Ми зустрілися з Лесею Ворониною в одній із затишних київських кав’ярень, неподалік від місця її роботи — Національного радіо. Умощуємося для розмови та кавопиття на високих стільцях біля широкого підвіконня, на якому — мініатюрний, але природний зимовий садочок. Це улюблене місце письменниці й журналістки, яка не терпить нічого штучного й нещирого.
— Пані Лесю, ваша перша «доросла» книжка (з підзаголовком «Нотатки навколосвітньої мандрівниці») «У пошуках Оґопоґо» стала не тільки дипломантом літературного конкурсу «Коронація слова», а й увійшла до короткого списку однієї з підномінацій ще одного конкурсу — «Книжка року-2010». Як це ви «подорослішали»?
— Почну з того, що кілька років тому на одній прес-конференції на запитання журналістів про мої творчі плани я відповіла, що хочу здійснити мрію дитинства — вирушити в кругосвітню подорож. А тоді додала, що це здійсню її поетапно: спершу вирушу на дачу до своєї подруги в Козині, що під Києвом, а там зорієнтуюся, куди рушати далі. Дуже здивувалася, коли після моєї жартівливої заяви до мене підійшла журналістка Вікторія Стах і запропонувала писати для однієї з відомих газет мандрівні нотатки. Я спробувала, читацькій публіці сподобалося, мене почали просити писати ще і ще, аж, нарешті, минулої зими закінчила книжку, яку назвала «У пошуках Оґопоґо». Як потім з’ясувалося, сама того не підозрюючи, я написала модний в усьому світі тревелог — роман-мандрівку. Це мої враження від поїздок у Канаду, Єгипет, Польщу, Грецію, Туреччину, Австрію, Росію, Угорщину і, звичайно ж, по Україні. І хоч би скільки про ці країни писали мандрівники, журналісти, письменники, щоразу це буде зовсім інша історія, бо, подорожуючи близькими й далекими землями, ми передусім відкриваємо самих себе.
— У вашої книжки дуже симпатичне «обличчя».
— Так, це робота чудової художниці Катерини Штанко. Вона намалювала кумедну обкладинку, на якій я сиджу у вагонному купе разом із героєм своєї розповіді про канадське озеро Оканаган — легендарним чудиськом Оґопоґо — й розпиваю з ним вино з вишуканих келихів. А в цей час за вікном вагона пропливають небом барвисті рибки... Видавництво «Нора-Друк» блискавично надрукувало книжку, додавши до моїх історій аж 32 світлини.
— Мова ваших мандрівних нотаток — усе-таки, погодьмося, це не роман — надзвичайно плинна, жвава, яскрава. А дотепність, гумор, самоіронія, легкість письма — ваш «фірмовий знак». Так само й у книжках для підлітків упізнається ваш стиль. На жаль, далеко не всі автори володіють саме такою українською мовою: жвавою, розкутою, легкою і водночас — багатою. Нещодавно уважно переглянула детективну серію для підлітків одного київського видавництва і переконалася, що замість «калинової» часто маємо «дубову»... Що на це скажете?
— Скажу, що є кілька причин цієї мовної «дубовості». Перша — це коли пишуть лівою ногою, навіть не намагаючись шукати якісь українські відповідники, наприклад, плутаючи слова вщерть і вщент («вщент повна склянка» і «вщерть розбита тарілка»). Я вже не кажу про те, коли слово позіхати вживають замість зітхати. Звичайно, є люди цілковито глухі до мови, це так само, як музичний слух — він є або його нема. І важко вимагати, щоб в усіх людей було абсолютне відчуття мови, але ж вивчити її хоча б у межах середньої школи можна? Особливо, коли ти берешся писати книжки... Дуже часто слова просто калькують із російської, особливо з молодіжного сленгу. Втім, є блискучі приклади сучасної живої розмовної мови, згадаймо хоча б кінопереклади Олекси Негребецького. Колись я вже казала, що його переклади культового «Альфа», «Тачок», «Паровоза Томаса та його друзів», «Піратів Карибського моря», «Шрека» зробили більше для заохочення інтересу до української мови серед дітей та підлітків, аніж усі помпезні виступи, гасла й пісні, в яких «рідна мова-колискова ллється з серця, як з відерця!»
Нещодавно мене запросили виступити в одній столичній гімназії, був черговий день рідної мови, і активіст громадської організації, котрий організував мою зустріч з учнями, пояснив, що головне завдання їхньої роботи — плекання рідної мови. А коли я запитала у підлітків, яких зігнали до актового залу, чому, на їхню думку, варто вивчати українську, якась дівчинка сказала: «Бо вона солов’їна!». Ще хтось додав: «Наша мова — калинова!». Тоді я поцікавилася: а що, якби українська мова не була калиновою й солов’їною, то її не треба було б вивчати? Діти розгублено мовчали, бо між собою звикли спілкуватися російською, їхні вчителі також послуговуються державною тільки на уроках, та й молодий ентузіаст із патріотичної організації, котрий привів мене на сеанс плекання калинової та солов’їної, й сам перейшов на російську, щойно дядечко-черговий біля входу до школи суворо наказав: «Стойтє! Ви куда?!»
