«День» зустрівся з письменником напередодні здачі в друк його нової книжки, котра має на меті ребрендинг вітчизняної класики. Новинку написано суржиком (як і деякі попередні книжки Бриниха), але це — вторинне, радше, вправна омана для упереджених читачів. Цільова аудиторія автора — люди з вищою освітою та певним інтелектуальним рівнем. До «Шидеврів вкраїнської літератури» увійшли есеї на твори тих авторів, котрі не зображені на грошових купюрах, — Миколу Гоголя, Олеся Гончара, Івана Карпенка-Карого та інших.
— У одному з інтерв’ю ви сказали, що за останній рік не прочитали жодної книжки сучасного автора. Як давати собі раду з такою дилемою: братися спершу до класиків чи до сучасників? Як не «загубитись» у цьому інформаційному потоці, коли книжкові новинки з’являються з неймовірною швидкістю?
— Особливої дилеми немає — класика вміє чекати, на відміну від сучасної літератури, яка не здатна пролежати кілька років і привертати до себе читацьку увагу. Зрештою, є багато книжок, які варто читати «тут і тепер», але тільки протягом короткого періоду після їхньої публікації, — якщо не встигаєш, то немає сенсу через п’ять років до них повертатися. Я знаю багатьох людей, які шкодують власний час на читання сучасної літератури. Це якась дурнувата думка: однаково, що шкодувати час на життя. Так склалося, що я пишу «Шидеври...» — у доволі стислі терміни, то мені взагалі ні на що немає часу. Тому за цей рік я прочитав тільки один свіжий роман — і то й ще не виданий.
— Переважна більшість есеїв у вашій книжці — про твори, що входять до шкільної програми. Зазвичай діти закінчують школу з відразою до літератури, за винятком тих, котрим пощастило з вчителем. Можливо, деякі твори, включені в шкільну програму, зарано читати, скажімо, в 15 років, — «Фауста» наприклад? Як ви вважаєте? Із якого віку оптимально починати читати класичні твори?
— Це складна тема. У мене є таке підспудне відчуття, що, можливо, викладати класику в школі й не варто. Важко підібрати якісь рецепти — може, неправильний сам концепт викладання, а може, проблема лише в педагогах. На жаль, так склалося протягом останніх двадцяти років, що у вчителі-філологи йдуть одні невдахи, або ті, хто не зміг знайти краще застосування для своїх зусиль. Із другого боку, наскільки динамічно змінюється світ і людина (й дитина, яка стає дорослішою значно раніше, ніж, скажімо, 25—30 років тому). На це треба реагувати — на зміну комунікації, технічних засобів культурного збагачення, пафосно виражаючись. Сьогодні виникає культура (можливо, контркультура) соціальних мереж — отже, потрібно це поєднувати, адаптувати, наводити мости й відчувати дух часу. Як «впарити» сучасній дитині нині сущу програму? Яким чином це подати, й чи треба саме це подавати — це неопалимі питання, і готової відповіді я не маю. Хоча б тому, що в мене була складна історія взаємин із літературою в школі й після. Деякі речі я прочитав із шкільної програми, і вони дуже добре пішли...
«Книжкова критика, по суті, відмирає — змінюється до непізнаваності. Її функцію вже виконують численні обговорення у Facebook. Я не вбачаю в цьому великої трагедії — професія, якою я заробляв гроші років десять тому, тепер стала непотрібна»
— Які саме?
