Світ Кирила Стеценка
Вийшла друком найповніша монографія про композитора.
Міжнародний фонд імені Кирила Стеценка, який очолює внук видатного композитора, теж Кирило Стеценко, робить усе, щоб 130 річниця з дня народження його діда, що святкуватимемо у травні наступного року, не була забута. Першою ластівкою стала презентація найповнішого академічного видання про життя та творчість видатного діяча.
Презентацію подібної книжки звичайною подією не назвеш, хоча б тому, що це на сьогодні найповніше зібрання матеріалів, спогадів, архівних документів, газетних і журнальних вирізок 1900 — 1922 років про Кирила Стеценка. Та заслуга організаторів ще й у тому, що літературний вечір вони перетворили на справжнє музичне дійство. Хоча, можливо, мій подив даремний, адже за справу взялись не чужі легендарному композитору люди, а його прямі нащадки, також музиканти. Кирило Стеценко демонстрував своєрідний майстер-клас скрипкової лірики, правнук Денис, разом із мамою — піаністкою та органісткою Галиною Стеценко прибули з Португалії, щоб виконати композицію свого далекого й геніального родича, а наймолодша правнучка Ксенія заграла твір, з яким нещодавно перемогла на міжнародному юнацькому конкурсі скрипалів у Польщі.
Отож за музику відповідала родина Стеценків, а ось за монографію і за літературну частину — доктор музикології Лю Пархоменко. «Лише неповних 20 років доля відвела Стеценкові для творчого шляху, — розповідає Лю Пархоменко. — На початку своєму він був освітлений великою приязню Миколи Лисенка, котрий вважав, що Стеценко стане його продовжувачем і що він поведе далі українську музику. Однак далі музичну кар’єру довелось змінити. Далі його шлях перейшов через дуже тяжкі суспільні збурення».
Не одному Кирилові Стеценку довелось пережити буремні роки початку ХХ століття.
Революція 1905 — 1917, столипінська реформа, перша імперіалістична війна, Лютнева й Жовтнева революції 1917-го, — це те історичне тло, на якому вимушена була маневрувати, жити та виживати українська інтелігенція. Тож Лю Пархоменко не випускає історичного контексту з монографії, а навпаки — скрупульозно намагається його дослідити й прослідкувати зв’язки між подіями та творчістю Кирила Стеценка.
Приємною несподіванкою для читачів монографії стане не тільки дослідження та аналіз музики Кирила Стеценка, написаної для театру, опери, хорів, але й зібрання його сакральних композицій. «50 опрацьованих колядок і щедрівок, які були написані в 1907— 1910 роки Кирилом Стеценком, стали сенсацією, тому що відкрили надзвичайно цікавий пласт в українській обрядовій музиці, — продовжує Лю Пархоменко. — Оті наївні апокрифи, отой світ пантеїзму — це було нове, водночас воно відкрило перед українськими композиторами таку неорану ниву для розробок творчості й вивчення національного стилю. Ці перлини стали стимулюючим чинником для українських композиторів. Вони надихнули Леонтовича, підказали Кошицеві ідею стильових концепцій, завдяки яким він розкрив багатство української духовної пісенності».
У монографії розкриваються також маловідомі факти про зв’язок Стеценка з УНР, Гетьманатом та Директорією, про роль композитора в заснуванні Української автокефальної православної церкви. Приємно, що книжка «Кирило Стеценко» відкриває цикл подій, присвячених 130-й річниці митця. У майбутньому варто очікувати на СD «Кирило Стеценко. Духовні твори» у виконанні Камерного хору «Київ», на партитури й записи «Панахиди», здійснені хором «Дзвони Подолу», на презентацію драми Євгена Товстухи «Кирило Стеценко» та на вихід DVD із відеозаписом «Літургії» Кирила Стеценка у Софії Київській.
Нові вірші Iрини Жиленко
У київському Музеї літератури відбувся творчий вечір Ірини Жиленко з нагоди її 70-річчя, на якому також презентувалася нова книжка відомої шістдесятниці під назвою «Світло вечірнє», що вийшла друком у видавництві «Пульсари». Вечір проходив у традиційному «спілчанському» форматі — Ірина Жиленко читала свої вірші вперемішку з виступами колег і друзів. Її поезія завжди була сповнена ліризмом і камерністю, чим особливо вирізняється на тлі творів багатьох інших представників шістдесятництва (хоча в багатьох випадках при цьому й не відмовляється від фірмового риторизму свого покоління). У найудаліших текстах поетка досягає надзвичайно тонкого емоційного малюнку і філософічності. Нові вірші Ірини Жиленко, зокрема й зі збірки «Світло вечірнє», часто присвячені старості, тому, як літня людина переживає свій вік і всі пов’язані з ним прикрощі й радощі. Через це вони дуже зворушливі. А загальна простота і прозорість письма межує з раптовими цікавими образними знахідками.
Виступи колег Жиленко передбачувано виявилися менш цікавими, адже в кожного оратора в такій ситуації є величезна спокуса відбутись урочистими банальностями. Втім, звісно, і в таких коротких промовах є посутня інформація. Так, Євген Сверстюк розповідав про рідкісне в обстановці радянської України вміння Ірини Жиленко створювати свій світ, бути самою собою в поезії та житті, викликати повагу навіть в опонентів і «наглядачів» за літературою. Молодий поет і перекладач Дмитро Чистяк говорив про фантасмагорійність її творів, знімання в них меж буття і небуття. Модератор вечора Микола Жулинський висловив вельми дискусійну тезу про національну унікальність нашого шістдесятництва. А Іван Драч несподівано звернув увагу всіх присутніх на те, що орнамент на паркеті Музею літератури містить у собі зображення восьмикутної зірки.
