Ще кілька років тому про активний розвиток в Україні нової драми всі могли тільки мріяти. Але — не так давно закінчився Фестиваль сучасної драми «Drama.ua», пройшов тиждень актуальної драми. Про те, що сьогодні відбувається з цим видом мистецтва, з українськими театрами і з українським суспільством, «День» поговорив з драматургом, організатором і членом журі конкурсу молодих драматургів, який відбувався в рамках «Drama.ua», Павлом АР’Є.
— Я хотіла б торкнутися теми соціально-політичної проблематики в театрі. Адже мистецтво завжди гостро і різко реагувало на те, що відбувалось на певній території. Але, наскільки мені відомо, в Україні театр не показує великої зацікавленості в цій тематиці. Чи справді це так? Чому?
— Це відбувається в театрах Польщі, Німеччини, Росії, але не в театрах України. В принципі український театр живе сам по собі, окремо від реальності, окремо від суспільства, і його ці питання не хвилюють. Але в андеѓраунді, неформальному русі зворотна тенденція нарешті з’являється. Ми боремося за це. Щоб іти далі, робити театр важливим. Для того, щоб театр впливав на суспільство, він не повинен тільки розважати, а й показувати людину в дзеркалі. І якщо ми, скажімо, візьмемо сучасний театр Англії або Польщі, то говоритимемо про те, що він відображає їхнє суспільство. Суспільство себе бачить у театрі. І це дуже важлива функція театру. І я жодного разу не бачив у Німеччині, приміром, порожніх залів. Туди з задоволенням ходить молодь. У цьому плані театр приймає на себе дуже важливі функції.
Для того, щоб говорити про зміни в театрі, треба, щоб у молодої, актуальної драми була підтримка. Театр не готовий сьогодні займатися цими питаннями. Критика теж не готова до такої драми. Вона її взагалі не сприймає. Навіть сам факт, що в класичному державному театрі ставитимуть молодого українського драматурга, у неї викликає невдоволеність. Тобто ми навіть не готові бачити цю сучасність. Ми говоримо про прекрасне і вічне. Але насправді що таке прекрасне і вічне? Це ми. Ми — прекрасне. Чи станемо ми вічними — покаже час. А критика і, до речі, сам глядач, не готові до тієї ситуації, про яку ми говоримо. Він приходить у театр і вимагає відпочинку, він хоче сміятися, відволіктись від проблем, які його турбують. Насправді це питання дуже важливе. Я дуже часто чую на свою адресу такі речі: «У нас життя і так погане, навіщо нам ще приходити в театр і бачити вистави про наше погане життя? Ось там європейці люблять усі ці п’єси, тому що у них все добре. І таким чином вони там розважаються». Знаєте, я вже давно живу в Європі і скажу, що життя там далеко не просте. Інтеркультурні проблеми, тероризм, високий рівень безробіття і суїцидних явищ. І останнє відбувається не від хорошого життя, я думаю. Але чому вони так добре живуть у соціальному плані? Гадаю, це пов’язано з тим, що вони звикли не ховати голову в пісок, як це робимо ми. Тому що ми живемо в такому суспільстві, де проблема людини — лише її особиста, суспільство не цікавиться людиною. Багато хто говорить: про свої проблеми ми дізнаємось із новин. Наприклад, про те, що у нас дуже багато хворих, яким не вистачає ліків, і держава їх не може цим забезпечити. Але в театрі ми можемо дізнатися про проблему більше. Ми можемо запитати себе: чому наше суспільство відвертається від цих людей? І, можливо, ставлячи такі запитання, наше суспільство могло б змінюватись на краще. Ці ляпаси, які отримує суспільство в театрі, — теж лікування.
— Виходить, що театр пропонує шляхи вирішення проблем...
— Я б не сказав, що шляхи вирішення. Я сказав би так: театр може ставити правильні питання. І немає безглуздих запитань — є безглузді відповіді. Мені здається, що наше покоління і багато поколінь, які перед нами, і мінімум два покоління, які житимуть після нас, живуть у якійсь дірі, ми після себе нічого не залишаємо. Бо ми не думаємо про те, хто ми. Ми взагалі не знаємо, хто ми. І я хотів би, щоб театр ставив такі запитання. Хто ми? Де ми? Куди ми йдемо?
