Людство досі пам’ятає криваві події зимової революції і ще довго їх не забуде. Ще довго матері оплакуватимуть загиблих дітей, ще довго почуте чи прочитане слово «Беркут» викликатиме у людей огиду, ще довго залишатиметься кров на бруківці Майдану... З початком жорстоких побоїщ у центрі Києва майже ніхто не залишився осторонь подій у державі. Люди чітко та сміливо заявили про свою позицію.
Українські письменники, котрі були очевидцями та учасниками Євромайдану, теж не мовчали, пишучи в друкованих виданнях та блогах. Поет, прозаїк і публіцист Василь Карпюк вирішив об’єднати деякі тексти в одну книжку під назвою «Євромайдан: хроніка відчуттів». Збірка вміщує близько 50 есе Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Винничука. Кожен текст відповідає певному періоду революції, починаючи з відмови влади підписати Асоціацію і закінчуючи зникненням Януковича і змінами у Верховній Раді. На додачу наприкінці книжки вміщено хроніку подій Євромайдану від 21 листопада до 22 лютого.
Як зазначає в анотації укладач книжки: «Подія Євромайдану та окремі дії в період його тривання матимуть безліч інтерпретацій з поглядів історичного, суспільного, культурного... Уже зараз можна почути багато різних думок та оцінок. Але на все свій час. Чи не найцікавіше після кожної історичної епохи — польові враження. Саме вони містять найдостовірніші і найцінніші деталі. Ще ліпше, коли це враження не лише людей з досвідом, а й з умінням їх передавати». Кожен з п’яти авторів по-своєму інтерпретує те, що найбільше запам’яталося з Майдану, по-своєму заявляє про свою позицію, по-своєму критикує владу, по-своєму вимагає правди і справедливості. Саме тому приділимо увагу кожному з авторів, образи та мовні засоби яких просто вражають...
Тарас Прохасько. В його текстах немає знаків оклику та «голосних обурливих» слів. Пише виважено, по суті і, звичайно ж, з іронією. Наголошує на проблемах «кругообігу биття в природі», «східноєвропейської тюрми», в якій ми живемо, «ще й гордимося тим», та «деградації визнаних еліт». Також Тарас Богданович торкається важливої теми поствоєнного періоду, яку не зустрінеш у творах інших авторів. «Щаслива війна ще триває, а вже варто подумати про те, як із неї вийти з мінімальними втратами... Усім нам буде нелегко, коли через кілька днів, тижнів, місяців або років повернемося до мирного життя. Коли ворог перестане бути таким очевидним. Коли супротивник заховається десь усередині нас. Коли бойові побратими виявляться особами, котрі дбають передусім про власні інтереси...» — пише автор.
Іван Ципердюк. Його тексти більш поетичні й дещо віддалені від постмодерністських мотивів. Автор прив’язує до революційних подій свої спогади зі школи та армії, розповідаючи про «біг на велику дистанцію» та описуючи справжнє зло, що «мало запах вакси, поту і страху». Також застерігає не забувати про «щурів», чиє головне завдання — «вижити будь-що», і ревно заявляє: «Хочемо додому, до Європи».
Юрій Андрухович. Як завжди, емоційний та експресивний. Його есе сповнені іронії, сарказму, риторичних запитань та окличних речень. Коли їх читаєш, складається враження, що чути промови революціонера з трибуни. Юрій Ігорович критикує «бурмотіння всіляких поки-що-прем’єрів», прирівнює ситуацію в країні до відомого роману англійського письменника Дж. Орвелла і розповідає про прослуховування та переслідування його «топтунами».
Сергій Жадан. Його вміння бути серйозно-іронічним і складно-простим не може не вражати. Сергій Вікторович пише про відмінність між «канібалами і неканібалами», кожен з яких «має свою правду», про «нетипових «донецьких», про причини непорозумінь між Сходом і Заходом та про те, що «ми залишились такими, якими й були». Цікавою є його думка про сумніви, які не полишають нашої віри: «сумнів є ознакою не так слабкості, як відкритості: ти відкритий цьому світові, ти намагаєшся його до кінця зрозуміти...»
Юрій Винничук. У його текстах іронія та сарказм б’ють усі рекорди. Прямий та різкий у своїх поглядах, він пише: «Вони бояться рабства, але чомусь не відчувають, що давно стали рабами. Їхнє злиденне життя їх цілком влаштовує, бо вони не бачили іншого. Та й чи побачать колись?». В есе автор порушує такі проблеми, як створення нового «ПіСЮАРу» та вірус корупції, що став «причиною загибелі людей». Також Юрій Павлович спростовує абсурдні звинувачення і заяви «російських фантазерів», наводячи достойні аргументи.
Як пише в анотації укладач книжки Василь Карпюк: «Ці автори не фіксують, а реагують на події. Так, як може відгукуватися кожен українець. Але вони це роблять кожен у власній винятковій письменницькій манері». Таким чином, ця збірка колоритних есе, справді, гідна уваги.
