Сергій Жадан — це, вочевидь, чи не єдиний автор у сучасній українській літературі, твори якого хочеться розтягнути на цитати. Кожна строфа, кожен абзац змушує зупинитись, перечитати ще раз і осмислити прочитане. А коли оповідь знову входить у своє русло, мимоволі чекаєш нової незвичної думки, яка знову відверне увагу від основного сюжету. Філологічно непідкованому читачеві буває важко розібратися, де в Жадана проза, а де — поезія, бо кожен рядок його творів має визначений внутрішній ритм і дивовижну милозвучність. Усі ці текстові експерименти щонайкраще втілились у новій книзі одного з кращих українських поетів — «Месопотамія».
Як зазначає у передмові Віктор Неборак, «за мотивами цієї книжки Емір Кустуріца міг би зробити пристойний фільм, вірші міг би покласти на музику Ґоран Бреґович. Шкода, що засобами кіно важко буде передати розкішні порівняння Жадана».
За жанром це роман у новелах, коли герої одного тексту з’являються в іншому, а потім — й у віршованій частині книжки. В такий спосіб прозові «Історії та біографії» поступово переходять у віршовані «Уточнення та узагальнення», демонструючи нерозривний зв’язок на всіх сюжетних рівнях. Стосунки ці ми спостерігаємо, ніби між іншим. До прикладу, коли хтось із героїв пише листа, в якому розповідає про іншого персонажа із попереднього тексту. Або, коли хтось говорить про котрогось зі своїх родичів, історію якого ми вже знаємо. Та, як і має бути у доброму романі, всі герої рано чи пізно зустрічаються. У випадку з «Месопотамією» — в останньому оповіданні на дні народження Луки, котрий вмирає від раку.
Але не тільки форма об’єднує ці тексти. Усі вони мають відкритий фінал: Юра, чекаючи дзвінка Алли, натомість чує в слухавці Чорного, від якого переховується; від Маріо пішла дівчина, і він цілком несподівано для себе погоджується на небажану роботу; Боб виходить від повії і зустрічає ефіопа, який вимагає в нього грошей. Що станеться з героями далі — нам невідомо. Винахідливий автор не дає нам підказок, залишаючи наодинці зі своїми персонажами. Власне, від імені хоч би якого з героїв велася мова — Марата, Ромео, Івана, Юри, Луки чи Боба — це завжди історії чоловіків різного віку, з усіма їхніми переживання і страхами, втратами і безробіттям, алкоголем і любов’ю.
Останньої в романі якраз найбільше. Якщо зосередитися детальніше на основних темах твору, то любов, безперечно, одна з них. Перша з них. Інша — Харків. Або так: кохання до жінки і любов до міста. «Месопотамія» — це саме кохання з його розчаруваннями, втратами, з «відчуттям крові після виснажливих поцілунків», з неможливістю «забути про тебе, знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі», з тією впевненістю, «що все робиш вірно», таким «небажанням приймати очевидні речі» і «навіть коли тебе немає, я знаю, де ти і чим ти займаєшся цієї години». Саме про любов говорить смертельно хворий Лука: «Єдине, що по-справжньому має вагу, — це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає».
Поруч з коханням у романі багато втеч, самотності, неповернення, туги. Але навіть ці почуття не мають негативних конотацій. Якраз навпаки — в них багато світла, зрілості, стійкості, усвідомлення власного вибору і поваги до нього.
Письменник часто говорить про пам’ять і забуття, а також віру в особистість: «Адже все залежить від нас. Перш за все — наше бажання щось пам’ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого». Бо серед усіх переміщень, зустрічей і розлук, цих спогадів — радісних і неприємних — людина насправді ніколи не залишається самотньою. В неї є надія. Живучи між двома берегами ріки, минулим і майбутнім, добрим і нестерпним, важливим є її прагнення потрапити з одного берега на інший, почати життя заново. Ріки — це, з одного боку, захист, а з іншого — перешкода, яку кожен мусить рано чи пізно подолати. «Найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійшіний захист також. Тому що ріки відділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви і захищають нас від загроз та несподіванок. Потрібно всього лише триматися берега й уміти надати першу медичну допомогу на воді».
Окремо слід згадати біблійну тематику, яка пронизує всі тексти, починаючи від імен головних героїв — Івана, Матвія, Луки, Фоми — і закінчуючи ледь вловимими натяками на релігійні сюжети. Найчастіше зустрічаємо тут інцест, як у Маріо та його сестри Насті чи Боба з тіткою Амалією. Або, наприклад, алюзію на Ноїв ковчег, коли Валера їде в поїзді, а поруч із ним у купе — багато різних тварин. Ще тут є митарі й сторожі, які збирають данину з тих, хто винен, «аби в усьому була рівність», і навіть натяки на мандри міфічного Одіссея в образі жаданового Боба, який, опинившись на вулиці, спить із повією, п’є з аборигенами і втікає від ефіопа (циклопа?). Увесь цей біблійно-міфічний світ лежить десь на дні «Месопотамії».
Та в будь-якій життєвій ситуації у кожного є вихід — вертатися до рідного дому. «До міста, яке на тебе чекає, яке лежить поміж рік, на пагорбах, відкрите небу, засипане синім снігом... Все знаходиться поміж рік, і все звідти починається — і всі історії, і вся любов».
