ у своїй історії переважно бездержавний і до створення держави малоздатний. І це вже відчутно впливає на сьогодення й робить наш народ, за висловом В. Стуса, «вічно ембріонним», із накинутим комплексом «меншого брата». Тож маємо справу з продовженням масштабної та впертої «приватизації» Київської Русі й оголошенням усієї її культури «русской» (російською). І московські «переповідачі» нашої історії та культури є зовсім не безневинними, бо вони крадуть її в українців, турботливо зрощують наш укорінілий комплекс меншовартості.
Україна може бути полiтично незалежною, але її психологiчне i культурне рабство можна перемогти лише деконструкцiєю iдеї iмперiї, яка все ще деформує нацiональний простiр ізсередини. Відмінність між українцями пролягає не лише в площині мови, релігії, економічних інтересів — вона походить від різного історичного досвіду й різної колективної пам’яті, різних орієнтирів для розбудови нової держави. У розділах ідеться також і про відповідальність українців, котрі свідомо виступали як будівничі Російської імперії — і в державно-політичному, і в культурному сенсі та є відповідальними за це і перед історією, і перед власною нацією (с. 690).
Важливе місце у виданні відводиться історіософському цивілізаційно-формаційному осмисленню невдач української нації на шляху до незалежності, що виступає підґрунтям дослідження та вироблення критеріїв аналогічного осмислення сучасної стадії української історії. Самопізнання, самоосмислення і самоусвідомлення самих себе є ознакою морального й генетичного здоров’я в суспільстві.
Автори статей не обмежуються загальнотеоретичним аналізом історичного минулого українського народу, а розглядають його особливості в культурно-історичному контексті. Розкриття багатьох сторінок вітчизняної історії здійснюється передусім у руслі історичних критеріїв та в широкому контексті світового розвитку, оскільки Русь-Україна — це своєрідний цивілізаційний УСЕСВІТ. Автори матеріалів переконливо доводять, що європейський вибір України — не стільки зовнішньополітичне завдання, скільки проблема європейськості внутрішніх трансформацій.
Наприкінці видання подано перелік знакових (переломних) подій, які суттєво вплинули на політичний, соціально-економічний і культурний розвиток Давньої Русі, України та Московської держави. Хоча правильніше замість терміна «Давня Русь» уживати «Київська Русь» (с. 786). Детальніше переповідати основні висновки, ідеї, додатково аргументувати ці рядки висловами чи думками авторів рецензованого видання немає сенсу. Для цього слід узятися за читання книжки.
Новітнє прочитання авторами книжки вітчизняної історії створює міцну основу для реконструкції історичної пам’яті українців, а відтак редефініції старої радянської та творення нової української ідентичності. А поєднання зусиль блискучих авторів: учених, які ґрунтовно вивчають історію нашої держави, експертів і журналістів «Дня» — спричинило в цьому разі особливий ефект. Безумовно, це видання являє собою вагомий внесок у розвиток історіографії України.
Можна сперечатися щодо оцінок тих чи інших фактів, але сам матеріал книжки дає поживу для роздумів і подальших студій. Навіть певні претензії авторів на володіння ключем від історіософської істини не можуть применшити важливості поставлених ними проблем і, що важливіше, запропонованих рефлексій їх розуміння. Зрозуміло, що перші спроби на шляху формування історіософського напрямку неминуче пов’язані з певними хибами. Не все вдалося з максимальною досконалістю й авторам книжки, зокрема збалансованості сюжетів. Можливо, деякі погляди авторів не зовсім відповідають канонам науковості й доказовості, виглядають дещо безапеляційно. Подекуди науковість поступається місцем публіцистичності, заідеологізованості. Утім, це можна зрозуміти, адже довелося порушити найскладніші проблеми минулого. Автори ще матимуть нагоду детальніше і ґрунтовніше розглянути ті положення, які вони лише окреслили. Отже, ми розраховуємо на нові цікаві й актуальні дискусії, нові видання Бібліотеки «Дня».
Для багатьох книжка «Сила м’якого знака...» означатиме відкриття. Уже сьогодні її називають енциклопедією історичної пам’яті у вигляді талановитих публіцистично-наукових статей, нарисів та розвідок. Вони дадуть змогу кожному, хто візьме до рук «Силу м’якого знака», заглибитися в українську історію та дістати відповіді на багато запитань, які донині перебувають в епіцентрі дискусій, обговорень, а ще частіше стають предметом хитрих і підступних фальсифікацій минулого нашої країни та української історії.
Варто також привернути увагу шановного читача і до способу викладу, обраного в книжці. Автори добре попрацювали над стилем, щоб мова була ясною та легкою, зрозумілою широкій аудиторії. І все ж таки читати цю книжку нелегко. Як і будь-яка історіософська праця, вона потребує від читача глибокого розуміння суті висвітлюваних питань, заглиблення у світоглядні категорії, а до того ж ще співпереживання.
Сюрпризом для читачів стане, сподіваємося, й рідкісна для історичних праць піднесеність і тональність книжки, її винятково гармонійна структура. Вона постає як справжній гімн буттю українців, вияв пробудження почуття національної гідності та гордості за свою країну і впевненості в її доброму завтрашньому дні.
Тому книжка «Сила м’якого знака...» має повне право на найпильнішу увагу не лише з боку професіональних істориків, а й усієї української спільноти, всіх громадян. Хотілося б, щоб це видання здобуло державну підтримку, щоб саме українська держава ініціювала й видала зазначену працю як соціально значиме видання, забезпечила ним навчальні заклади всіх рівнів. Вона має стати обов’язковим підручником.
Доречно високо оцінити і надзвичайно якісне поліграфічне оформлення книжки «Сила м’якого знака...». Статті доповнено фотопортретами державних, громадських і церковних діячів, ілюстраціями, гравюрами культурних пам’яток як у чорно-білому форматі, так і в кольоровому. Тому видання може слугувати і як подарункове.
АВТОРСЬКА ДОВІДКА
КОЗЛОВЕЦЬ Микола Адамович, доктор філософських наук, доцент, професор кафедри філософії Житомирського державного університету ім. І. Франка
