Такої книжки давно бракує в українському культурному просторі. Книжки про українську людину, яка залишається собою на бездоріжжях XX століття. Мудру людину, мордовану колесом прогресу, сліпого у своїй рішучості й нещадності.
Не можна сказати, що в нас бракує книжок про людей, які пройшли всі кола пекла. За 20 років назбиралася ціла бібліотека мемуарної літератури, цілком достатня для того, щоб здивувати прозаїків, які підживлюються західною літературою жахів.
За браком культури спостереження й за браком творчої свободи наша література обминула головний образ, на якому тримається дух народу.
Книжка Мирослава Дочинця дає нам образ такої людини. Він створений не уявою автора. Наш час неспроможний дати автора, який почуває, мислить і діє в дусі глибинної християнської традиції. Аля ця традиція породила подиву гідних людей, які дали про себе свідчення. Таке свідчення про життя й роздуми над життям закарпатського мудреця Андрія Ворона потрапило до вмілих рук Мирослава Дочинця.
«Про таких, як я, колись казали — «світовий чоловік». Багато земель я сходив, на п’яти морях бував, жив у теплих і холодних краях, але милішого за Закарпаття не бачив. Недарма його назвали срібним. Срібло — метал чистоти, здоров’я й мудрости. Тут мій скарб — сад, маленька винниця, криниця, майстерня й шафа з книгами. І тут моє серце».
Мудрість дідова проста й глибока, але трохи «нетутешня». «Не хитруй з усього мати користь, а опікуйся, щоб самому бути корисним. Лоза, що не родить, скоро всихає. Не проси мале. Проси велике. І матимеш понад мале».
У записах старого багато молитов і настанов у євангельському дусі. То не вичитані думки, а вистраждані істини й вироблений спосіб життя в ладі з природою і з Божим Законом.
Учасник жорстокого віку, він носив і фузію, і машингвера, і гвера. І влучав у летючу ціль. Але не вбив людини. Зате вмів лікувати й рятував усякого.
Книжка написана, як захопливий роман. Особливо в тій частині, де зранений чоловік у Чорному лісі жив одинокий, як Робінзон, і вчився брати все від природи.
Найбільше гострих сюжетів давала б історія його арешту. Й етапів на Колиму. Але він принципово уникає непотрібного, розважального, але неповчального. Він навіть не називає влади її власним іменем. Ані прізвиськами.
Досить сказати, що режими двох вождів, іменами й портретами яких досі засмічені газети, залишили на його тілі шрами, а на ім’я не названі. Він уникає їх називати, як у народі уникають згадувати в хаті нечистого.
Колись Микола Лукаш розповідав про згорьовану селянку, яка уникала осоружної назви влади й казала: «Усе це було ще до тих великих клопіт» (тобто до Жовтневої революції).
Книга Мирослава Дочинця учительна в євангельському сенсі того слова. Бо коли чоловік робить лише добрі діла, то його писання теж є ділом на пожиток людям.
Замість реклами автор пише: «Власне, це не роман. Це сповідь великої душі. Це більше, ніж література... Це подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду?» Чи можна в наш час привабити читача такими обіцянками? Виявляється, можна: люди купують по декілька примірників книжок і дарують на свято.
Мудрий старець говорить своєю мовою про те, чого навчився в житті, й правда його приваблює молодих і старих. Може, найбільше приваблює уміння спостерігати і вчитися.
Цінності його духовні, традиційні, віра — органічна. Вона піднесла його на висоту й утримує на висоті все життя. Він знайшов те, чого шукає людина скаламученого нашого часу. В які б тунелі його закинуло — попереду є світло. Бо воно в серці.
Особливо зачаровує мова і стиль книжки. Можна було б порівняти з повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» — з її сильним гуцульським забарвленням. Але у «Вічнику» не «забарвлення», а природна стихія мови Закарпаття — збагачена діалектом українська мова, густа й жива. Так і тягне робити виписки. «Стояла тиха, як корінь у землі, ніч». «Пробудився я голодний, як крадений кінь». «Кому страх смертний, кому сміх». «Мені вітер пошту носить».
Читач, звичайно, цікавий, чи та книга справді є впорядкованими записами столітнього діда, чи вдалою містифікацією. Те, що в основі її лежать записи, є безперечним: ніхто не здатен таких речей підробити.
Автор заслуговує високої нагороди за те, що зрозумів, що потрапило йому до рук. І як це пустити в світ. А коли він зумів із того матеріалу зробити динамічний художній твір, що викликає навіть підозри в містифікації, то це висока мистецька оцінка йому.
Одне можна сказати певно: ця наука життя не застаріє, й цей твір буде представляти вічний дух України.
