Поетів Ігоря Калинця та Єжи Гарасимовича поєднала тема руйнації української духовної культури на тлі терору другої половини ХХ століття. Якщо один із чільних представників так званої пізньошістдесятницької генерації та дисидентсько-самвидавного руху в Україні Ігор Калинець опинився у напівзруйнованому світі Галичини, де закриття церков супроводжувалося постійними руйнаціями духовно-культурної української спадщини, то Єжи Гарасимович прикипів серцем до ущент зруйнованого світу Лемківщини. Тотальне знищення українського життя на території Польщі стало болем Гарасимовича, вилитим у численні вірші поета. А ті, у свою чергу, знайшли пристанок у душі Ігоря Калинця. «Він став мені близьким по духу», — зізнається наш співрозмовник. І український поет взявся перекладати поета польського, а як виявилось згодом, — й українського.
«Ігор Калинець і Єжи Гарасимович — вершинні поети. Їхні світи перетнулися у поетичному просторі українського слова. Розділені кордоном, вони обидва живилися, як розкішне гілля одного дерева, силою рідної землі. Ігор Калинець фактично подарував нам незнаного польськомовного поета-українця, який у своїй творчості веде нас стежками українських Бескидів, сплюндрованих сіл, спалених церков та лемківським небом. Кожне слово — одкровення, любов, біль. Чи розгорнула Україна цей розкішний дарунок, щоб пізнати поета Єжи Гарасимовича? Як і сотні, якщо не тисячі, непрочитаних і не осмислених творів наших великих земляків, що змушені були творити на чужих землях, книга «Єжи Гарасимович. Руський ліхтар, або Небо лемків. Поезія 1957-1999. Вибір та переклад з польської Ігоря Калинця. — Львів: Світ, 2003» ще чекає на свого читача, дослідника, науковця. Віримо, що це станеться», — так директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірина Ключковська окреслила безмежність таланту поетів-велетнів.
Перекладений том віршів Єжи Гарасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків», до якого увійшли поеми з 38 збірників поета, це — зріз його поезії на українську тематику. За словами Ігоря Калинця, серед представників української школи польських письменників-романтиків ХХ століття Гарасимович є найвиразнішим і найдраматичнішим поетом. У його творчому доробку знайшлося місце (причому, домінуюче) ілюстрації трагедії українців, передовсім, лемків. «Лемки не можуть назвати когось навіть із сучасних українських літераторів лемківського чи не лемківського походження, які б так відтворили трагедію Лемківщини, як цей поет. Тільки за це він повинен бути присутнім в нашій літературі», — розповідає Ігор Калинець.
Перекладач нещодавно повернувся із конференції у Кракові, присвяченої 80-літтю від дня народження Єжи Гарасимовича. Проаналізувати творчість польського поета прийшло чимало поважних професорів, науковців, літературознавців та поетів. «Нам, українцям, слід не менш уважно вивчати та досліджувати творче життя Єжи Гарасимовича, — радить у розмові з «Днем» Ігор Калинець, — адже Україна досі не побачила граней того вкладу, який опинився у скрині українського культурного надбання завдяки польському митцеві».
«Я З ПРИЄМНІСТЮ ЗАЧИТАВ КІЛЬКА ПЕРЕКЛАДІВ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, ЩОБ ВОНИ ПОЧУЛИ, ЯК ЗВУЧИТЬ ЄЖИ ГАРАСИМОВИЧ»
— Незважаючи на певний занепад зацікавлення поетом у 90-х роках, він знову стає літературним митцем, цікавим для польської суспільності, для польської літературної науки. Тому не дивно, що 80-ліття Єжи Гарасимовича відзначили у Польщі досить по науковому. Конференцію провели по-німецьки педантично — все продумано до дрібниць, жодної зайвої чи незаповненої хвилини. Було організовано виставку фотографій, присвячену Єжи Гарасимовичу. На ній також були представлені ілюстрації до книжечки Гарасимовича для дітей у моєму перекладі «Уся Кася з шоколадки, рукавці лише з помадки», що була видана 2010 року видавництвом «Друкарські куншти» під редакцією Наталії Ступко.
Я читав свою промову українською мовою, в гарному залі з трьома екранами, на котрих висвітлювалося виголошене мною у польському перекладі. Приємний результат свого виступу я підкреслив на другий день конференції — присутні науковці почали визнавати Єжи Гарасимовича польським, а також і українським поетом. Справа в тім, що сам митець називав себе поетом для двох народів — Польщі та України. З поезії Єжи Гарасимовича чітко видно, що він понад усе любив Лемківщину та мандри Бескидами. Однак, характеристика «польський та український поет», висловлена сьогодні, — це певна поступка польських науковців.
