Від 2010 року Національну премію України імені Тараса Шевченка в номінації «Публіцистика» не присуджували. Серед кількох претендентів на премію 2014 року (а це особливо відповідальний рік — 200-річчя від дня народження Т. Шевченка) названо ім’я Олега К. Романчука. На премію висунуто його книжку «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990-2011)», що вийшла в світ 2011 року у Львові й була відзначена обласною Премією імені В’ячеслава Чорновола 2012 року.
У пострадянську добу різноманітні джерела стали нав’язувати українським мас-медіа інформаційну модель журналістики. Сутність її зводилася до двох головних ідей. Перша: журналістика — виключно інформаційна діяльність, усе, що виходить поза межі елементарного повідомлення про факт, — то вже не журналістика, а публіцистика, яку, певна річ, у цій концепції журналістикою не вважають; публіцистика — то пропаганда, а пропаганда — це погано, ми нею вже по горло ситі від радянських часів.
Друга ідея: журналіст — це труба, через яку інформацію перекачують від джерел інформації до споживачів; журналісту байдуже, що качати (нечистоти, воду, нафту), він не повинен мати своєї позиції, старанно приховувати свої погляди, якщо вони є, на висвітлювані події.
Це проголошували в той час, коли проти України тривала неоголошена інформаційна війна. Для захисту в цій війні Україна потребувала саме публіцистики й саме активного журналіста з українською національною ідентифікацією і з активною позицією, спрямованою на захист української державності. Але щойно такі журналісти з’являлися, одразу розпочиналося: та це не журналістика, це не професійна робота і т. д., і т. п.
Не можна сказати, що концепція інформаційної журналістики не позначилася на стані українських медіа. Перше свідчення її впливу — майже цілковите зникнення з часописів сатиричних жанрів, до рідкісних випадків звелися подорожні й портретні нариси.
І все ж усіляким псевдонауковим інспіраціям знищити українську публіцистику не вдалося. Українське професійне журналістське середовище виявилося не настільки вразливим, щоб піддатися на інтелектуальну провокацію. Українська публіцистика пережила період занепаду й зажила своїм новим життям. Найголовнішим свідченням її нормального розвитку є публіцистика у книжковому форматі. Адже зрозуміло, що публіцистична книжка, як правило, формується автором з матеріалів, раніше опублікованих у пресі. Але у книжці вони набувають кумулятивної енергетичної потужності, повноцінно й самодостатньо репрезентують автора й головні напрямки його діяльності.
• ОЛЕГ РОМАНЧУК ЯК ОСОБИСТІСТЬ І ЖУРНАЛІСТ
Олег К. Романчук — кандидат філологічних наук і працює доцентом на кафедрі української преси Львівського національного університету імені Івана Франка. Як професійний викладач Олег Романчук — автор кількох навчальних посібників, найвідоміший з них — «Системний аналіз у журналістиці» (2008). У ньому, між іншим, автор навчає студентів працювати в аналітичній публіцистиці на власному прикладі.
Як письменник (член НСПУ) він — автор роману і кількох книжок оповідань. Як журналіст — член НСЖУ та Міжнародного інституту преси. Але головним чином українській спільноті він відомий як засновник і шеф-редактор журналу «Універсум».
У назву журналу висунуто поняття, яке позначає Всесвіт як ціле, причому цілісність розуміється як внутрішня множинність. Універсум безкінечний, всеосяжний, різнобічний. Це щось таке, що важко осягнути розумом, бо воно не має ні кінця, ні краю. Два концептуальні мотиви розвиваються в часописі: України як універсуму і України в універсумі світу (чи світів).
У спорті є поняття «граючий тренер», а в журналістиці — «пишучий редактор». Далеко не в кожного редактора вистачає сил залишатися ще й автором власного часопису. Але це не про Олега Романчука. Для нього дописувати до свого журналу — це органічно притаманна функція, це сутність його життя. Принаймні мені не доводилося тримати в руках номерів журналу, де б не було опубліковано хроніки подій та статті на найбільш злободенні теми Олега К. Романчука. З таких його публіцистичних творів і складається книжка «У пошуках універсуму». Назва напрочуд вдала. Бо в ній (в книзі) справді йдеться про пошуки автором і суспільством універсуму — світу як цілого і місця в ньому для України.
Журнал «Універсум» відзначає ювілей. Його перший номер вийшов у світ двадцять років тому — у грудні 1993-го. Відтоді він став майданчиком світоглядної публіцистики, набув статусу авторитетного часопису, у якому ґрунтовно й професійно розглядають проблеми сучасності й історії.
• «МИ СТВОРИЛИ УКРАЇНУ, А ТЕПЕР МУСИМО СТВОРИТИ УКРАЇНЦІВ»
Звичайно, Олег Романчук цього не говорить. Він лише наводить слова Джузеппе Гарібальді, які він сказав після проголошення об’єднаної Італійської Республіки: «Ми створили Італію, тепер мусимо створити італійців», і пояснює, що українська ситуація не є історично ексклюзивною. Подібні проблеми вирішували й інші народи.
Збірка публіцистики Олега Романчука сама нагадує універсум. На її майже дев’ятсот сторінках відображено найрізноманітніші аспекти українського життя за останні двадцять років. У розділі «Україна в Універсумі» (тут це слово подано з великої літери) вміщено вибрані світоглядні статті з доробку автора. Як багаторічний читач журналу можу засвідчити — автор справді відібрав зі свого доробку те, що витримало іспит часом. Адже що там приховувати, публіцистика — товар не тривалого зберігання, вона втрачає актуальність разом із відходом у минуле суспільних ситуацій, які її покликали до життя. Але сама ситуація в Україні стабільно важка, з невеликими коливаннями то до кращого, то до гіршого, що дозволяє залишатися актуальними й статтям, написаним 10, 15, 20 років тому.