— Можливо, річ у тім, що суспільство боїться побачити себе?
— Так. Тут, безумовно, присутній страх. Але ще й інфантильність. Небажання робити цю важку душевну роботу. Але без цього у нас немає майбутнього в країні. Якщо говорити в контексті європейської культури, то це нове європейське суспільство стало таким, тому що воно не боїться дивитись на себе, ставити питання, воно може змінюватись. Далеко ходити не треба — можна подивитись на культурний процес у Польщі. За останні десять років там відбулись неймовірні речі. Вони дивляться на свою близьку історію, на період Другої світової війни, на період між світовими війнами, коли виникали конфлікти з українцями, німцями, євреями. Але вони дивляться на себе того періоду уважно, не тікаючи від запитань до самих себе. Ми бачимо, як наразі змінились відносини Польщі й України. Незважаючи на те, що близька історія пов’язана з подіями непростими, кривавими. Я вважаю, що цей дружній жест, який вони роблять нам, пов’язаний з умінням дивитися на себе, ставити запитання і не уникати відповідей. Я говорю тут не про пробачення, а про те, щоб дивитися на речі чесно і ставити крапки, жити далі й розвиватися — це дуже сильний хід. Те ж саме відбулось у Німеччині. Або якщо дивитися на Англію, коли суспільство дивиться на свої соціальні і гендерні проблеми і намагається їх вирішувати способом обговорення.
— На вашу думку, з чого нам треба починати це обговорення? З якого періоду, події?
— Почати просто писати. І вже пишуть, уже починають з’являтися тексти. Ось уже три роки існує Фестиваль сучасної драми «Drama.ua», у Києві проводиться фестиваль тижня актуальної драми. Ми працюємо над тим, що популяризуємо західну драму, показуємо, що це важливо і що це діє. І ми підтримуємо молодих українських драматургів і немолодих українських драматургів, які працюють з українським контекстом. Ми даємо їм можливість бути хоча б прочитаними на сцені. Запрошуємо їх на майстер-класи, публікуємо ці п’єси, популяризуємо їх, створюємо цю атмосферу. Це вже починає спрацьовувати. І професійні державні театри починають поступово звертати на нас увагу і з нами взаємодіяти. А з чого почати? Я думаю, що почати можна із загальних тем, бути відвертими, говорити про табу. Якщо ми починаємо піднімати табуйовані теми, це буде цікаво.
— А яка роль у всьому цьому нового класичного театру? Чому він не говорить на ці теми?
— Тут прийнято шукати виправдання. Нам говорять, що нових п’єс немає. Ще три роки тому це було правдою, але сьогодні це не так. І є сучасні європейські драми, які піднімають актуальні для України проблеми, але й тут теж відгуку немає. Ставити сучасну драму — значить ламати засади, не всі цього хочуть. Адже сучасна драма мовою пафосу не працює. Взагалі театри сьогодні не говорять мовою пафосу, але не українські театри. Бувають прекрасні тексти, але навіщо їх нагороджувати непотрібним пафосом? Це хвороба, яка йде ще з минулих далеких років. Звичайно, пафос раніше працював, але час змінюється. І культура зараз не повинна бути на території пафосу, але театр хоче там бути. Але як ці зміни відбуваються? Чому Польща так далеко пішла? Чому польська драматургія успішна, чому їхній театр далеко пішов? Річ у тім, що держава зрозуміла, що польська культура важлива і її розвиток дуже важливий. У Польщі було ухвалено закон про театр, за яким, якщо театр хоче отримувати дотації з державного бюджету, він повинен ставити сучасну польську драматургію. Драматурги зацікавлені в тому, що вони роблять, є ринок, якість якого тільки зростає. І я думаю, що якщо в Україні прийняти такий закон, то це діятиме так само успішно.
