Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Ольга Седакова: «На непростих перехрестях сучасності»

11 листопада, 2011 - 00:00
ФОТО МАРГАРИТИ КАБАКОВОЇ

У видавництві «Дух і Літера» вийшла книжка переважно філософських і культурологічних есеїв знаної російської поетки, літературознавця, філософа (а також постійної авторки «Дня») Ольги Седакової в українському перекладі. Вона має назву «Найкращий університет», яка апелює до афоризму Олександра Пушкіна: «Кажуть, що нещастя — добра школа; може, й так. Але щастя є найкращим університетом».

Розмову про ідеї й мотиви «Найкращого університету», мабуть, варто почати з «діагностування сучасності» від Седакової. Це чи не головний рефрен усіх чотирнадцяти текстів книжки. Погляд Ольги Седакової на те, «де ми опинилися», передбачувано критичний. Ось які її основні «звинувачення», висунуті на адресу доби й сучасників (слово «звинувачення» тут узяте в лапки аж ніяк не випадково, адже у своїй критиці Седакова зовсім не озлоблена, не сповнена викривального пафосу, а співчутлива й самокритична, хоча й ущиплива). Передусім, нинішні реалії в культурі, а відтак і в інших сферах, вона трактує таким собі «царством пересічної людини», простором, в якому священною коровою є внутрішня убогість, що оберігається від «репресій» — ними може виявитися будь-що, незрозуміле «пересічній людині», бо ж воно ризикує підважити її впевненість у собі (очевидний розвиток ідей Ортеги-і-Гассета, плюс під час читання «Найкращого університету» досить регулярно виникають паралелі з «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко, а місцями і з її поезією).

Важливо: в Седакової йдеться про всю культуру християнської, навколохристиянської чи постхристиянської цивілізації. Вона належить до тих авторів, які не віддаються спокусі стереотипного протиставлення «Остблоку» й «Заходу». Навпаки, Ольга Седакова аргументовано доводить: до панування пересічності різні боки Берлінської та Шенгенської стін прийшли хоч і не тотожними шляхами, але з однаково переконливим успіхом, через екстреми лівих і правих тоталітаризмів, нестримних емансипаційних революцій, туман безкомпромісної утилітарності, буденності — до неминучої «зустрічі на Ельбі».

Не лише посередність і спрощення закидає Седакова нашому часові. Ще й надмірне, безальтернативне панування цинізму, скепсису, чорнухи. Це все вона вважає природним наслідком втоми від неприродного мажору тоталітаризму, а також, у випадку колишнього СРСР, нерозкаяності більшості людей у власному тоталітарному минулому.

На такому тлі, ясна річ, «дістається» і сучасному мистецтву, в найширшому розумінні. Особливо критикує Ольга Седакова різноманітні виходи за межі художнього висловлення (те, що часто йменується словом «contemporary»). З багатьма її закидами на адресу чималої частини творів таких напрямів важко не погодитися, можна їх і розширити: брак людяності, невмотивовані відмови від метафізичного первня, внутрішня скутість, скепсис заради скепсису, одноманітність, свідоме чи несвідоме потурання злу, банальність, спрощення, втрата відчуття масштабу, перетворення мистецтва на журналістику, політику чи філософію (при тому авторка усвідомлює об’єктивні причини появи таких тенденцій і нікого не «таврує»). Разом із тим вельми дискусійно виглядає не надто акцентована, але важлива й засаднича теза Седакової про етичну відповідальність мистецтва. Де межа насилля над красою та шкідливої дії художнього твору, цензури і здорового глузду, читацької некомпетентності й письменницької зловмисності? Особисто мені видається, що Ольга Седакова проводить цю межу надто прямолінійно й надто переконано (часом свідомо обходячи увагою художні досягнення етично сумнівних напрямків). Адже чітка прив’язаність естетики до етики завжди вагітна небезпекою боротьби з «дегенеративним мистецтвом», «буржуазною гниллю» чи іншими не менш мудрими діями художніх рад Святих Інквізицій.

Згадані проблемні філософсько-культурологічні перехрестя — не єдині місця, де Седакова виявляє ознаки категоричності. Їх важко не помітити й у вибірковому ставленні, приміром, до різних традицій, різних наукових методів і підходів тощо. Втім, авторка не «забувається», нагадує про суб’єктивність власних міркувань, а ще врівноважує такі моменти дуже важливою загальною настановою боротьби з крайнощами.