Можу похвалитися, що книжка «Руський ліхтар, або Небо лемків» під редакцією Наталії Ступко, в моєму українському перекладі, — переважала інші іноземні видання Єжи Гарасимовича розмірами, оформленням. Тож, хоч видання вийшло ще 10 років тому, усі на конференції виявили до нього ітерес. Річ у тім, що до цього часу збірка дійшла лише до двох-трьох з присутніх поляків — через Марію Гарасимович, дружину Єжи, котра взяла декілька екземплярів книжки відразу після її виходу. Я з приємністю зачитав кілька перекладів українською мовою, щоб вони почули, як звучить Єжи Гарасимович.
«БОЖЕ, ЯК ДОБРЕ БУЛО Б ПИСАТИ, ЯК ПИСАВ ЄЖИ ГАРАСИМОВИЧ!»
— Я відкрив для себе Єжи Гарасимовича завдяки часопису «Наше слово», яке з’явилось в середині 50-х років. Дійсно, звідки я знав би, що є якийсь Гарасимович, якби не українська преса, яка його популяризувала в Польщі? Газета відкрила в творчості Єжи болючу тему руйнації українців на території Польщі — Лемківщині. Я ж у той час, на початку 60-х років, коли почав писати, — цінував сюрреалістичну метафорику Антонича, його етнічне та етнографічне заглиблення у свій край. Я сам писав щось подібне про церкви, ікони... І коли я зустрів схожість у віршах Єжи Гарасимовича, раптом, після Антонича, він мені також став близьким по духу. А спосіб будування образів, властивих поетам, привів мене до відчуття того, що я знаходжусь під впливом їх обох — і Антонича, й Гарасимовича.
...Але пройшло багато літ, після повернення з ув’язнення я перестав писати поезію взагалі. І потім у моєму житті мав місце містичний момент: я йшов Львовом у якийсь серпневий сонячний день, коли вже пахло осінню і якимось прощальним настроєм. Мене раптом пройняло бажання писати. Писати вірші. Я вже двадцять років нічого не писав. Тоді я подумав: «Боже, як добре було б писати, як писав Єжи Гарасимович!». Не як Антонич чи Тичина, чи ще хтось, а так, як Єжи Гарасимович. Я кинувся до бібліотеки, друзі привозили мені його зібрання з Кракова, Варшави, Перемишля. З особливим натхненням я вибирав похапцем українську тематику, бо мені хотілося писати про гори. І так я почав його перекладати. Я дізнався згодом, що саме тоді, у серпні 1999 року, Гарасимович помер. Коли я тільки планував відшукати поета, щоб взяти у нього дозвіл на видання.
Було щось, що єднало нас як поетів. Не тільки як, скажімо, українців. На усе своє життя я запам’ятав слова Єжи Гарасимовича про те, що поезія має бути гарною. Коли я довідався, що Єжи Гарасимович хотів, аби його вважали українським, хоч і польськомовним, поетом, відчув, що мені вводити цього польського митця в українську літературу. Перекладом.
«У КРОВІ ЮРІЯ ДОМІНУВАЛА УКРАЇНСЬКА СТИХІЯ»
— Даруючи свою книжечку «У Ботанічному. Вірші дзен» Чеславу Мілошу (яка, за словами літературознавців, так і не потрапила до рук Мілоша), поет пише наступне: «Вельмишановному Панові Чеславу Мілошу, Великому Поетові, з виразом поваги дедикує цей надто скромний томик Єжи Гарасимович, що є внуком українського селянина, який ходив босоніж по снігу у рідних Карпатах. Який також, як той Дідусь, бідний, але вільний». Це не єдиний раз, коли він підтверджує своє українське походження. Його дідусь був навіть не з Лемківщини, а з Бойківщини — з містечка Долина. А батько, Станіслав Гарасимович, був польським офіцером, майором, що одружився на ополяченій німкені. То ж у крові поета Гарасимовича переплелася і німецька кров, і польська, і навіть татарська, але в будь-якому разі домінувала українська стихія й українська кров.
