І без огня, і без ножа
Стратеги Божії воспрянуть
І тьми, і тисячі поганих
Перед святими побіжать...
Т.Г. Шевченко
Від пам’ятника Шевченкові йшли ми з запаленими смолоскипами протесту в 1960-ті, в добу Клубу творчої молоді, Василя Стуса, Алли Горської, В’ячеслава Чорновола й Василя Симоненка, а нині від пам’ятника Кобзарю прийшли на майдан Незалежності сьогоднішні студенти, обурені антиєвропейським зрадництвом їхніх сподівань на справедливий устрій, на чесний суд і на європейські цінності в погвалтованій промосковськими олігархами Україні, — коли в повітрі витало вже не розпачливе: «Чи діждемось ми Вашінгтона з новим і праведним законом?», а потужне й мускулясте: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля, і неситий не виоре на дні моря поле!»
Нелюдська розправа з мирними студентами збудила всю Україну, і Євромайдан став символом нового українського бачення світу в цілому й себе у ньому.
Цього завжди боялись можновладці. «Боюсь, наприклад, — писав ліберальний, як на ті часи, академік Леонід Новиченко в добу так званої відлиги, — що юнак, який закінчує радянську школу, більше запам’ятає з Шевченка образ сокири з обухом, який треба сталити «миром, громадою», ніж образи, скажімо, безсмертного Прометея і нетерпляче очікування «апостола правди і науки». Для наших молодих на Євромайдані Прометей хоч і герой, але не ідеал, позаяк — «прикутий». Народжені вже після здобуття Україною незалежності, наші молоді вже органічно не сприймають ідеології ланцюгів і батога, навіть загримованих під «державний інтерес» і «турботу про народ», — «Нас багато — нас не залякати!» — вже скандували вони тисячоголосо на хрещатицькій бруківці. Явище цілком нове — і Європа дивиться тепер на нас здивованими й захопленими очима — звідки в корумпованій Україні з її шаленим визиском і безправністю — така толерантність, така культура протесту й самоорганізованість, така незнищенність власної гідності, такий потяг до протистояння?
І, ніби на спротив всьому цьому, — влада всіма доступними їй каналами бере собі в спільники Шевченка, обіцяючи відзначити в березні його 200-річний ювілей з небаченим розмахом, у вселенських масштабах, — як тут не згадати обридлої радянщини, яка затято подавала Кобзаря виключно у російському контексті, вилучаючи з нього все, що цьому контекстові органічно противилось? А він дивиться на нас, сьогоднішніх, мудрими очима вічності — і не мовчить...
Як театральний режисер, я не дивуюсь з того, що «Гамлета» ставлять уже чотириста років поспіль — сотні режисерів, тисячі акторів — і кожен щоразу по-іншому, в інший інтерпретації — тобто, кожен «від себе». При цьому сам текст відіграє в цьому подовженні життя Шекспірового шедевру не домінантну роль, або, скажімо так, є в цьому процесі щось багато важливіше за вербальну логіку та її модифікації, за актуалізацію сполук певних змістосполучень, фраз, окремих сцен та означень. Йдеться про сам дух і легенду «Гамлета», що їх кожна нова доба лише посилює, наповнюючи собою новою мистецькою плоттю і кров’ю. Без цих духовних переосмислень і новонаповнень «Гамлет», можливо, став би просто одним із шедеврів минулого на кшталт «Іліади», «Пісні про Роланда» чи «Слова о полку Ігоревім».
Щось таке для мене діється із Шевченком, і кожна нова генерація по-новому переосмислює його як Поета, Філософа й Пророка — додаючи до його сутності щось суто своє, власне, набуте добою і особистим досвідом кожного з нас.
Студенти підрахували, що у мене в моїх «Щоденниках без купюр» (видав 30 томів, 1956—1972 — половину запланованого) — понад 1000 посилань на Шевченка; він зримо й незримо присутній у всіх моїх рефлексіях, запитаннях і відповідях самому собі, і це нормально для нас, українців, бо він — це всі ми, це — Україна, це — одвічне в нас і незнищенне.
І йдеться не про поезію як таку. З шкільних років поетами для мене були Рильський і молодий Тичина, пружний Бажан й відверто щирий Сосюра, Мандельштам, Ахматова, Пастернак, згодом — Василь Барка, Плужник, Зеров і Богдан-Ігор Антонич, мої сучасники — Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Світличний та Ігор Калинець, Рільке, Аполлінер і Тагор, яких я почав перекладати, коли мені закривали вистави... Вони були для мене магами таємничих словосполучень, алхіміками нових змістів і натяків, вони вміли поєднувати, здавалося б, непоєднуване, викресати божественну іскру метафоричного вогню, назвати річ і явище, тобто викристалізувати його раніше приховану сутність.
Шевченко до поетів у такому сенсі для мене не належав, — він анітрохи не дбав про поетичну форму й техніку вірша, не бавився метафорами й неологізмами, не шифрував змісту грою слів, не хизувався ерудицією та ніби не намагався змагатися з Пушкіним чи улюбленим Лермонтовим, навіть із «народолюбним» Некрасовим; Шевченко був явищем цілком іншого роду. Але його прості й глибоко емоційні рядки западали в душу відразу і навіки — «Якби ви знали, паничі...», «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...», «Реве та стогне Дніпро широкий...» (це написав 23-річний юнак!), «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу», «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями...» або — трагедійно-розпачливе: «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі!»
Юнаком я сприймав Шевченка не як якісь там вірші — а як його спілкування подумки особисто зі мною; відчувалося, що він мене знає, передбачав мою появу на світ Божий і переливає свою душу в мою, аби я не стояв на розпутті...
Якось у Луцьку, у школі ми ставили Шевченкові «Гайдамаки» — я грав одного з синів Гонти, що він їх вбиває на вимогу фанатичної юрби. Боже, як я обливався слізьми за цих невинно убієнних дітей. як ненавидів усіх, хто присилував Гонту на цей кривавий вчинок! І лише після того, як через кілька років вжився у Курбасові «Гайдамаки» (шедевр української театральної культури!), зрозумів, що для Шевченка цей вигаданий ним сюжет (у житті реальний Гонта не вбивав власних дітей) є шокове посилення українського трагізму, споріднене з старожитньою античною драмою Долі — згадаймо Медею, яка вбиває своїх дітей як останній засіб протесту проти вселенської зради й підступництва. «Гайдамаки» Шевченка геніальні саме цим своїм страшним трагізмом протесту проти різанини й ворожнечі, проти пролиття невинної (в іншому місці у поета — праведної!) крові й, отже, — геть той лад, геть те життя, яке змушує людей до злочинства, до неправедності. Антагоністами злочинства тут виступають воля й свобода, помста окупантам усіх мастей та ідея визволення України.
У дошевченкових авторів народу (українського) не було. Навіть у Котляревського це всього-на-всього «народ наський», тобто просто люд, гурт, спільнота на певні обставини — не більше. (Хоч і тут є подвижники на кшталт Низа й Евріала). У Тараса Шевченка вже є народ (як українська цілісність, як спадкоємець козаччини, як джерело бунту і волі, як провісник української держави), — хоч у нього ще нема нації і держави (у тогочасній Франції вона вже є, там національний чин уже виборює нову державу в новому сенсі цього слова). Але тим Шевченко й геніальний, що його поезії впродовж усього подальшого розвою української спільноти стали зразком націєтворення. Тим-то вони й беруть за душу, що промовляють до кожного з нас ніби з предковічної глибини, відживлюючи наше родове, сакральне.
Я пам’ятаю знищення шевченківського вітражу Алли Горської та Опанаса Заливахи найвищими партійними чинами Києва й ректором КДУ — у ті ж дні бучного Шевченкового ювілею. Певною мірою і я був тоді причетний до вибору гасла як мотто вітражу:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу.
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!
— і радив вписати останні чотири рядки у вітраж уже після його офіційного відкриття. Але Опанас був твердим у своєму рішенні: «Якщо вже нам картони затвердили — ні кроку назад!» Але картони затвердили художники, а вітраж розбила партійна влада, яка панічно боялась гнівного Шевченкового слова, та ще й побачивши «Шевченка за гратами», хоч то була звичайна техніка вітражу... Та й чого дивуватися, коли одному із перших нововстановлену Державну премію імені Тараса Шевченка українські лизоблюди вірнопіддано присудили тоді... Микиті Хрущову! «Раби, підніжки, грязь Москви» — все це не перевелося в Україні й досі...
Зараз ми вдруге за добу Незалежності вийшли на Майдан. Янукович і його прелати — не просто негідна влада. Це влада окупаційна, яка оголосила війну українському народові. Штука не лише в тому, що «сім’я» (язик не повертається сказати «родина»!) відібрала у народу його землі, майно, добробут і надію. Вона осквернила сам дух України. Захоплення Президентом Межигір’я — не тільки майновий і правовий злочин — це осквернення святого духу козаччини. На цих землях у монастирі Межигірського Спаса осідали поранені й покалічені славетні запорожці, дехто з яких навіть осліпляв себе для кобзарської справи — «сліпі водили зрячий люд!»; тут плекали свою майстерність народні митці, там були найсвятіші для України мистецькі промисли — у плані їх руйнації Янукович — гідний послідовник косіорів, постишевих і щербицьких.
Сьогодні, в добу жахливих фантазмів і перевертнів, ми постійно чуємо з боку можновладців та їхніх підспівувачів хулу на адресу людей Євромайдану, яким приписують і хуліганство, і бандитизм, і людиноненависництво, і жагу крові; про підступність щодо лідерів опозиції годі й казати. Так колись свої ж «братчики» очорнювали імена Залізняка й Гонти — на догоду московським посіпакам:
«Гайдамаки — не воины —
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории!»
Наші сучасні «братчики» так само намагаються «підправити» українську історію, видаючи чорне за біле, а біле за чорне.
Це їх сьогодні припинає до ганебного стовпа Тарас Шевченко — наших неправедних прокурорів, продажних суддів, озвірілих «беркутівців» разом із корумпованими міністрами й антинародними депутатами:
Брешеш. Людоморе!
За святую правду, волю
Розбійник не встане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний; не заріже
Лукавого сина;
Не розіб’є живе серце
За свою Вкраїну!
Ви — розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте?
Гнівна Шевченкова пересторога сьогодні актуальна як ніколи — досвід предківщини підказує Пророкові, що ми сьогодні напередодні нового повстання народного духу. І він — може, для когось уже востаннє, — виголошує недолюдкам-окупантам України свій ультиматум:
Схаменіться ж,
Будьте люди,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога!
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара,
І повіє новий огонь
З Холодного Яру.
Сьогодні «Холодним Яром» став київський Хрещатик. Теж Яр, але — Гарячий. З Євромайданом української Незалежності. З євромайданами української Незалежності у багатьох містах нашої молодої самостійної держави.
По смерті й похованню Поета царських чиновників довго лякала легенда, що в могилі похований не Тарас Шевченко — а туди поклали свячені ножі — для повстанців, які лише й чекають Тарасового сигналу на повстання.
У страху великі очі, але диму без вогню не буває.
Ми вдруге вийшли на Майдан. Цього разу чинником стало все те ж стратегічне «Геть від Москви!», за яке поплатився життям у голодоморному 1933 році Микола Хвильовий, поставивши пострілом у власну скроню криваву крапку на українському Розстріляному Відродженні.
Відступати нікуди. Позаду — Україна. Україна з Тарасом Шевченком. Нам знову хочуть подати його «під’ювілеєним», причепуреним на «донецький лад» — поза його пророчим сакральним змістом.
«Нічого, перемогли німецьких — переможемо і донецьких!» — весело кинув дядько на Євромайдані.
Будьмо ж гідні високого Шевченкового чину! Вберімо у свої серця його останню молитву:
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пломенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І по Украйні понеслось
І на Україні святилось.
Те слово — Божеє кадило,
Кадило істини. АМІНЬ.
