Спершу — просто п’ять історій, а наступні шість уже не прості, а правдиві, які й дали назву книжці Володимира Діброви «Правдиві історії» («Факт», 2010). Тобто від «Першої правдивої історії. Про чоловіка, в якого знайшли пухлину» — і до останньої: «Шоста правдива історія. Про молодят». Утім усі оповідання — таки правдиві, себто життєві. Поспіль упізнавані ситуації: кожен читач пригадає щось подібне зі свого або чийогось досвіду. Але не це головне. Дуже суттєво: тексти Володимира Діброви мають не лише побутово-житейський вимір, а й буттєвий. Майстерність автора в тому й полягає, що ці два плани його оповідей існують не паралельно, а накладаються, часто творячи певну алегоричну картину, котра, однак, не постає як повчання, моралізаторство. Читаються оповіді легко й просто, іронічність та дотепність — ознаки органічного стилю письменника. Володимир Діброва — один із небагатьох у нашій літературі, хто напрочуд природно вибудовує діалоги. І ще: одна з питомих ознак його письма — зіставлення в одному реченні різночасових подій, які витворюють фабульну насиченість і притчевість оповіді.
«Правдиві історії» написані протягом 1980 — 2008 років. Згадуються реалії, які ще недавно здавалися темним анахронізмом, а нині — не доведи Господи! — можуть знову підійти упритул: сексотство, всевидяче око «єдиноправильної партії», догідництво перед «старшим братом». Та, зрештою, суть полягає в тому, що саме прагне досліджувати Володимир Діброва: природа пристосуванства, міра й межа компромісу, справжність і вдаваність, відвага бути собою, спокуса занедбати себе як істоту космічну... В тім і полягає правдивість запропонованих історій, що не існує нічого однозначного, одновимірного. Правдивість, зокрема, і в тім, що в оповіданнях маємо не зіткнення індивідуальностей, а — зіткнення егоїзмів. І постає запитання: що ж є справжніми вартостями для героїв «Правдивих історій» (і для нас, читачів): кохання? Родинне життя? Вірність у дружбі? Чи передусім — комфорт, насолода, матеріальні гарантії? Один філософ сформулював дуже просто дилему життя кожного з нас: бути чи володіти? Ось цю проблему художньо осмислює Володимир Діброва. Навіть екстремальні випробування (невиліковні хвороби, наприклад) не змушують героїв переосмислити життя, покаятися (що й означає переосмислити) — наскільки сильною є настанова на проминуще, а не вічне. Навіть на тлі очікування кардинальних планетарних змін перемагає зловтіха й бажання покарати когось: «Він не сумнівався, що у світі з дня на день можуть початися тектонічні зміни, й тоді всім за все воздасться. Дід мріяв дожити до катастрофи й побачити, як вона розгортатиметься». Але не все так однозначно. Герой, здавалося б, пристосуванець і конформіст, за мить устигає збагнути, що таке бути «сам на сам зі справжнім», яке — у надзвичайно простих речах («Про молодят»). Делікатне, ненав’язливе нагадування оцих простих речей, як на мене, поставив собі за завдання Володимир Діброва. Шкода тільки, коли він, замість показувати, змальовувати, іноді вдається до переказу. До слова: прикро й за мовні недоладності, що, наче дірявий горох, трапляються в текстах, і це дратує.
Відомий вислів про те, що у краплині води може відобразитися увесь світ. «Правдиві історії» Володимира Діброви — ніби крапля нашого часового потоку, крапля, що в ній — цілі епохи. І не обов’язково про них творити громіздкі саги.
Насамкінець — згадка про оригінальні малюнки автора, якими він уже не вперше ілюструє свої твори.
