Наша розмова з Олександром БАЛАБКОМ відбувалася в затишній київській кав’ярні: цей куточок чимось невловним нагадує Париж, де прославився легендарний танцівник і хореограф, наш земляк Сергій Лифар... А нагодою для зустрічі з публіцистом стала остання його книжка — «Київ, Іринінська, Лифарям» (Чернівці, «Букрек»). Автор відроджує інтерес до не дуже розробленого в сучасній літературі жанру документальної прози, нон-фікшн (який означає без вигадки, лише правда).
— Мої документальні повісті й есе містять чи то белетристичні зачини до розділів, чи епізоди із життя моїх героїв, які хоч і були насправді, але подані з допомогою домислу й вимислу, — пояснює Олександр БАЛАБКО. — Так, у першому есе «Римське щастя Миколи Гоголя» мова йшла про спалення Гоголем у Франкфурті п’єси з української історії «Поголений вус» із присутністю Василя Жуковського. Як це відбувалося? Я зобразив, використовуючи свою уяву. Коли вже мова зайшла про жанри, то нон-фікшн у мене поєднано з травелогом. Кожен читач може сам пройти стежками Гоголя в Римі чи Коцюбинського на острові Капрі: я зазначаю конкретні адреси, номери будинків, назви площ, навіть транспорт, яким можна дістатися. Завдяки цьому маю на рахунку кілька приємних для будь-якого автора епізодів. Недавно однокурсник Василь Портяк познайомив із письменником Сергієм Грабаром, який, виявляється, подорожував Блакитним узбережжям Франції з моєю книжкою «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка» в руках...
Мабуть, ніхто так не оспівав Рим, як Микола Гоголь у своїх листах; які поетичні, соковиті листи Коцюбинського з острова Капрі, а славнозвісний «Щоденник» Марії Башкирцевої — це поезія, драма, філософія й подорожня проза... В Україні в такому жанрі працюють Михайло Слабошпицький, Володимир Панченко, Григорій Гусейнов, Валерій Шевчук.
— Розкажіть, як виник задум розпочати серію повістей та есеїв, присвячених видатним українцям у світах? Відкрили галерею Гоголь і Коцюбинський, згодом — Башкирцева й Винниченка. І ось — повість за листами Сержа Лифаря (до речі, це прізвище мало б писатися Лихвар).
— Передісторія повісті за листами Лифаря мала стільки містичних збігів, що й не передати! 2008-го приїхав до Парижа, щоб дозбирувати матеріал до роману-есе «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя» (нині працюю над паризьким періодом його еміграції). Але не проминув «зачепити» й Олександра Архипенка і Сергія Лифаря. Майже півдня оглядав інтер’єри, зал і музей-бібліотеку в Гранд-Опера, якій Лифар віддав майже тридцять років життя як танцівник, а потім — як балетмейстер. Коли повернувся до України, у Полтаві на Міжнародній конференції, присвяченій 150-річчя Марії Башкирцевої, зустрівся з представницею відомої української родини архітекторів і мистецтвознавців Дяченків-Асєєвих — Наталією Асєєвою. Я читав її чудовий нарис про Олександра Архипенка, що був одним із моїх дороговказів у французькій столиці. Через кілька днів знайомства і спілкування з нею знову постав Сергій Лифар... Виявляється, Наталія Юріївна зберігає його архів — сестра її бабусі Марія Михайлівна Дяченко була другою дружиною батька Лифаря, Михайла Яковича. Можете уявити моє здивування й потрясіння, бо здавалося, що все вже давно вивчено, давно оприлюднено... Потім ми зустрічалися з власницею архіву в Києві, бесідували, я вивчав майже 60 листівок, надісланих митцем у Київ батькам із різних міст Європи, роздивлявся унікальні знімки, документи й речі. Асєєви зберігають старовинний вишиваний рушник (червоним по білому) родини Лифарів і дві вишиванки батька, Михайла Яковича. Звісно, він був Лихварем — Михайло Якович родом із Великої Мотовилівки, неподалік Києва. Але як це часто трапляється в українців, вирішив зробити прізвище «симпатичнішим». До слова, багато хто називає Лифаря Сержем — на французький манер, але всі досліджені мною листівки він підписує або «Сережа», або «Сергей». Він завжди називав себе українцем, тож навіть на меморіальній дошці, що на будинку паризької вулиці Катільйоне, зазначено: «Тут жив видатний хореограф ХХ століття, уродженець України». Щоб написати книжку «Київ, Іринінська, Лифарям...», знадобилося три роки, вона вийшла в чернівецькому видавництві «Букрек». Її було презентовано на міжнародному Форумі видавців у Львові.
— Невже нікому не спало на думку скористатися архівом родини Лифарів-Дяченків-Асєєвих і безцінний матеріал лежав без руху?
— Певний рух був: один київський колекціонер придбав із колекції кілька знімків і Біблію, подаровану Михайлові Яковичу Лифарю. Потім викладачка Української академії танцю ім. С. Лифаря скопіювала весь архів, але невдовзі дослідниця пішла з життя. Кандидат мистецтвознавства Наталія Асєєва, яка спеціалізується на живопису, зокрема на українсько-французьких зв’язках ХХ століття, пише в передмові до моєї книжки, що мала намір досліджувати архів і весь час відкладала. Аж поки не трапилася зустріч зі мною...
— Від постаті до постаті, про яких розповідаєте, тягнеться своєрідний географічно-мистецький ланцюжок. Чи не маєте наміру після дослідження про Вертинського звернутися, наприклад, до постаті Олександра Архипенка, якого згадували, чи Ігоря Стравінського? Для останнього, як відомо, Устилуг, що на Волині, — чи не найулюбленіше місце на Землі...
— Маю намір! У Парижі вже відшукав славнозвісний «Вулик», один із павільйонів Усесвітньої виставки, у якому на початку ХХ ст. мешкали нужденні молоді митці з усього світу — від Шагала до Архипенка. Тепер там також гуртожиток живописців. А Стравінського у Франції взагалі вважають своїм класиком. Нагадаю, що спершу його «Весну священну» і дягілєвські балети (з участю киянина Вацлава Ніжинського) сприйняли в штики, розцінили як «демонстрацію тваринних інстинктів дикої Півночі». А перший балет «якогось емігранта з Києва» Сергія Лифаря в Гранд-Опера — «Творіння Прометея» — хотіли освистати, але завершувався балет вже оплесками. А український Устилуг для Стравінського, де він написав свої перші твори, був рідним серцю тому, що його тато Федір Гнатович — родом із Чернігівщини. Він закінчив Ніжинський ліцей, був солістом спершу Київської опери, а потім Маріїнського театру в Петербурзі. Я про український родовід Ігоря Стравінського, учителя й шанувальника Лифаря, докладно пишу в цій повісті. Як і про іншого видатного киянина, композитора Ігоря Маркевича, онука відомого історика й етнографа Миколи Маркевича, друга Тараса Шевченка. У книжці він постає певною мірою суперником Лифаря. Тут, до речі, уміщено й широко ілюстрований додаток — «На шляху до Гранд-Опера, уривок із мого роману про Олександра Вертинського, присвячений Лифареві та його оточенню (обидва кияни в Парижі товаришували).
— До кола вашого зацікавлення належать долі так званих простих людей, про яких писали в нарисах «Мальви у Вічному місті. Стежками українців у світах». Пригадайте щось із зустрічей.
— Зустрічей таких було багато, зокрема із заробітчанками з України на острові Капрі. Ми збиралися у скверику, і жінки (часто з підопічними дітьми чи інвалідами у візочках) розповідали мені про своє життя-буття. На Сахаліні торік були зустрічі не лише із земляками-українцями, а й з однокласниками, яких не бачив майже півстоліття. Адже я й сам був трохи емігрантом: п’ятирічним із батьками з Чернігівщини помандрував на Сахалін, де ми прожили шість років. Та все ж найбільше мене вразила зустріч у Пекіні з молодесенькою жінкою на прізвище Собко із Закарпаття, яка працює в російській редакції китайського міжнародного радіо. Це ж так далеко, усе навколо таке незвичне... А вона сказала, що причина всього — кохання: вийшла заміж за китайця й оселилася тут...
— Як уважаєте, чи можна побороти хворобу безпам’ятства?
— Нині хворобу безпам’ятства намагаються прищепити тим, хто ще нею не вражений. Звісно, уся надія на громадськість, на правдиві медіа (такою є й газета «День»). Гадаю, що й те, про що я пишу і що обстоюю, також може бути невеликим внеском у поборення цієї хвороби.
ДОВІДКА «Дня»
Олександр Балабко народився 1955 року на Чернігівщині. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Журналіст, публіцист, прозаїк, поет-пісняр. Автор низки публіцистичних статей з проблем українського державотворення, історії, культури, духовності. Упродовж останніх років із блокнотом і фотоапаратом здійснив подорожі до багатьох країн Західної й Східної Європи, Близького Сходу, Південно-Східної Азії. Тематика його публікацій — український слід за кордоном, видатні українці, які прославили Батьківщину в світах. Написав книжки: «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського», «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка», «Київ, Іринінська, Лифарям»...