Пошук «золотої середини» — теж дуже суттєве мотто «Найкращого університету». Й тут уже можна не прив’язуватися до злободенних постмодерних чи після-постмодерних реалій, бо ж хіба вдасться згадати добу, коли заклик до розважливості, уникнення радикальних крайнощів був би зайвим? «Золота середина» Ольги Седакової — це не зняття з себе відповідальності, байдужо-переляканий нейтралітет і т.ін. Це спроба назвати речі своїми іменами (ось одна з головних розбіжностей Седакової з умовно постмодерним підходом: вона не абсолютизує тезу «все відносно», натомість таки прагне назвати чорне чорним, а біле білим!), але разом із тим не втрачати з поля зору різні думки, різні підходи, не потрапляти у всевладдя однієї тези, не вдаватися до «тоталітаризму метода» чи інших крайнощів.

Окрім «золотої середини», «позитивна програма» Ольги Седакової містить і такі пункти, як утвердження надії й дружби як явищ не стільки природних, скільки виплеканих культурою (а заклик підтримувати культурну тяглість, традиції або створювати нові трапляється в Седакової неодноразово). Визнаючи певну рацію і вмотивованість викличної безнадійності ХХ століття, авторка все ж бачить осмисленість людського життя, а не виживання не в останню чергу в тому, щоб «без надії сподіватись». Адже саме дружба й надія, наприклад, виразно стимулюють творчість (у широкому сенсі), повноцінність, гідність, доброту й терпимість — поняття, які Седакова вживає без страху здатися смішною, сентиментальною, «старорежимною», пафосною тощо. Звичайно, багато хто цю книжку так і оцінить, багато хто з етичних і естетичних опонентів, швидше за все, вирішить за краще висміяти «Найкращий університет», аніж сперечатися. Та незважаючи на це, справді чудово, що Ольга Седакова не побоялася бути «смішною» чи «консервативною». Не сховавшись за інші риторичні прийоми, вона таким чином сприяє «реабілітації» не дуже прийнятих сьогодні підходів до мови й письма, врізноманітнює стилістичний регістр сучасності (принагідно можна відзначити, що вона щасливо уникла й надмірної важкості філософської мови, й її порожньої легкості).

Що ще «реабілітує» або, точніше сказати, наново актуалізує Ольга Седакова, так це літературну класику, яка в сьогоднішніх культурних реаліях набула іміджу дещо заяложеної, набридлої, застарілої, непотрібної. Передусім, звісно, російську, але не тільки — наприклад, Данте. Десь просто цитатами чи алюзіями, десь ілюстраціями певних понять, реалій, а десь і доволі докладним аналізом, як-от у завершальному етюді «Мудрість Надії: Данте». Тобто багато для кого книжка Ольги Седакової може мати й «антологійну» користь: із неї зручно починати чи відновлювати знайомство з багатьма видатними та оригінальними письменниками минулих і наших часів. Хоча не лише з письменниками. Значну частину книжки відведено представленню в той чи інший спосіб постаті видатного російського вченого Сергія Аверинцева, його поглядів, методів дослідження, смаків, окремих побутових деталей тощо. Взагалі, якщо вже мова зайшла про переважно російський культурний контекст «Найкращого університету», треба сказати й таке: Ольгу Седакову сміливо можна назвати одним із найцікавіших голосів так званої «іншої Росії»: голосом високорозвинутої культури, терпимості, дуже творчого й розмаїтого простору. Тієї Росії, яку сьогодні вкрай непросто побачити за маніакальним, напівтоталітарним, ксенофобським суспільним обличчям нафтогазової «імперії зла», що домінує в медіа та побуті.

Завершує книжку невеличка добірка віршів Ольги Седакової в перекладі Валерії Богуславської; замала, щоб скласти якесь цілісне враження, але цікава й багатошарова. Можна назвати її приводом почитати інші вірші Седакової. Як і ціла книжка — непоганий стимул продовжити читання її есеїстичних і наукових творів, взагалі продовжити знайомство з якісною російською культурою.

Ольга Седакова. Найкращий університет. Епоха. Особа. Традиція. — К.: Дух і Літера, 2011. — 248 с.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: