Нова книжка, що з’явилась у видавництві «Смолоскип», може стати важливим смислоутворюючим матеріалом історії та краєзнавства Києва. Але орієнтованим не так на туристів чи широкі кола любителів «популярної історії», як на фахівців або просто людей більш-менш обізнаних.
Найважливіше питання «Києва в українській історії» Ігоря Гирича — це питання української ідентичності, культури, мови в нашій столиці. Багато хто з істориків і краєзнавців традиційно про всяк випадок його уникали, але сама лише київська толерантність тут відповіддю бути не може. Саме сьогодні, коли на вулицях Києва поступово стає все більше чути української мови, коли столиця, попри всі перешкоди, перетворюється на центр якісної української культури, час поговорити про «українськість» цього міста в минулому, про причини, які не дозволили цій рисі стати домінантною, наприклад, у ХІХ та ХХ століттях.
У книжці Гирича ви знайдете чимало роздумів з цього приводу, чимало фактів, ілюстрацій (приємно, що автор постійно спирається на конкретні посилання, а не лише на свої міркування). Історик пише про життя й діяльність активістів дореволюційної української громади, про величезні перешкоди, котрі їм чинила влада. Про барокову й сецесійну архітектуру, яку свідомо замінювали на не надто оригінальні, часто незугарні будівлі в російсько-візантійському дусі.
Він називає своїми іменами деякі речі, котрі багато хто воліє не помічати, як-от провінційно-російську орієнтацію деяких популярних київських краєзнавців на зразок Анатолія Макарова та ігнорування ними українських реалій київської історії. Також Ігор Гирич руйнує деякі «малоросійські» стереотипи про «исконно русский Киев, который мы потеряли», — чи знали ви, наприклад, що абсолютна більшість студентів (та й викладачів) щойно відкритого в ХІХ столітті Київського університету були поляками й розмовляли польською? І що Миколу Лисенка, коли він уперше приїхав до цього міста, вразило, що навіть офіціанти в кафе звертаються до клієнтів по-польському? До того ж Гирич веде розповідь у цілком толерантній формі.
Та «Київ в українській історії» присвячено не лише складним взаєминам ідентичностей у «новому Єрусалимі». Чимало уваги автор приділив питанню збереження київських пам’яток, особливо болючому в останнє десятиліття. Причому Ігор Гирич посідає тут позицію значно менш радикальну, ніж багато хто з оборонців старовини — він визнає, що місто, як і кожен швидко зростаючий мегаполіс, мусить розбудовуватись і що певні втрати неминучі. Охороняти, а в перспективі й відроджувати, він закликає справді вартісні й оригінальні пам’ятки. Що ж до рівня найновішої київської архітектури, Гирич виносить йому передбачуваний вердикт: це ніякий не постмодернізм, а просто несмак і відсутність цікавих ідей. Звертається автор і до теми київських музеїв, зокрема, розповідає про таке маловідоме явище, як «Музей переходової доби», відкритий у період нацистської окупації.
Окремий розділ книжки займають рецензії на інші видання з історії та краєзнавства Києва, що виходили друком за часів незалежності. Вони допоможуть непогано зорієнтуватись у літературі тим, хто хоче поглибити знання в цій галузі.
І автентичного колориту додає остання частина «Києва в українській історії»: тут подано оригінальні документи різних епох — своєрідну автобіографію барокового архітектора Степана Ковніра, свідчення про пошкодження у Києво-Печерській лаврі при нападі російських більшовиків на столицю УНР у січні 1918 року та аналогічні свідчення про наслідки вибухів на порохових складах того ж року для Видубицького монастиря.
Ігор Гирич. Київ в українській історії. — К.: Смолоскип, 2011. — 304 с.
