Говорити про Вознесенського важко й легко. Важко — тому, що його вже немає, легко — тому, що він є. Цей оксюморон стає зрозумілим, якщо ми говоримо про геніїв. Ідучи із фізичного життя, вони лишаються у нашому житті духовному, як сповіщена таємниця. «Сволочью ли стану,
волком ли стану —
пусть брешут псы.
Наша любовь —
оглашенная тайна.
Не для попсы».
Ці пронизливі, інтимні рядки написані поетом у зарубіжній клініці, де, осмислюючи прожите життя й хворобливо відчуваючи негативні, спустошливі рефлексії суспільства, поет прийшов до сумної моделі взаємодії сучасного суспільства і особистості:«Мы вне общественного участья.
Век проживем.
Только вдвоем причащаемся счастьем,
Только вдвоем».
Певною мірою ці вірші — виклик вистражданому високому почуттю Маяковського до Тетяни Яковлевої, де поет, здійснюючи фатальну помилку, густо забарвлює своє кохання у політичну китайку:«В поцелуе рук ли, губ ли,
В дрожи тела близких мне
красный цвет моих республик
тоже должен пламенеть».
За цим знаковим ставленням двох видатних поетів до одного і того ж сакраментального предмета людської пристрасті можна судити про трансформації часу, про девіацію шкали цінностей, про падіння (або злет!), про деформацію (або відновлення розломів!) нашого духовного світу. В усякому разі — це велика сповідь (про час і про себе!) двох великих поетів, які відвідали цей світ, як сказав Тютчев, «в его минуты роковые».
У Вознесенського апостольський цифровий код. Він народився 12 травня 1933 року (12 апостолів, 33 — термін земного життя Ісуса Христа), помер у віці 77-ми років. Дзвонові дві «сімки» примхливо додалися до третьої сімки (вірш «Сім я») й утворили назву народного портвейну «777», поширення якого у народі рівнозначне поширенню віршів поета.
Цифри щедро розсипані у творчості Вознесенського. Їх номерологічний ряд має пророчий, а подеколи трагічний відтінок. «Нас мало, нас, может быть, четверо!» — із жалем сказав Вознесенський в одному з віршів, присвяченому Беллі Ахмадуліній. Поет мав на увазі себе, Беллу Ахмадуліну, Євгена Євтушенка і Роберта Рождественського — ударний загін знаменитих шістдесятників, які збирали стадіони. У цю обойму з поетів нинішнього і наступних поколінь ніхто більше так і не увірвався.
Якщо раніше, підводячи риску, поети писали вірші-заповіти (Державін, Пушкін, Шевченко), то пізня плеяда великих поетів відновила жанр, додавши йому естафетного характеру, сповненого смутку чекання наступника.
Відчуття свого лідерства майже під завісу життя, у серці знаменитого Вознесенського народжує ностальгічний мотив за рівновеликими, за їх украй обмеженою кількістю. Цього разу це відчуття виливається в тугу за духовним спадкоємцем. Андрій Андрійович, розуміючи неминучість відходу, молитовно благав долю: «Чтоб кто-нибудь меня понял —
Не часто, ну хоть разок —
Из раненых губ моих поднял
Царапнутый пулей рожок».
Чи почує нове покоління, якому поет заповідав свою творчість, підсумковий крик оголеного серця? Хотілося б, щоб почуло, бо дотик до Вознесенського — це дотик до незвичайної, парадоксальної та інтелектуальної поезії, яка не може залишити байдужим найвимогливішого читача. Великий архітектор вірша, реформатор рими і форми, король метафори й алітерації, Вознесенський був і лишається одним із найталановитіших і найвидатніших поетів нашої епохи. Якнайтонший ліризм і гранична смислова компресія інтелектуального тексту роблять поезію Вознесенського неповторним явищем у світовій літературі. Його вірші й проза, а це загалом понад 40 книг, — стихія несподіваних образів і неординарних думок. Чуйним серцем, як голим нервом, сприймав він вібрації нашого часу і точно й своєрідно втілював їх у матерію вірша. Йому, як і багатьом великим поетам, було властиве загострене, хворобливо-безмежне почуття совісті й велике громадянське відчуття Батьківщини, виражаючи ємкість якого, він назвав його еротичним.
Поетично осмислюючи минуле і заглядаючи у майбутнє, Вознесенський жив і творив у сьогоденні, незважаючи на всі удари долі, на цькування, на нерозуміння і творчу самоту.
