Часто-густо для шанувальників сучасної поезії поняття «двотисячники» асоціюється саме з ними, трьома поетами, майже братами (принаймні за духом), але не близнюками — Коробчуком, Горобчуком та Коцаревим. І їхні імена, як на мій погляд, цілком заслужено потрапляють до переліку найвідоміших у своєму поколінні, хоча варті прискіпливої уваги не лише вони. Із другого боку, сьогодні легко назватися поетом — для цього достатньо розмістити у вільному доступі всесвітньої мережі свої творіння і бажано активно з’являтися на людях, — щоб обличчя стало впізнаваним. Хоча чому лише нині? Свого часу Єфремов у «Щоденниках» (1924 рік) писав: «Скільки на віку довелося рукописів поперечитувати, од авторів, які починають, а опріч Винниченка, Тесленка та ще хіба Черкасенка — решта була даремною тратою часу. Під час революції був наче припинився потік рукописів, а це знов начинають надсилати. Добрий чи лихий знак?». Так, хороших поетів завжди було небагато. Це добрий чи лихий знак? Сподіваюся, що закинути недбальство чи брак смаку Олегу Коцареву навряд чи хтось зможе. Він — один із найвиразніших, іронічних, стильних — тих, про кого пишуть і кого читають. На щастя.
— Олеже, чи комфортно вам постійне співпотрапляння до якихось списків чи порівняння з Коробчуком та Горобчуком? Чи й справді ваші поезії такі близькі...
— Якщо ви походите на поетичні вечори, побачите, що нині мало хто напам’ять читає вірші. Більше читають із папірців. І якщо переплутати папірці, цікаво подивитися, чи зрозуміють люди, що це чужі вірші...
— Цікаво, а свої вірші ви впізнаєте?
— Свої я впізнаю, без сумніву.
— Давайте означимо поняття культового чи відомого в Україні поета. Які це мають бути критерії?
— Важко сказати. Можливо, це індекс цитування (хоча цей термін тут не дуже доречний), тобто, якщо автора десь згадують, цитують, якщо він регулярно десь з’являється і при цьому викликає певну пошану в широких колах, тоді його можна назвати культовим. На мій погляд, зараз в Україні можна назвати таких небагато — Андрухович, Забужко, Жадан, Костенко. Можливо, Павличко і Драч, люди їх упізнають, кличуть на мітинги, вони актуальні в певному просторі.
— Цікаво, а ви б пішли, якби покликали, на такий політичний мітинг?
— Нещодавно був такий досвід під час міні-майдану під Печерським судом проти політичних репресій. Якщо чесно, мені «майданні» читання не зовсім близькі, тим більше з такими текстами, як я пишу, — вони явно не мітингового спрямування. Хоча коли я виступав, то намагався відбирати тексти, які мають у собі хоча б таку ось енергетику специфічну, «мобілізаційну», якщо вже немає цієї теми в поезії. Ну, ось я й читав, мітингувальники стояли й слухали, аплодували. Але, очевидно, це зовсім інша хвиля.
— Тоді, до речі, про політику. Капранови, Матіос, Ірена Карпа, Макс Кідрук ідуть у політику. Що це?
— Щодо Макса Кідрука, то сподіваюся, що для нього це така собі пригода, котра не зашкодить, а допоможе його літературному талантові, що, як відомо, грунтується на пригодах. Макс Кідрук не буде писати про те, що він їде в трамваї і спостерігає гру кольорів та вікнах, правда? Він із тих людей, котрі переживають якісь незвичні події в житті, це його надихає, і він пише. Наскільки я уявляю Кідрука, похід у депутатство буде для нього саме такою авантюрою, сподіваюся, його це надихне, і він про це напише. Я б так і робив. Мені казали, що він іде десь на Кіровоградщині, й у нього на окрузі нібито мав бути син Януковича. Забавна була б ситуація, якби вони зійшлися у двобої, і Макс щось про це написав згодом, але ж виявилося, що Янукович не наважився йти по мажоритарці.
Мотивація інших письменників мені менш зрозуміла. Хоча, може, вони сподіваються посприяти українському книговиданню через парламент? Дати приклад ідеологічної стійкості? Усяке буває, он Вацлав Гавел явно був не найгіршим політиком, але загалом особисто я ставлюся до походу письменників у Раду скептично. При цьому, звісно, щиро бажаючи втілення їхніх найкращих намірів.
— А вас такі теми цікавлять?
