Захоплення читанням книжок до історика Юрія Волошина прийшло ще в дитинстві. Цим він, мабуть, найбільше завдячує мамі, котра сама дуже любила читати і колись навіть мріяла стати бібліотекарем. Хлопець виростав у слобожанських степах, у селі Крючки на Харківщині, в якому не було книгарні, зате була добра бібліотека. Там він і брав свої перші книжки про хлопчика Помагая Платона Воронька. Крім того, родина передплачувала дитячий журнал «Малятко». У такий спосіб Юрко захопився читанням і став постійним відвідувачем бібліотеки.
ВІД РОМАНТИЗМУ ДО ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Навчаючись у початкових класах школи, він з друзями змагався в тому, хто прочитає товщу книжку. Волошин пригадує, що перше таке видання він подужав у третьому класі. Це був роман «Спартак» Рафаелло Джованьйолі в перекладі російською мовою, якої хлопець тоді до пуття і не знав, бо вони в школі щойно почали її вчити. Дитячий гонор спонукав читати щораз більше — і звідти прийшло знайомство з творами Фенімора Купера, Ернста Сетона-Томпсона, Джека Лондона (у перекладі українською). У 1970-х роках у СРСР видавали багато західної романтичної літератури (Рафаеля Сабатіні, Александра Дюма), яка надходила й у сільські бібліотеки, тому Юрко був у числі перших, хто приходив за новинками. Тоді ж він «підсів» і на історичні романи Володимира Малика й Михайла Старицького.
«Коли я вже працював у школі, почав збирати книжки, які читав у дитинстві. Але виявилося, що моїм дітям вони не дуже цікаві. Тоді я зрозумів, що бібліотека — це річ індивідуальна», — розповідає Волошин та пригадує дотепну історію, з якої, либонь, і почалося його захоплення колекціонуванням літератури. Після закінчення восьми класів школи він навчався в технікумі механізації сільського господарства у Вовчанську на Харківщині. Якось під час літніх канікул Юрій приїхав у свій гуртожиток і побачив там купу сміття, котру невдовзі мали викинути. З тієї гори непотребу він витягнув книжку Вільяма Шекспіра («Король Лір» і «Гамлет» у перекладах російською Бориса Пастернака), роман «Сестра Керрі» Теодора Драйзера в хорошій українській версії та, здається, видання творів Миколи Гоголя 1938 року. Потерту й підклеєну збірочку шекспірівських п’єс Волошин зберігає і дотепер, бо там дійсно гарний переклад, хоча має у своїй книгозбірні й сучаснішого українського «Гамлета» в тлумаченні Юрія Андруховича.
На полицях у квартирі професора-історика досить багато художньої літератури: шеститомник Джона Стейнбека, улюблені з дитинства Дюма, Купер, придбані без жодних перешкод книжки Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова (за Союзу була така практика, коли, щоб купити цікаве й потрібне видання, потрібно було додатково взяти щось із «обов’язкової програми»). На початку 1990-х його бібліотеку поповнили видання Дмитра Мережковського, Осипа Мандельштама та Андрія Платонова. У той час у Полтаві працював кіоск товариства «Просвіта», в якому продавали українську літературу і де Волошин купив збірку поезій Василя Стуса, видану 1992 року з ілюстраціями Опанаса Заливахи. Відтоді походять й опубліковані в Балтиморі «Сибірські новели» Бориса Антоненка-Давидовича, що їх надіслав у дарунок американський меценат Мар’ян Коць.
Юрій Волошин:
«Коли вже працював у школі, почав збирати книжки, прочитані мною в дитинстві. Але виявилося, що моїм дітям вони не дуже цікаві. Тоді я зрозумів, що бібліотека — це річ індивідуальна»
На тих же полицях стоять твори Михайла Булгакова, виміняні колись на макулатуру, Володимира Набокова і Федора Достоєвського, якого Юрій Володимирович читав під час прогулянок із маленькою донькою. «Катя спить у дитячому візочку, а батько читає», — сміється професор, згадуючи ті часи. Батькове захоплення, схоже, передалося дітям, котрі самі залюбки читають, про що свідчать не лише книжки Любка Дереша та антологія літературного гурту «Бу-Ба-Бу», а й роздрукований список обов’язкового читання за шкільною програмою, складений молодшим сином Андрієм.
Дуже подобається Волошину творчість Мілана Кундери, багато книжок якого «розбіглися» по знайомих. Так само десь «гуляє» й улюблена «Перверзія» Андруховича. Деякі видання, однак, повертаються до власника, зокрема й затягана (а отже, запитана й перечитана) «Антологія альтернативної української поезії», придбана понад десять років тому в київському арт-клубі «Остання барикада». Також серед улюблених авторів історика — Умберто Еко з романами «Ім’я троянди», «Маятник Фуко» і «Бавдоліно», Харукі Муракамі, а із сучасних Нобелівських лауреатів — Орхан Памук. Яскраве читацьке враження на Волошина нещодавно справили «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца у версії Андруховича і «Люди з веснянками» Гюґо Гамільтона в перекладі Євгенії Кононенко.
З есеїстики сподобалася книжка Лешека Колаковського «Похвала неконсеквентності», придбана за порадою професора Ярослава Грицака, котрий дуже рекомендує всім це видання. Коли хочеться посміятися, Юрій Володимирович любить зазирнути до збірки афоризмів «Незачесані думки» Станіслава Єжи Леца, витлумаченого Андрієм Павлишиним. З ностальгією згадує професор книжку О’Генрі, яку він купив у середині 1980-х, коли, будучи комсомольцем, перевіряв перепустки делегатів конференції Жовтневого райкому Комуністичної партії міста Полтави. Там, виявилося, можна було придбати й літературу, призначену для розповсюдження саме в бібліотеках, а не в книгарнях. Там виявився й том О’Генрі. На тій самій конференції студент історичного факультету Полтавського педінституту, з огляду на обраний фах, купив ще «Іліаду» й «Одіссею» Гомера.