Це відчуття переслідуватиме його все життя, і, як Маяковський, він вилизуватиме сухотні плювки нашої забрудненої повсякденності шорсткою мовою плаката своєї атакуючої поезії.
Велика людська скромність Вознесенського виявилася не лише у тому, що він жертовно поступився Нобелівською премією іншому номінанту, а й у тій, властивій воістину великим людям, самоіронії, з якою він оцінював себе.
Ліцеїста Пушкіна «заметил и, в гроб сходя, благословил» Гаврило Державін, 14-літнього Андрія Вознесенського благословив сам Пастернак. Він відповів юному даруванню, яке прислало метру свої вірші: «Я — в лікарні. Дуже часто стали повторюватися ці жорстокі захворювання. Нинішнє збіглося із Вашим вступом у літературу, раптовим, бурхливим. Я страшенно радий, що до нього дожив. Я завжди любив Вашу манеру бачити, думати, виражати себе. Але я не чекав, що їй удасться бути почутою і визнаною так швидко».
Воістину моцартівський початок. Далі — значна за майстерністю і виразністю поема «Майстри», що відразу поставила молодого поета в один ряд із найкращими й широко відомими поетами країни.
Сходження на поетичний олімп було стрімким і знаковим. Досліджуючи феномен цього періоду життя Вознесенського, Ірина Гринева пише: «Доля прихильна до нього і далі. Його вірші перекладають іноземними мовами, він виступає у найбільших аудиторіях не лише Росії, але і в Парижі, Нью-Йорку. Nouvel observateur пише: «Вознесенський — найбільший із нинішніх поетів Росії». До нього прихильна еліта мистецької інтелігенції Москви з оточення Пастернака — Ріхтер, Журавльов, Нейгауз, Асмус, Андроников, Ліля Брік, актори МХАТу. Поїздки за кордон дарують йому знайомства із найбільшими величинами європейської та американської культур, на юнацьку ментальність російського поета обрушується мистецтво Пікассо, Шагала, Міро, Арагона, поезія американського авангарду».
Пізніше пішла чорна смуга, з якої поет видирався довго і хворобливо. Талант і час врятували поета. ХХ і ХІ століттям він відповів сплеском високого поетичного мистецтва. Глибина, неповторність, якнайтонкіша матерія духовного світу і насичена енергетика його віршів приголомшує і захоплює. Після Вознесенського сказати вже нічого, принаймні, важко сказати краще.
Знявши іронічну маску «овечки черной шерсти» (прийшов час!), Вознесенський, нарешті, чітко дав зрозуміти своїм «бездоганним колегам» who is who:«Живи, страна, стихи миссируя
Меня, как своего, броня.
Конечно, я не вся Россия,
Но нет России без меня».
Поет правий. Але без нього немає не лише Росії, без нього немає світової літератури. Такий масштаб постаті Вознесенського.
Вознесенський присвятив Василю Аксьонову ностальгічний вірш під назвою «Шістдесяті». Там такі рядки:«Подобно самураям, живет взаймы народ,
но мы не вымираем, мы — мамонты свобод.
И, может, динозавры.
Шалея от побед,
прощаемся «до завтра»,
а завтра у нас нет».
«Нас мало, нас, может быть, четверо...». Додамо туди Аксьонова, Окуджаву і Висоцького (я думаю, Андрій Андрійович був би не проти!) — вийде «Сім «я», — сімка знакового цифрового коду Вознесенського, яка була вчора, є сьогодні й неодмінно буде завтра, всупереч сумному пророкуванню великого поета сучасності.
У великих поетів немає дати смерті, є лише дата народження. Вознесенський народився 77 років тому, відчувши на собі всі вигини і викривлення складного і суперечливого часу: від державного рику неосвіченого Хрущова, який по-хамськи громив передовий загін шістдесятників, до всесвітнього визнання і всенародного шанування. Ім’я Вознесенського в історії людства стоятиме в одному ряду з такими гігантами, як Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Пастернак.
Вознесенському не пощастило на зріст, у нього не було харизматичної зовнішності Блока, скульптурної вирізьбленості Пастернака чи монументальності зовнішнього вигляду Маяковського, але внутрішнє відчуття чужого болю викликало на його обличчі неповторний вираз співчуття, що прирівнювало його до лику святих. Вознесенський монументальний у віршах. Цим він по-своєму великий і по-своєму цікавий.
