Сьогодні навряд чи хтось дасть вичерпну відповідь на запитання щодо того, як почувалася дівчина, якій «проламано калину». Так само довго доведеться думати, чому наречений плакав під час обряду «комори», що таке «притула» або хто такі «лоскотарки». Таке враження, що одного разу, очевидно, в радянські часи, хтось не полінувався, сів і дуже ретельно «просіяв» крізь сито цензури усі звичаї українців, залишивши нам лишень щось дуже причесане та цнотливе. Про інше знати — зась! Таке припущення цілком вірогідне в контексті загальновідомої сентенції «у Радянському Союзі сексу немає».
І хоча «радянщина» вже в минулому, ми за звичкою продовжуємо «причісувати» інформацію про життя-буття наших предків. Про це свідчить хоча б той факт, що з книжки відомого краєзнавця Марка Грушевського «Дитина у віруваннях і звичаях українського народу» зникли всі записи про статеве життя. У виданні 1907 року вони були. А коли книжку вирішили перевидати 2006-го, то ретельно «почистили» її від «непотрібної», на чиюсь думку, інформації. Можливо, саме тому антропологія людського тіла — це напрямок, який не особливо користується популярністю серед дослідників. Надто якщо йдеться про культурологічне розуміння питання. Тому дуже тішать книжки на цю тему. У видавництві «Дуліби» нещодавно вийшла друком монографія Ірини Ігнатенко «Жіноче тіло у традиційній культурі українців». Авторка — кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка — по дрібочці збирала інформацію із різних джерел, опрацьовуючи опубліковані розвідки етнографів, а також архівні матеріали, що зберігаються у наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України та інших поважних установ. Крім того, Ірина Ігнатенко використала власні польові записи з Полісся та Черкащини.
Особливого шарму книжці додають ілюстрації. Є тут і репродукції творів Національного художнього музею України та Музею Тараса Шевченка, і світлини комплексних історико-етнографічних експедицій Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, а також матеріали Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Символічно, що на обкладинці опинився офорт Тараса Шевченка «Вірсавія».
У своїй праці дослідниця розглядає табуйовану в українській культурі тему жіночого тіла. Зокрема, йдеться про основні етапи еволюції жінок (початок менструації, перший статевий акт, зачаття дитини, використання контрацептивів, аборти, венеричні хвороби та клімакс), а також про те, як кожен із цих етапів «конструювався» за допомогою вірувань, звичаїв та обрядових ритуалів.
Книжка «Жіноче тіло у традиційній культурі українців» зацікавить читачів, яких не лякає необхідність позбуватися різноманітних табу та стереотипів. Зрештою, Ірина Ігнатенко насамкінець цитує відомого етнолога Володимира Гнатюка, який про «праці сороміцького змісту» сказав, що вони «...не друкуються для панночок, ані для ціцькових дітей, ані для естетів та моралістів, що стоять на рівні з ними в духовнім розвою, а для людей, що бажають пізнати життя і творчість нашого народу у всіх його проявах». Тож якщо це про вас — видання обов’язково стане у пригоді.
