1 червня не стало Андрія Вознесенського.
Вознесенський був людиною-танкером, який виламувався з будь-яких систем. Система — це передусім злагоджений механізм. А Вознесенський — більший від будь-якого механізму, бо Поет живе на вершині.
«Я — Гойя!
Глазницы воронок мне выклевал ворон, слетая на поле нагое.
Я — Горе.
Я — голос
Войны, городов головни
на снегу сорок первого года.
Я — Голод.
Я — горло
Повешенной бабы, чье тело, как колокол,
било над площадью голой...
Я — Гойя!»
Російські шістдесяті були часом боротьби за Людину, час опору і непокори тоталітаризмові. Вознесенський знайшов себе в естетизмі. Фактично (як і Бродський) він був ще одним «дармоїдом» на тілі імперського Радянського Союзу. Як відомо, таких «дармоїдів» і так вистачало — це ж усі члени Політбюро, їхні васали, васали їхніх васалів... А Вознесенський показав абсурдність такого прагнення. Людина народжена для цілі-в-собі. Його вірші 70-х були викличними, але не авангардними в плані поетики. Авангард Вознесенського (пригадати хоча б збірку «Антисвіти») — в пориві до людини, в прагненні жити поза ідеологічними обмеженнями.
Світ Вознесенського — це антисвіт щодо радянської дійсності. Поет у своєму житті був досить близьким до театрального мистецтва. Театр, як відомо, створюється на діалозі та співпереживанні. Це свідчить, перш за все, про те, що поезія Вознесенського була «діалогічною», вона розмовляла з людиною в Часі.
Тому й діставалося йому добре: Хрущов кричав, що Вознесенський може забирати паспорт і забиратися геть (лише дзвінок Кеннеді врятував «дармоїда»). І Поета, безперечно, прихистили б в інших країнах. У середині ХХ ст. США були тим притулком для інакодумців, які тікали з країн соцтабору. Так утік Солженіцин, творець іншого російського антисвіту. Але доля Вознесенського інша.
Радянська влада запустила міф про те, що він — поет-буржуа, якого поважала влада в усі часи. Але що ж цей поет зробив? Він опору не чинив, навпаки, був шанований політверхівкою; книжки поета виходили масовим накладом, коли на інших поетів розставляли капкани. Все це сумні речі, які можна хіба що констатувати, щоб записати в історії культури ХХ ст.
Сьогодні часи начебто інші. Прийшли нові поети, які вважають, що писати потрібно обов’язково без рими, бо рима мала для нових гігантів. Прийшли ті, хто боїться слів «нація», «народництво». Вознесенський писав по-новому, зухвало, ламаючи традиції, але водночас він майстер класичних форм, його поезія поглиблена в просторі людського існування. Свого часу Вознесенському судилося бути співбесідником Сартра та Гайдеггера. Був другом Артура Міллера і Роберта Кеннеді.
Поет прекрасно розумів, що людина живе в мові.
Національна культура — це традиція і постійне протистояння з традицією. Поет може писати з римою і без, з ритмом і без — головне, щоб поезія промовляла до серця. Вознесенський ніколи не був старомодним. Естет до останньої краплі, не знав умовностей часу. Тому і звістка про трагічний відхід Метра викликала біль у серці світової культури. У поезії Андрія Андрійовича завжди думка переважала, в осмисленні слова людина знаходить себе.
У його віршах нема чого шукати пафосу чи дидактики, але ця поезія має лікувальні властивості для душі. І головне — ніхто не може сказати, що ця поезія «народницька», «плакатна». Вознесенський є еталоном російської поезії другої половини ХХ сторіччя, оскільки довів, що тема «Людини» невичерпна, але твір без «людського» — штучний.
Що можна сказати про драматичну поему «Юнона і Авось»? Цей твір увійде до історії російського мистецтва. Хрипко-ламкий голос Караченцова дивним чином поєднувався з трагічним мелосом поетичного слова. Так сьогодні не пишуть. А ще 20 років тому поезія мала роздирати душу, аби гола душа не могла підчепити cholera sovietica.
Нарешті, у Вознесенського був імунітет від тоталітарності. Він прийшов у простір літератури, благоговіючи перед Борисом Пастернаком, якому вислав свої вірші. І Пастернак підтримав молодого і талановитого поета.
Вознесенський був людиною «старої доби», в якій людина билася з системою заради вільного життя, поважала своїх колег, мала справжніх друзів, знаючи, що лише разом можна протистояти системі Зла. Це були митці, які пройшли гарт вогнем життя. Але вони страшенно любили це життя. І любили свою країну.
Перебуваючи на відстані, вони створювали свою справжню високу культуру на інших континентах. Водночас не варто недооцінювати вплив Вознесенського на американську культуру, зокрема поезію. Він був близьким приятелем Алена Гінзберга.
«Бегите — в себя, на Гаити, в костелы,
в клозеты,
в Египты —
Бегите!
Ревя и мяуча, машинные толпы дымятся:
«Мяса!»
Нас темные, как Батыи,
Машины поработили.
В судах их клевреты наглые,
Из рюмок дуя бензин,
Вычисляют: кто это в Англии
Вел бунт против машин?
Бежим!..»
(«Монолог битника», 1967)
Я був здивований, коли кілька років тому дізнався, наскільки популярною в сімдесяті-вісімдесяті роки була поезія Вознесенського на Гаваях. Вознесенський був одним із небагатьох поетів, які зберегли в слові свою зустріч із Мерилін Монро. Він був «американським» поетом, який ішов своєю «російською» дорогою: не копіюючи американської поезії, а прагнучи до оновлення своєї поетичної традиції.
Іде не просто Людина, а Доба, частина величного Часу. Вже не стало Павла Загребельного, Миколи Вінграновського, Олександра Солженіцина, Чингіза Айтматова, Римми Казакової... Залишилася когорта поетів, які творили мистецтво опору, аби врятувати від тоталітарного забуття людину. Але це мистецтво завжди існувало в етичній і моральній площині.
Стихи не пишутся — случаются,
как чувства или же закат.
Душа — слепая соучастница.
Не написал — случилось так.