— Наприклад, «Злочин і кара» та «Кобзар». У моїй ситуації не йшлося про викладання. Моя мама виконувала функцію такого літературного гіда: дуже багато пояснювала й саме так, як цього не робили вчителі. Можливо, в цьому весь секрет. Від Панаса Мирного мене кондратій хапав у школі, так само я значно пізніше міг прочитати Нечуя-Левицького чи з російської літератури — Івана Гончарова... Це все, звісно, доволі індивідуально. Але загалом практика показує, що підлітки закінчують школу з алергією на класичну літературу. Гіпермета проекту «Шидеврів...» якраз у тому й полягає, щоб реанімувати інтерес до текстів, котрі вважають неактуальними, застарілими, до яких навіть люди з непоганим рівнем культури не повертаються. І я їх розумію. Тому що, якби не цей проект, то не знаю, чи перечитував би я тексти Панаса Мирного чи Карпенка-Карого. Хоча таке враження, що останній писав не про тодішніх українців, а саме про сучасних — просто один в один. Минає якихось десять років, і одна й та ж таки книжка читається зовсім інакше. І якщо мені вдасться знайти якусь незвичну інтонацію, буде дуже добре. Але це, знову ж, мегазавдання, тому що до «Шидеврів...» можна ставитися по-різному: дехто їх читає як виключно розважальну літературу. Я так і намагаюся писати, щоб текст завжди передбачав кілька рівнів сприйняття. Щоправда, в людини не має бути алергії на ці мовні ігри, бо є величезний масив читачів, які просто не візьмуть це до рук через мову. Зрештою, це не проблема, а один із таких корисних фільтрів: відрізає ту аудиторію, якій це не потрібно.
— Отже, ви здобули диплом журналіста, працювали в численних ЗМІ, а згодом — писали літературну— та кінокритику. Як, на вашу думку, чи повинен критик мати базу й бути, скажімо, високолобим представником такої собі обраної публіки, зверхнім і пафосним, вживати складну лексику?
— Я п’ятнадцать років досить активно писав книжкову критику — краще вживати таке словосполучення, і поясню чому. Завжди розмежовував для себе літературну критику як доволі вульгарну діяльність невеликої масонської ложі, замкнутій на самій собі, де обмінюються жаргонними реверансами в академічній формі. Це доволі сумно, як і кожна замкнута спільнота, і дуже мало дотично до життя. Натомість книжкова критика мені вважалася значно живішим і потрібнішим жанром (але це було раніше, до появи соціальних мереж — вони зруйнували потребу в книжковій критиці як такій). Але поки світ лишався більшою мірою паперовим, то книжкова критика мала великий практичний сенс: починаючи від банального інформування про появу нових книжок і завершуючи заохоченням до обговорення прочитаного. Книжково-критичні тексти я сприймаю як літературний жанр, а не суто журналістський чи, тим більш, літературознавчий. Якщо говорити спрощено, то це розмова про книжку. Не обов’язково те, що ти хочеш сказати, має стосунок до прочитаного — книжка може стимулювати до зовсім інших рефлексій, і вони можуть бути часом цікавіші, ніж сама книжка. Тепер книжкова критика, по суті, відмирає — змінюється до непізнаваності. Її функцію вже виконують численні фейсбук— обговорення. І я не вбачаю в цьому великої трагедії. Просто професія, якою я заробляв гроші років десять тому, тепер стала непотрібна.
— А тим, що ви зараз пишете, заробляєте? Бо йдеться, що видавничий бізнес загалом неприбуткова справа, чи він вигідний не для авторів, а радше для видавців чи книгорозповсюджувачів?
— Та ні, заробляють усі. Але мало. Ці заробітки не завжди гарантують виживання, і назвати це професією можна хіба що в лапках. Мені допомагає те, що час від часу пишу кіносценарії або якісь статті. Аби заробляти письменством, треба дуже багато працювати — як Андрій Кокотюха, котрий викликає білу заздрість своєю працездатністю. Загалом, в Україні не найгірша ситуація. Хоча й аж занадто своєрідна. Розголосу набувають не ті книжки, які найбільше читають. Наприклад, найтиражніша письменниця Сімона Вілар — монументальні тиражі (загальний — у мільйон примірників) — вона стабільно пише пару книжок на рік. Але чи виходять на них рецензії, чи обговорюють їх? Ніби немає такої письменниці в культурному просторі. Коли ми говоримо про українську літературу, то одразу — Жадан, Андрухович та інші.
