Одним із постійних «мешканців» рейтингів продажу сучасної української літератури є письменниця Ірина Чернова, що видає книжки під псевдонімом Люко Дашвар. У літературному й навкололітературному середоищі ходять мало не легенди про те, наскільки вона непублічна особа. Втім, пані Ірина люб’язно погодилася дати невеличке інтерв’ю для «Дня».
— Розкажіть, як у вас з’явився псевдонім Люко Дашвар.
— Першу книжку «Село не люди» 2007 року я відсилала на конкурс «Коронація слова». Конкурс анонімний, надісланий рукопис треба було підписати псевдо. Тоді виник псевдонім Люко Дашвар. Ну, і прижився.
— Ваші книжки часто опиняються на верхівках продажів книгарень. Чи зараховуєте ви свої тексти до так званої масової, або популярної, літератури, про необхідність активного просування якої говорять одні й таврують яку інші?
— Читач про «масліт» не сперечається. Для мене особисто як для читачки є література, яка мені цікава, потрібна і надихає, і та, яку я відкладаю і до якої не повертаюсь. З такими ж оцінками підхожу і до власних текстів: або вони стануть потрібними читачеві, або ні. Теоретизувати ж із цього приводу вважаю справою марною.
— Люко Дашвар то отримує нагороди від книжкових рейтингів, то опиняється в номінантах на антипремії. Наскільки вам важлива думка про ваші книжки? І якщо важлива, то чия саме?
— Я — не глуха. Аналізую думки серйозних експертів, переглядаю відгуки читачів, звіряю їхні враження зі своїми задумами. Є над чим думати! Що ж до «Золотої бульки», якою минулого року «ЛітАкцент» «нагородив» мою книгу «Рай.Центр», то ця подія не належить до тих, де є на чим думати. Так, булька!
— Знаєте, особисто мене з книжок Люко Дашвар найбільш зацікавив «Рай.Центр». І ось таке враження: Київ там постає трохи демонічним, негативним, злим містом, а маленькі містечка й села виглядають ідеалізовано чистими. А в житті які у вас стосунки з Києвом?
— Кожен автор створює свій світ, тож сперечатися про його реалії можна, але навряд чи варто. Я переїхала до Києва 11 років тому і до часу думала, що зі столицею у мене будуть тільки ділові стосунки. Не більше. Але час ішов, я знайшла тут «свої» місця, улюблені куточки, «своїх» облуплених ангелів на фасадах старовинних будинків... Поділ люблю. Там шляхи не від вулиці до вулиці — від храму до храму.
— Яке місце у вашому житті посідає Херсон?
— У Херсоні родичі, друзі. Там — могили батьків. Не повертатися туди — неможливо.
— Не шкода буває вбивати героїв? Не страшно?
— І страшно, і шкода. Самі мене ведуть...
— Що ви зараз пишете? Коли вийде нова ваша книжка?
— Сподіваюся, нова книжка вийде у світ восени. Зараз закінчую працювати над нею.
— А яку літературу самі любите читати?
— Різну, в залежності від настрою і наявності вільного часу. Одночасно це можуть бути вірші Бродського, «Теорія літератури» Соломії Павличко й «Енциклопедія символів». Останні придбання — збірка Антонича, «Українські літературні школи та групи 60-95-х років ХХ ст.» і «Декамерон. Десять українських прозаїків останніх десяти років».
— Часом з’являється відчуття, що текстам Люко Дашвар притаманна певна кінематографічність... Звідки це? Яке кіно ви, до речі, любите?
— —Кінематографічність? А давайте спишемо це на особливість авторського стилю. Читаєте — і просто бачите! Хіба це погано? В кіно, як і в літературі, музиці, живопису, мені подобаються твори й автори, до яких хочеться повертатися. Форман, Гайдай, Кустуриця, Параджанов, Вирипаєв... Немало талановитих. Немає сенсу перераховувати усіх. Будемо вважати — окреслила напрямки.
— Чим би ви пояснили те, що з українських книжок читачі найчастіше купують твори, більшою чи меншою мірою пов’язані з історією (навіть у «Рай.Центрі» є доволі промовистий вихід на історичну тематику)? Чому український читач потребує ще і ще книжок про історію?
— Не знаю. Мабуть, це питання до дослідників і соціологів. Можу розмірковувати тільки як пересічний читач. Так, особисто для мене більшість історичних подій рідної країни й досі терра інкогніта. Хочеться надолужити. Історія захоплює, ліквідує брак інформації, надає змогу більш чітко розуміти те, що відбувається в країні нині. Шкода тільки, що оптимізму не додає.
— А якої тематики, по-вашому, бракує сучасній українській літературі?
— А чому ви вважаєте, що сучасній українській літературі чогось бракує? Не думаю. Киньте оком —є з кого вибирати.
— Чи відчуваєте ви в нинішній суспільно-політичній ситуації потребу якось маніфестувати свої погляди? В побуті, творчості чи публічному просторі?
— Особливо у побуті: зроблю принт на футболці «Мовчу! Тому що думаю!». Якщо ж серйозно, то мене дратує і втомлює будь-яка пустопорожня балаканина. Що маніфестувати? Робити треба. Що саме? Та те, що збиралися лише маніфестувати! Важко? Нереально? Тоді мовчіть.
— Чи може сьогодні письменниця, книжки якої добре продаються, дозволити собі жити з писання?
— Пишу і з того живу. Крім книжок, пишу й сценарії для кіно і телебачення. Чи вистачає? Цілком. Не жаліюся, але від більшого б не відмовилася.