Єжи Гарасимович був хрещений у греко-католицькій церкві. Його звали Юрієм. Цікаво, що його польські друзі у своїх спогадах згадували, що вони кликали Єжи Юрком. Навіть звертання до Гарасимовича підкреслювало його українську причетність.
На літературне життя Юрка благословив Казимир Вика — польський науковець та літературознавець, котрий фактично опікувався молодим поетом. Основна тема творчості Єжи Гарасимовича — це українська тематика, пов’язана великою мірою із Бескидами, тобто, з тими польськими Бещадами, де жили лемки та якась частина наших бойків, які були переселені потім в Радянський Союз. Гарасимович дає жорстку характеристику тодішній польській владі, називає польських жовнірів, які виселяли польське населення, половцями заходу. Звичайно, влада не була дуже прихильною до такого поета. Але у цивілізованій до певної міри Польщі йому не загрожувало ув’язнення за написане слово.
Єжи Гарасимович усе своє свідоме життя провів у Польщі, друкуватися почав у 50-х роках. Не раз літературний митець прохоплюється, що почуває себе некомфортно у польському інтелігентському оточенні. Увесь час відсторонюється від нього і стрімголов тікає до полонин у Бескидах, де відчуває себе вдома.
...Я був у його помешканні в Кракові і можу сказати, що жив Гарасимович дуже скромно. Це невеличка квартира з трьох чи чотирьох маленьких кімнаток у блоковому будинку у Кракові, де він почав мешкати з 1955 року. Так як працювала тільки дружина, а в хаті виростало двоє доньок, вони не розкошували матеріально. Про Краків Гарасимович писав наступне: «Живу, мешкаю у Кракові, у симбіозі давніх культур, але не вважаю себе «краківським поетом». Краків — це тільки панельний будинок, в якому мешкаю... Краків задивлений на Захід, я задивлений на гори, на Бескиди, на Схід. Краків — це готика, я — на Візантію». Його любов до Бескидів сповна втілилася в поезії — ніхто у світі, навіть з-поміж українців, так драматично, і з таким болем не оповів художньо про трагедію західних етнічних українських земель.
Помер поет 21 серпня 1999 року. Перед смертю Гарасимович просив свій прах розвіяти над Бескидами. Про це писав у передсмертній записці: «Хочу бути спопеленим. Не можу гнити роками... Важливе прецінь не порохно, а доробок людини».
І цей заповіт виконала дружина Марія: з гелікоптера прах поета було розвіяно над горами. Панахиду відправив український греко-католицький священик — отець Мирон із Кракова.
Все є в горах що я кохаю
Усі вірші у буках
Завжди коли туди повертаюсь
Клени мають мене за внука
«УКРАЇНА ЙОГО ПОКИ ЩО НЕ ПРИЙНЯЛА»
— За словами Єжи Гарасимовича, до поезії його пробудили вірші Шевченка. В останньому слові, в останньому листі, де він пояснює, як йому велося, Гарасимович каже, що він був ніби «козак реєстровий на службі у Речі Посполитої», щось ніби Конашевич-Сагайдачний того часу. Він був поетом для двох народів. Та, як мені здається, Україні не потрібен той поет. Мало кого зацікавило, що такий знаменитий польський митець може бути присутнім в українській літературі. Винне в цьому невпорядковане літературне життя, егоїстичне до певної міри.
Наразі минуло десять років від тоді, як у світ вийшов збірник «Руський ліхтар, або Небо лемків». За цей час не відкрито нічого нового, а старе — забулося. Книга й у 2003 не викликала тих відгуків, які я собі уявляв. Мені здавалось, що представлення Єжи Гарасимовича на літературній арені стане справжнім відкриттям для українців. Але цього не відбулось. Може, ще буде якась переоцінка, колись воно буде відкрито якимось прихильником і піднесено на певний рівень, буде якесь зацікавлення, відродження. Думаю, так повинно би бути. Це великий польський митець, провідний поет другої половини ХХ століття поруч із Чеславом Мілошем та іншими. Хоч і окремі поляки вже згоджуються з тим, що його творчість — спадщина обох народів — польського й українського, що Гарасимович є польсько-українським поетом, — Україна його поки що не прийняла.
...Чи буде у польській літературі, що Єжи Гарасимович — польський та український поет, важко сказати. Так само як і в українській літературі, скажімо, літературі другої половини ХХ століття. Чи буде там введений Єжи Гарасимович? Теж, не знаємо. Залежить від того, хто писатиме ту літературу, від випадковостей, ініційованих свідомими людьми.
