Про Ленку Віх (тоді ще Кнап), активну діячку громадського життя українців у Чеській республіці, знала давно. А цього літа випала нагода у Празі познайомитися з нею. Щоправда, вже як із головним редактором «Українського Журналу» в Чехії. Наша дружня розмова відбувалася в невеличкій, але дуже затишній празькій кав’ярні у самісінькому історичному центрі.
— Пані Ленко, нам дуже цікаво більше дізнатися про історію створення «Українського Журналу», формат якого стисло сформульовано таким чином: «Інформаційний культурно-політичний місячник для українців в Європі». Чи брали ви якесь видання за зразок? Часопис покликаний охопити українське життя загалом, але ж воно таке різне — в Україні, Польщі, Словаччині, Чехії.
— Почну з кінця. Я не вважаю, що життя українських громад у цих країнах дуже різниться між собою. Звісно, є певні істотні моменти, через які на цьому можна наголошувати, але саме піднесення дещо інших або цілком інших питань є тим, чим наш журнал може бути цікавим. Інша країна, інші проблеми, інша історична пам’ять, до речі, інша писемна культура. Існує різниця між тим, як ставляться до писання статей автори з Чехії, Польщі або України. Чехи, зосібна, часто пишуть коротко і без усіляких прикрас. Попросиш написати довший текст, а вони відмовляються: мовляв, нема про що більше писати. Українські автори, навпаки, скаржаться, що з огляду на замовлену кількість знаків їм складно описати цілу проблему. Охоче вдаються до цитування кого-небудь, звертаються до авторитетів. А польські автори мають просто-таки манію щодо авторизації. Декотрі вимагають авторизувати переклад, текст після останньої коректури. А один пан аж тричі авторизовував власний текст.
Ну, і щодо історії створення «Українського Журналу». Вона проста. Усі ми, хто нині робить його, раніше працювали в інших часописах чи газетах для українців. Ми знали: хочемо створити щось принципово інше, тож вирішили об’єднати потенціал. Першим з ідеєю створити європейський журнал для українців виступив Петро Тима. Почати було нелегко, бо — хто колись працював у неприбуткових організаціях і намагався отримати дотації — знає, що цей сектор має свої негативи. То не підтримуються міжнародні проекти, то висловлюється думка, ніби було б краще проводити семінари чи більше займатися інтеграцією іноземців тощо. Перші числа ми видали спонсорським коштом, а після трьох місяців зустрілися з представниками Міністерства культури Чеської Республіки. Нам сказали, що журнал хороший і нас запрошують податися на ѓрант. Ми подали проект та одержали перші державні дотації. То був 2005 рік.
— Яким чином тримаєте «руку на пульсі життя», зокрема в Україні? Передусім — через мережу та власних кореспондентів? Звідки все-таки ваше особисте знання реалій, орієнтація в такій непередбачуваній країні, як Україна?
— Яким чином тримаєте «руку на пульсі життя», зокрема в Україні? Передусім — через мережу та власних кореспондентів? Звідки все-таки ваше особисте знання реалій, орієнтація в такій непередбачуваній країні, як Україна?
— Крім того, що багато хто з нас українського походження, практично всі ми — україністи. Закінчили українські основні, середні школи — не в Україні, звісно, а в Польщі чи Словаччині, потім — факультети історії, філософії. Але всі — з орієнтацією на україністику.
Кажете, Україна — непередбачувана країна. А що в ній непередбачуване? Багато нелогічного — так. Несправедливості — так. Але ми ж живемо в дуже подібних реаліях. Нам просто цікаво.
— Не раз звертаєтеся на сторінках журналу до так званих дражливих тем: права українців-заробітчан у Чехії, «традиційне чеське нерозуміння українства», проблеми «корекції історії» тощо. Чи відчуваєте в будь-який спосіб бодай певну цензуру?
— Цензури не відчуваємо абсолютно, якщо йдеться про нашого головного донора — Міністерство культури Чеської Республіки. Ми можемо писати, що хочемо, що вважаємо за потрібне про політику Чехії, ЄС та України. Але це не означає, що Міністерство взагалі не цікавиться нами. Кілька місяців тому воно замовило аналіз друкованих медій національних меншин, цей аналіз торкався передусім ідейного підѓрунтя, тематики. Для нас це закінчилося дуже позитивно, для росіян — не так вдало.