Розділ «Хроніки «Універсуму» — то справжня історія сучасності, у якій читач побачить своє недавнє минуле. Олег Романчук до кожного номеру свого часопису подає хроніку свіжоминулих подій. Але це не простий перелік, а аналітичний звіт перед читачами, з оцінками подій та їх учасників, роз’ясненням, як ці події слід розуміти людині, що стоїть на державницьких позиціях, і що з тих подій випливає для кожного пересічного українці і для держави в цілому. Сучасна людина знемагає під завалами непрокоментованої, оголеної інформації, нагромадження якої не призводить до кращого розуміння соціального довкілля чи до створення кращої для людини поведінкової моделі в ньому. Майбутнє — за аналітичною журналістикою. Таку журналістику й пропонує українцям Олег Романчук.
У розділі «У дзеркалі Універсуму» автор запропонував широкому читачеві фрагменти свого підручника «Системний аналіз у журналістиці» (до речі, відзначеного премією конкурсу фундації Воляників-Швабінських), власне, ту її частину, де містилися приклади такого взірцевого системного аналізу. Про що йдеться? Будь-який факт, повідомлений журналістикою і тим самим перетворений на новину, залишається річчю-в-собі до того часу, поки ми не побачимо його зіставленим з іншими фактами, уведеним у коло нашого життєвого досвіду, сприйнятим у контексті міжнародної політики, історичних зумовленостей. Це і є системний аналіз. Для методу автора властиві потужні історичні вертикалі, залучення для побудови власних концепцій творів Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша, Михайла Грушевського й Володимира Винниченка, Миколи Шлемкевича й Миколи Хвильового. Разом з тим автор показує, що він не самотній у сучасному інформаційному просторі України, широко залучаючи до свої текстів висловлювання Івана Дзюби і Євгена Сверстюка, Ярослава Дашкевича і Мирослава Мариновича, Джеймса Мейса і Миколи Жулинського, Юрія Щербака і Юрія Саєнка та багатьох інших своїх однодумців.
Олег Романчук як педагог навчає молодого журналіста бути публіцистом, тобто мислити масштабно, широко, бачити й розуміти прихований зміст новинарних повідомлень. Матеріали цього розділу подано під гаслом «Зворотній зв’язок». Це означає, що Олег Романчук подав не лише свої тексти, а й коментарі читачів, які вони вміщують у відповідних вікнах після електронних публікацій. З цього «зворотного зв’язку» ми бачимо, як в Україні формується нова активна читацька спільнота, що готова вступати в діалог із автором щодо піднятих ним тем, оцінювати чи навіть збагачувати його позицію.
Наприкінці книжки подано розділ «Історії Універсуму». Відкриває цей розділ історичне дослідження «Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою». Воно було створене й вийшло окремою брошурою ще 1990 року. Ця дата й потрапила в підзаголовок книжки, розпочавши хронологічний відлік текстів, опублікованих у ній. Далі йдуть розвідки про Берестейський мир, політичні портрети Юрка Тютюнника та Василя Оксюка, деякі інші матеріали, що друкували в «Універсумі». Що їх об’єднує? Увага до кульмінаційних епізодів нашої історії, переважно в площині російсько-українського протистояння.
• ЩО ЗБАГНЕ ЧИТАЧ ІЗ «УНІВЕРСУМІВ» ОЛЕГА РОМАНЧУКА?
Наприклад, те, що ніякого Радянського Союзу насправді не існувало, «ця держава тільки формально була союзом, а насправді — жорстко централізованим утворенням, комуністичною імперією». З самого початку радянська влада була не радянською, а російською владою над українцями. Уже в 1918-1920 роках російська радянська влада створила 18 концентраційних таборів, за цей час було знищено 100 тисяч українців.
І надалі ця держава вела приховану під гаслами інтернаціоналізму війну проти українців, у якій покоління за поколінням гинули найкращі сини нації. Під величезним тиском українського народу вона погодилася про людське око на політику українізації, але насправді знищила українську розумову еліту. Так роблять лише колонізатори у своїх колоніях, розраховуючи на цілковиту безкарність.
Олег Романчук спростував міф про «демократичну імперію», згідно з яким Росія може бути перебудована на демократичних засадах. Демократичних імперій не буває, бо щойно суспільне життя у них набуває демократичного змісту, поневолені народи за допомогою демократичного волевиявлення скидають колоніальне ярмо. Це й сталося в Радянському Союзі в процесі горбачовської перебудови. Але зрозумівши, до яких втрат призвела демократія, держава знищила демократичні механізми суспільного життя, щоб врятувати рештки імперії. Тоталітаризм відновлюється на новому витку історичного розвитку в набагато гіршій формі, ніж на попередньому етапі: «Стратегічною метою Росії є відновлення імперії».
Україна вирвалася з «дружніх» обіймів «старшого брата», і це велике щастя для неї. Тепер вона має лише два шляхи: стати вільною, незалежною, рівноправною з іншими європейськими державами українською Україною або лишитися російською Україною, тобто колонією, що потребуватиме невідомого числа жертв від українського народу, бо одна справа — пережити тоталітаризм після феодалізму і зовсім інша — пережити тоталітаризм після демократії.
Важко коротко переповісти об’ємну книжку. Подано лише найважливіші її ідеї. В основі кожного правильного вибору лежить оцінка ситуації. Вона передує вчинку. Публіцистична книжка Олега Романчука надає підстави для такої оцінки, оскільки будує українську національну та індивідуальну свідомість, а відтак заслуговує на відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка.