— Так отож, як мовиться... До речі, читаючи «У пошуках Оґопоґо», я натрапила на кілька абзаців, де наші хронічні українські мовні проблеми ви подаєте, я помітила, в дуже цікавому ракурсі. Згадаймо хоча б історію про вашу подорож до Криму, чарівною природою якого захоплюються, мабуть, усі: «Якщо посеред похмурої київської зими вам раптом заманеться вдарити об землю лихом-журбою, тікайте на південь, у Крим. Там стоять зелені дерева, там хлюпочеться море і літають чайки, там чисті набережні і порожні приморські кав’ярні. І серед облизаних хвилями зелених скляних скалок, трісочок та жмутків водоростей ви, може, знайдете чудову рожево-помаранчеву мушлю. Ця мушля світитиме тихим сяйвом на вашому столі, коли ви повернетеся у місто, де небо сіре, сірий асфальт і сірі обличчя пасажирів у метро...».
— І раптом у цю ідилію вривається похмура дійсність, і про це я так само не могла змовчати: «Геть усе населення Криму страшенно боїться українізації. Мені здається, що, заколисуючи немовлят, кримські матусі лякають їх не сірим вовком, а страшним хахлом у помаранчевих шароварах. Той садюга підкрадається до сердешних кримських хлопчиків і дівчаток, щоб скрутити їх, прив’язати до парти і вчинити наругу — провести насильницьку українізацію. І певно, бідолашні малята зриваються посеред ночі з ліжечок і ховаються від лютого хахла з голосним криком «НЕ НАДА! НЕ НАДА! Саме тому пильні кримські громадяни повивішували вздовж доріг велетенські щити з написами: «ЗАЩИТИМ РУССКИЙ ЯЗЫК!».
— Незашорена людина має сприйняти цю вашу іронію адекватно, чи не так?
— Я дуже сподіваюся на це, бо вважаю, що іронія і самоіронія — це досконалий інструмент, за допомогою якого можна і захищатися, й переконувати, і знаходити спільну мову. Особливо тоді, коли тебе хочуть зрозуміти. Для мене інтелект та іронічність — поняття, нерозривно між собою пов’язані, а людина, позбавлена почуття гумору, видається мені в чомусь ущербною.
— Якби від вас залежала справа дерусифікації, то з чого почали б?
— Із того, що поміняла б міністра освіти, аби припинити той театр абсурду, який сьогодні відбувається. Людина, яка не лише не приховує, а й декларує свої антиукраїнські погляди і при цьому керує освітою в Україні, — це блюзнірство, знущання над нашою державою та її народом. Я можу продовжити перелік тих, кого я замінила б порядними, розумними й відповідальними людьми, але, на жаль, той список буде настільки великий, що не вистачить ні дня, ані «Дня»!
— Знаю вас як людину щиру й відверту. Наприклад, цілком альтруїстично пропагуєте творчість цікавих художників. Назвіть бодай кілька імен, якими ви хотіли б зацікавити публіку, і чому саме цими іменами?
— Зі своїми улюбленими художниками я познайомилася, коли працювала в дитячому журналі «Соняшник». Вважаю, що мені й усім читачам журналу страшенно пощастило, бо його ілюстрували такі талановиті, самобутні, добрі художники, як Катерина Штанко, Олег Петренко-Заневський, Анатолій Василенко, Кость Лавро, Катя Білетіна, Віта Хайдурова, Максим Німенко, Кирило Гриньов, Іван Михайлов, Світлана Горобенко. Власне, саме вони й не менш обдаровані поети, прозаїки і журналісти творили обличчя «Соняшника», головною метою якого було прищепити дітям добрий смак, зацікавити їх справжньою літературою та мистецтвом. Із Катериною Штанко й Катею Білетіною ми так подружилися, що відчуваємо, що справді потрібні одна одній. Обидві Катерини ілюстрували мої книжки, які виходили у видавництвах «Грані-Т» і «Теза», і я їм за це дуже вдячна, бо часом для дитячої книжки малюнок може бути так само важливим, як і текст. А мої творчі подруги чудово мене розуміють, відчувають приховані напівтони, підтексти, натяки.
— Що, крім книжки про мандрівки, видрукували останнім часом? Над чим працюєте?
— Цього року у видавництві «Грані-Т» вийшла моя нова дитяча книжка із серії «ЖВД» (Життя видатних дітей), де я написала про дитинство Івана Миколайчука, Фредеріка Шопена, Махатми Ганді, Жорж Санд і Брюса Лі. Тішить те, що розійшлися тиражі повістей: «Прибулець із Країни нямликів», «Нямлик і балакуча квіточка», «Хлюсь та інші», нещодавно ці твори було перевидано. Найбільше радію, коли на зустрічах із дітьми хтось розпитує про те, що сталося з моїми героями далі. Вінницьке видавництво «Теза» збирається друкувати продовження пригодницької повісті «Таємне Товариство Боягузів», яке я щойно дописала. Називається нова книжка «Пастка для Синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів». Слово «синьоморд», яке вигадала ще п’ять років тому і на якого зараз розставила пастку, з огляду на події останнього часу стає досить популярним. Хоч би як там було, я вже чула його зовсім в іншому контексті, аніж дитячі пригоди. Отож, «нам не дано предугадать, как слово наше отзовется...»