— Якщо оголошують лауреата Нобеля чи Букера, то це зазвичай підвищує продажі. Як ви вважаєте, чому літературні премії в Україні не впливають на вибір для читання?
— Складно сказати, бо це дійсно великий парадокс. Премії справді ніяк не впливають на збільшення тиражів, і це нонсенс. Очевидно, до премій, про які згадують у контексті західної літератури, все-таки постійно прикута увага медіа. Коли хтось одержує Гонкурівську премію, то це набуває величезного розголосу — у нас же це не є першочерговим предметом обговорення для центральних ЗМІ, а лише для спеціалізованих. Літературних премій в Україні не так уже й мало, і серйозні серед них є, скажімо, Шевченківська. Хоча про неї згадують лише тому, що лауреатові вручають грошовий еквівалент. Але тут ми вже потрапляємо на іншу територію — культурної політики, якості наших ЗМІ. Це не має нічого спільного ані з літературою, ані з преміями — винятково медійне питання.
— На вашу думку, що має статися, аби підвищився інтерес до читання? Бо хоч ніби й є держпрограма популяризації читання, але чи вплине вона на людину, котра не брала в руки книжку, а тепер раптом візьме?
— Я не вірю в програми, створені для підтримки культури, — у них все-таки бюрократична мета. Формальна. Але питання не в програмах. Ключовою проблемою є платоспроможність населення. Як тільки люди зможуть дозволити собі ще якісь задоволення крім того, щоб повечеряти, тоді відповідно й стане більш помітним розвиток їхніх читацьких вподобань. Ясна річ, тут є ще багато технічних проблем — присутність книгарень у містах і райцентрах, наприклад. Але це замкнуте коло: якщо створити книгарню, то навряд чи буде досить покупців. Неможливо пояснити нечитання лише відсутністю книгарень. Формальне збільшення їхньої кількості не вирішить цієї проблеми: якість життя така, що не спонукає до того, аби думати про небезкоштовні задоволення. При цьому читання не може бути аж таким масовим: читає в Україні 2% людей, і то слава Богу. Багато хто вбачає в цьому трагізм. Мовляв, такі песимістичні статистичні дослідження свідчать про глобальне нечитання. Справді, на рівні цифр це може справляти жахливе враження, але, з іншого боку, занурення в літературу ХІХ століття показує, що «це» не читання, якщо порівнювати з «тим» нечитаннням — зовсім різні речі. Це був сеанс чорного оптимізму.
— Нещодавно ви сказали, що критика — це останнє, чому повірить читач. Як зазвичай обираєте книжки?
— Я пасивний читач сучасної літератури і протягом останніх років фактично припинив купувати книжки. Років п’ять-сім тому я регулярно їздив на Петрівку і купляв те, що мене цікавить, а зараз не маю такої можливості. Почасти тому, що книжки дорожчають, і це велика проблема для мене. А ще, звісно, розбещує халявність Інтернету. Є інерція, яка змушує реагувати на певні імена. Тобто я знаю, чого очікувати від тих чи інших письменників — є коло таких, яких мені цікаво читати, геть усе, що вони пишуть. Наприклад, Таня Малярчук, Тарас Антипович, Іздрик та Павло Вольвач. Є автори, яких цікаво читати при нагоді — наприклад, Андрухович, Жадан, Прохасько. Ліна Костенко, якщо напише нову книжку, краще її не пропустити. Василь Шкляр. Тобто ті, які одразу потрапляють на орбіту. Але таких імен можна назвати п’ять-десять. Або ще ті книжки, на які чекаєш, а вони все не виходять. Мені, наприклад, прикро, що давно немає книжок від Леоніда Кононовича — вважаю, що він один із кращих українських прозаїків. Його «Тема для медитацій», на моє глибоке переконання, один із найкращих творів останньої чверті століття.