— Мене різні теми цікавлять. Я вважаю, що політика в цілому не краща й не гірша тема за інші, тому вона й у мене часом виринає, щось можна написати про це. Інша справа, що політику як тему варто відрізняти від політичної агітації. Тобто вірш, якось пов’язаний з політикою, не обов’язково повинен звучати на мітингу. Щоправда, зараз є загальноєвропейська мода на посилення такої політичної та соціальної складової в літературі, я не дуже поділяю цю моду, бо відчуваю за нею небезпеку такого собі нового соцреалізму. Бачте, в західних країнах свого часу не так добре відчули всі «переваги» цього «творчого методу»...
— Так у нас тут і читачі ще із соцреалізму не всі вийшли...
— Зрозуміло, існує такий «політизований» читацький попит, зараз багато кому хочеться побачити переосмислення того, що відбувається з нашим суспільством нині, — це природно. І абсолютно нормально, якщо в якогось письменника виникне внутрішнє бажання, натхнення саме так написати, і він це зробить і зробить чудово. Так і вівці цілі, й вовки ситі — все нормально. Інша справа, коли все штучно, і соціально проблематизоване письмо на хвилі моди захоплює людей, яким насправді це нецікавою. У мене, до речі, 2009 року вийшла прозова книжка «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» (2009 рік, видавництво «Смолоскип».-Я.С.), це збірка оповідань. І перше з них декому з читачів дуже нагадує реалії теперішнього часу, там вбачають навіть провіденційні моменти. Хоча писалося воно все у веселому, пародійному настрої.
— Вам пощастило з україномовним середовищем у Харкові? Чи було питання вибору мови спілкування, творів?
— Родина в мене була двомовна. Тобто з дитинства я вивчав обидві мови, знав їх (щоправда, українську краще). А в певному віці постало питання, яку з них обрати. Класі в десятому я зрозумів, що мені важко переключатися з однієї мови на іншу, краще говорити й думати однією. Мабуть, передбачувано я вибрав українську, яку знав ліпше та яка була важливіша з точки зору ідентичності. До речі, приблизно в той час українська поступово стала єдиною мовою для цілої нашої сім’ї. Тобто, як на харківські умови, мені справді неочікувано пощастило, я не мусив вивчати мову в зрілому віці з нуля чи переживати психологічний стрес зміни мови.
— Є таке поняття, як «харківська школа поезії». Ви себе зараховуєте до неї?
— Так, я себе вважаю одним із «наслідків» харківської школи...
— Але ж ви зараз живете у Києві?
— По-перше, я часто буваю в Харкові (фактично живу на два міста); по-друге, не обов’язково перебувати саме у фізичному епіцентрі явища; по-третє, людина розвивається, рухається... Напевно, я зараз не асоціюю себе в художньому, естетичному вимірі виключно з харківською школою. Просто вона на мене найбільше вплинула, була, може, найпершим поштовхом. Пам’ятаючи про неї, я відкритий до різних естетичних впливів.
— А що зараз відбувається у Харкові в поезії. Хтось і щось з’являється?
— Знаєте, у порівнянні з дев’яностими роками літературний рух посилився, збільшився. Я пригадую кінець дев’яностих, поетичний вечір у приміщенні Спілки, де виступають такі люди, як Сергій Жадан, Ігор Бондар-Терещенко, Ростислав Мельників та інші. А присутніх у залі глядачів людей із семеро. Сьогодні, ясна річ, якби вони виступали, прийшло б набагато більше публіки. Та й на акції зовсім молодих, молодших за мене авторів, приходить досить багато глядачів, ними цікавляться. Для такого процесу є певні передумови: велике місто (створює сприятливий ѓрунт для мистецтва), наявність великої кількості навчальних закладів і наявність тієї самої школи. Ось згадаймо Харків двадцятих-тридцятих, «харківський романтизм», потім «дев’яностники» й «двостиячники», моє покоління: у Харкові присутня літературна традиція, яка радикально не переривалася, й все це разом створює умови для виростання нових цікавих авторів. І вони з’являються, в Харкові є кого послухати та почитати.
— Що нині для Олега Коцарева є актуальним у літературі, що «тримає в тонусі»?
— Зараз я беру участь у дуже цікавому літературному проекті. Разом із поеткою Юлією Стахівською ми готуємо у видавництві «Смолоскип» антологію української авангардної поезії 1910 — 1930 років. Багато цих віршів і авторів практично невідомі сьогоднішньому читачеві. І надзвичайно важливо, інтригуюче наново їх актуалізовувати, читати тексти, які багато років ніхто не бачив, дізнаватися подробиці їхньої долі в архівних документах НКВС. Хоча не авангардом єдиним. Ось зараз читаю цікаву книжку — ізраїльська поезія в українських перекладах...