ВИСОКІ ПОЛИЦІ НАУКОВЦЯ
Натомість зовсім інше зібрання книжок у робочому куточку Волошина, де переважають наукові видання. На окремій полиці — кілька великих словників, які необхідні для написання академічних статей і книжок. Часом ученому бракує відповідного синоніма, іноді якесь слово потребує додаткового тлумачення, котре не завжди можна відшукати в Інтернеті. Дуже цікава історія пов’язана з книжкою «Власні імена людей» Лариси Скрипник і Ніни Дзятківської, яку подружжя Волошиних придбало, щоб вибрати ім’я для майбутньої доньки. «Я ні сном ні духом не думав, що коли стану писати докторську дисертацію, то там буде розділ про антропоніміку і ця книжка мені дуже знадобиться», — згадує професор. Ясна річ, у бібліотеці Волошина багато видань з історичної демографії, історії ідей, методології історії, культурної антропології та філософії.
Особливе місце відведено полиці з такими ґрунтовними працями: «Соціальна історія Росії», «Інше Середньовіччя» Жака Ле Гоффа, «Енциклопедія постмодернізму», «Росія як поліетнічна імперія» Андреаса Каппелера, «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України», «Вступ до історії», «Паралельний світ» Наталі Яковенко, «Історія — нескінченна суперечка» Арона Гуревича, «Історія європейської ментальності». Деякі книжки суттєво вплинули на фахове зростання Волошина як історика. Це, зокрема, «Апологія історії» Марка Блока, «Людина перед обличчям смерті» Філіппа Ар’єса і «Метаісторія» Гейдена Вайта. «Вайт стверджує, що історики конструюють події, про які пишуть, накидаючи їм зв’язність наративної белетристики і кодуючи факти як компоненти чотирьох видів літературного сюжету: роману, трагедії, комедії й сатири», — пояснює вчений оригінальність концепції американського теоретика історичного письма та історика культури.
Є в колекції Юрія Володимировича й англомовне видання 1988 року славнозвісної праці канадського дослідника Ореста Субтельного «Україна. Історія». Про нього полтавський історик довідався ще 1990 року зі схвальної рецензії професора Станіслава Кульчицького, і сам захотів його прочитати, а тому написав листа в Америку Мар’янові Коцю й попросив надіслати книжку. Невдовзі вона прийшла і стала дуже популярною: її читали, у ній робили підкреслення олівцями і перекладали деякі уривки. Нині про те, наскільки активно в Полтаві студіювали роботу Субтельного, нагадують численні плями на сторінках товстелезного тому. А вже за рік, 1991-го, у видавництві «Либідь» вийшов її український переклад Юрія Шевчука, що став справжнім бестселером у країні, в якій гостро бракувало книжок із національної історії.
Чимало у книгозбірні професора й оригінальних наукових праць польських авторів — Єжи Топольського, Еви Доманської, Войцеха Вжосека та Цезарія Кукльо, частина з яких уже вийшла друком в українських перекладах. До речі, з книжкою Топольського «Як пишемо і розуміємо історію» у Волошина пов’язана ще одна цікава історія. Це видання він купив кілька років тому у Варшаві та почав читати його в поїзді, повертаючись у Полтаву. Якраз тоді до Юрія Володимировича зателефонувала перекладач Надія Гончаренко і запитала: «Що ти робиш?». Він відповів, що читає дуже цікаву книжку Топольського. Через рік, коли історик відпочивав у Коктебелі, до нього знову зателефонувала Гончаренко, нагадала про їхню розмову і запропонувала стати науковим редактором перекладу праці класика польської історіографії, публікацію якої підтримав Польський інститут у Києві та видавництво «К.І.С.».
«Книжки, як і в усіх, приходять до мене в міру зацікавленості, — розповідає професор. — Вони накопичуються, їх стає дедалі більше. Коли я починав викладати історію України, ми купували все, що виходило. У мене було дуже багато літератури з історії ХХ століття. І коли вже «тонув» у тих книжках, я зібрав їх у велику картату торбу й поніс до інституту. Коли ми з сином підходили до кафедри, торба луснула. Спочатку я думав віддати книжки в бібліотеку, та доки тривали літні канікули й відпустки, вирішив запропонувати колегам взяти те, що їм було цікаво. Як наслідок, залишилося три книжки: дві — німецькою мовою та одна — англійською».
Нині Волошин практично не купує книжок, але часом пригадує своє давнє захоплення — і купує щось серйозне, як це нещодавно відбулося в харківській книгарні «Є» з працею Фернана Броделя «Ідентичність Франції». Книжок в оселі полтавського історика справді багато — вони не лише на полицях, а й на робочому столі, у шафах і тумбочках. Місця для них стає дедалі менше, тому професор розмірковує про необхідність ремонту і встановлення нових, ще вищих, книжкових шаф.
ДОВІДКА «Дня»
Юрій Волошин — доктор історичних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка. Автор монографій «Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941—1944 рр.)» (Полтава, 1997 р.), «Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у ХVIII ст.: історико-демографічний аспект» (Полтава, 2005 р.). Упорядник видання «Місто Полтава в Румянцевському описі Малоросії 1765—1769 рр.» (Київ, 2012 р.). Член редакційних рад часопису «Український гуманітарний огляд» (Київ) та альманаху «Рідний край» (Полтава).
