Що, аж до недавніх часів, перебувало в центрі уваги найвидатніших істориків? Політико-владні колізії, економічні процеси, міжнародні конфлікти, революції, соціальні потрясіння, перевороти в духовному житті... Одне слово — історія «публічна», насамперед історія подій, а не звичайних, пересічних людей (останні не вважалися, як правило, гідним об’єктом дослідження). І лише в останні десятиріччя (у другій половині ХХ століття) як результат благотворного процесу гуманізації та «олюднення» історичної науки було започатковано новітній напрям — історію повсякденності.
На противагу історії подій, тут вивчається та повсякденна (буденна, звичайна) життєва практика, в якій реалізує себе кожна (хай навіть геть незначна) людина, в якій вона, власне, існує щодня й щохвилини, яка є для неї єдиним життєвідтворюючим середовищем. Що людина їла в той або інший період історії, яким було її житло, як вона одягалася, яким конкретно чином заробляла собі на життя, що саме читала, як отримувала інформацію про світ, яким було її сімейне життя — ось те коло питань, вивченням яких займаються фахівці з історії повсякденності.
Тому воістину знаменною подією для всіх прихильників і шанувальників музи Кліо став вихід у світ двох фундаментальних монографічних видань (обидва — в двох томах, обсягом близько 800 сторінок кожне): «Нариси повсякденного життя Радянської України в добу НЕПу (1921—1928 рр.)» та «Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х — середина 1950 рр.)». Перше, що можна сказати, ознайомившись з цими чотирма унікальними томами (видані Інститутом історії України НАН України; головний редактор обох видань — академік НАН України Валерій Смолій; відповідальний редактор першого двотомника — доктор історичних наук Станіслав Кульчицький, другого двотомника — член-кореспондент НАН України Віктор Даниленко), — такого дослідження в Україні ще не було. Вперше на високому науковому рівні комплексно вивчено й проаналізовано практично всі значущі аспекти повсякденного життя різноманітних верств українського суспільства двох доленосних періодів української історії: доби НЕПу, коли країна, здавалося б, ще не втратила шанс відстояти бодай мінімально цивілізовані правила співіснування держави та економіки (згадаймо ще про процес «українізації», що охоплює саме ці роки); та першого повоєнного десятиліття (1945—1955 рр.), коли на Україну, безмежно виснажену й ущент зруйновану страхітливою війною, чекали нові колосальні випробування, нові розчарування та нові величезні можливості...
Оглянемо конкретні розділи обох колективних монографій. Після статей, присвячених теоретико-методологічним аспектам вивчення повсякденного життя (ми ці аспекти ще коротко згадаємо: тут теж є чимало цікавого) читач першого тому має змогу ознайомитись зі сторінками, де розглядаються такі проблеми: влада і суспільство в добу нової економічної політики; між революцією і колективізацією: селянський ренесанс (великий і цікавий розділ, де ми знаходимо розповідь про селянина як власника і трудівника, про селянина як економіста і «комунара», про селянина в колі сім’ї, селянина як політика та як філософа); життя робітників в добу НЕПУ (все, що стосується їхнього працевлаштування, джерел існування, житлово-побутових умов та медичного обслуговування); будні компартійного функціонера пореволюційної доби (соціальний тип номенклатури, політична діяльність як служба, пільги та привілеї номенклатури, контроль за номенклатурою); повсякденне життя вчителя; нариси студентського життя; етнічний вимір повсякденного життя українського суспільства; життя православного духовенства; нова буржуазія в умовах НЕПу.
Розмаїття тем, аналізів, підходів... Не менш цікавою є й друга двотомна колективна монографія, присвячена останнім рокам сталінського правління. Тут мова йде про життя партійно-державної номенклатури повоєнної України (її освітньо-культурний рівень, повоєнна влада в оцінці громадян, повсякденне життя номенклатури); науково-педагогічну інтелігенцію як соціально-професійний прошарок в 1945—1955 рр.; студентство в соціальній структурі радянської України; репатріантів та «ворогів народу» як маргінальні групи українського суспільства; соціальну політику держави 1945—1955 рр. очима робітників і селян; соціальну свідомість та поведінку населення України; соціорелігійне життя України в описуваний період... У підсумку складається доволі вражаюча картина пригніченого тиранічною владою суспільства, в якому, проте, не зникали (і не могли бути остаточно придушені) вічні ідеали добра та людяності...
Але цікаво відповісти на одне неминуче (і дуже суттєве) запитання: чому так важливо, перспективно і необхідно вивчати історію повсякденності? Чому йдеться про, очевидно, найважливішу складову соціальної історії? Бо тут яскраво проявляється вся сукупність суспільних відносин (до того ж, не спотворена ідеологічним «фільтруванням», як це нерідко трапляється); власне кажучи, повсякденність оточує нас завжди і скрізь, хоча ми й не помічаємо її, як повітря, що ним дихаємо... Ось чому, як пише доктор історичних наук Ольга Коляструк, «без вивчення механізмів щоденного буття людини неможливе адекватне розуміння не тільки її приватної сфери, а й суспільного життя в цілому». Ось чому дві двотомні колективні монографії, про які ми розповіли, є досить вдалим «пересаджуванням» на український ѓрунт розробок Фернана Броделя, Норберта Еліаса, Люсьєна Февра, Марка Блока, Ролана Барта, Юрія Лотмана, Георгія Кнабе, інших знаних учених, які зробили прямий або опосередкований внесок у створення «історії повсякденності» — і тому ці книги заслуговують на пильну увагу не лише вузького кола фахівців, а й суспільства в цілому.