— Отож, так чи так, український часопис існує передусім завдяки підтримці уряду Чехії. А в самій Україні ось уже майже рік через брак коштів не виходить низка видань: журнали «Українська культура», «Театр», газета «Культура і життя» та «Кримська світлиця», фінансувати які зобов’язане Міністерство культури і туризму. Як переживаєте кризу, нестачу дотацій?
— Чим ця криза закінчиться — не знаємо. У нас також скорочуються дотації, й досить серйозно, і до того ж мовчать рекламодавці... Тобто якщо говорити про 2010 рік, то ми ведемо справи з 50 відсотками того, з чим господарювали 2008 року. Але я — оптиміст. Якщо буде менше грошей, буде менше роботи, і ми зможемо трохи перепочити, задуматися, що хочемо і як робити далі. Журналів, газет та всіх інших медіа дуже багато, а от якісної інформації дуже мало. Знаєте, якби ми працювали в «Українському Журналі» з повним штатом, то, мабуть, нам було б ще важче... Але практично кожен із наших редакторів, не кажу вже про дописувачів, має свою роботу. УЖ — це фактично наше хобі. Хобі, яке забирає в нас майже весь вільний час.
— Яким чином організовуєте роботу? Тільки через дистанційний зв’язок із власними кореспондентами?
— Телефони, скайпи, фейсбуки, мейли. Ми не маємо канцелярії. Мені смішно, коли приїжджають журналісти з-за кордону й запитують, чи могли б зайти до нашого офісу. Та й чеські урядовці здивовані, коли часом напрошуються до нас. Моя канцелярія — один величезний стіл, комп’ютер і шафа. А зустрічаємось, коли обговорюємо тему, п’ючи каву чи пиво — ті, хто в Празі. Час від часу приймаємо, знову таки по-домашньому, друзів та колег з України, Польщі, Словаччини. Стосовно дописувачів. У нас найбільша рубрика — це «Тема». Вона завжди інша, і ми шукаємо для висвітлення кожної відповідних фахівців. Намагаємося уникати журналістів, які можуть писати про все.
— Постійні рубрики «Українського Журналу» — вже названа вами «Тема» (політична аналітика, рефлексії), «З краю», «Гості», «Вдома на чужині», обов’язкова добірка матеріалів про культуру. Як продумуєте проблематику і наповнення кожного нового числа?
— Більшість рубрик — це опис актуальної проблематики, питань, які постають щораз нові, й ми на них реагуємо. Єдина рубрика, яка може піднімати і неактульну тему, — це рубрика «Тема», яка за собою завжди тягне рубрику «Гості». А цю «Тему» — хто собі яку придумає, таку й реалізує, готує концепцію, шукає фахівців. Є теми, які пропонують мої колеги, а мені вони можуть бути зовсім не цікавими. Я не хочу їх готувати. Тож готує той, кому це цікаво. А я пишу про те, що цікаво мені.
— Яка ваша думка про друковану періодику в Україні?
— Я не в захваті від неї. Але можу збагнути, бодай приблизно, чому воно так. Бракує добре та цікаво підготовленого проекту з усвідомленням того, що дійсно перспективний медіа-бізнес дуже далекий від бізнесу типу купив-продав. Бракує грошей на професіоналів. Справжніх знавців своєї справи. Але тут ідеться не про добре оплачуваних редакторів, бо, не знаю, як нині, але ще три роки тому мої українські колеги, котрі працювали професійними журналістами, заробляли набагато більше, ніж, скажімо, чеські професіональні журналісти. Поки що мені не довелося побачити якісну модерну верстку, оформлення. Але, крім Польщі, в нашому регіоні про якісну журналістику загалом складно говорити.
ДОВІДКА «Дня»
Ленка ВІХ — головний редактор «Українського Журналу», україніст і полоніст. Закінчила українську гімназію ім. Тараса Шевченка в Пряшеві (Словаччина), філософський факультет Карлового університету в Празі (Чехія). Мешкає в Празі. Одружена, виховує доньку Марину (2 роки).
