Нещодавно вийшла друком цікава історично-краєзнавча книжка «Вінниця у 1917 році. Революція у провінційному місті» Олександра Логінова та Лариси Семенко. І це той випадок, коли назва абсолютно вичерпно свідчить про вміст видання.
Годі й казати, наскільки важлива в Україні поява таких книжок. Адже події тих років досі багато в чому залишаються, надто ж для широкого читача, туманними, маловідомими й тим паче малозрозумілими. Самі по собі непрості, плутані, вони, до всього, зазнали істотного спотворення за роки тоталітаризму.
Олександр Логінов і Лариса Семенко вирішили зосередитися на революції та початку громадянської війни в їх дуже локальному вияві — в житті одного міста, Вінниці. Власне, тодішній подільський повітовий центр дізнався про повалення царату внаслідок лютневої революції не одразу. Начальство довго не хотіло повідомляти про це своїх підлеглих і взагалі не знало, як реагувати на події в Петрограді. Коли ж про нові громадсько-політичні реалії таки стало відомо всім, розпочалась ейфорія. Автори «Вінниці у 1917 році» розповідають про нескінченні мітинги й маніфестації того часу, про утворення нових органів, які перебирали на себе частину владних повноважень, про наростання національних рухів. Паралельно відбувався повільний розпад імперії та всіх її складових, а також усе глибший економічний занепад. Часто не було кому елементарно врегулювати постачання продуктів і товарів, котрі, хай у недостатній кількості, але були, проте марно лежали на складах.
Важливо, що в описах вінницького життя 1917 року Олександр Логінов і Лариса Семенко спираються як на спогади свідків, учасників подій, так і на документи, архівні дані, тогочасну періодику різного ідеологічного спрямування. Так досягнуто якщо й не об’єктивності, то принаймні вже певного балансу інтерпретацій, що в такому конфліктному історичному матеріалі теж непогано.
Маніфестації, багатовладдя, а потім і вибори (до речі, докладно і не без гумору описані в книжці) нічого не змогли дати дикій, зубожілій і дезінтегрованій державі, раптом випущеній на свободу після століть рабства. Починалася громадянська війна. Характерно, що на локальному вінницькому прикладі, ретельно виписаному тут Логіновим і Семенко, читач може якнайвиразніше побачити деструктивну роль армії в подіях 1917-го — початку 1920-х років. Саме солдати найлегше піддавалися найрізноманітнішим радикальним агітаціям. Вони легко зголошувалися взяти участь у погромах, грабунках, кровопролитті, причому могли робити це щоразу під іншим прапором. Участь солдатів у виборах спотворювала волю громади тих населених пунктів, у яких їх розташовували, — саме солдати більш за все підтримували більшовиків та інших небезпечних популістів. Натомість ті збройні частини, які захищали порядки УНР або Тимчасового уряду, себто менш радикальних сил, воювали значно млявіше, із задоволенням відступаючи або й перебігаючи на бік своїх збільшовичених колег.
Не дивно, що потім, під час першої більшовицької окупації, саме на солдатів спиралася «диктатура пролетаріату» в руйнуванні місцевого самоврядування. Це взагалі окремий епізод, вартий уваги не лише як історична подія, а й такий, що наштовхує на роздуми цілком злободенного характеру. Комуністи оголосили міську думу Вінниці поза законом і зажадали її «капітуляції». На підтримку демократичного самоуправління на мітинг та інші протестні заходи вийшло чимало вінничан. Їхній вчинок особливо вартий поваги з огляду на те, що протести відбувалися в розпал військових дій і розганяли їх не ситі, знуджені та, по суті, байдужі «беркутівці» з гумовими кийками та сльозогінним газом, а голодні, п’яні, злі, ідеологічно «накачані» солдати з зарядженою зброєю в руках. Саме через цю зброю мирні громадяни не змогли захистити своє місто від тоталітаризму.
Цікавими є й описи революційно-воєнних побутових буднів Вінниці. Шалене зростання злочинності. Вуличні бої. Або ціла епопея зі складами, на яких зберігалося багато спирту. Коли про спирт дізналися солдати і решта народу, за нього почалася справжня битва. Влада намагалася виставити на склад охорону, але та швидко спивалась і запускала всередину натовп. Відбувалися сутички, стрілянина. Нарешті спирт почали знищувати, і тоді люди збиралися біля труби, через яку виливали стоки зі складу. Набирали брудну трохи спиртовану рідину просто з труби, навіть намагалися висмоктати спирт із навколишнього ѓрунту.
Автори приділяють увагу і розвитку українського руху Вінниці тих років. Спочатку українські незалежні й автономні ідеї та партії мали порівняно невеликий вплив, переважно на околицях міста. Загалом домінували сили загальноімперські, впливовими також були єврейські й польські організації, як ліві, так і праві. Та поволі роль українців зростала. Важливе значення у цьому мали потужні маніфестації, в тому числі й за участю мешканців сусідніх сіл, які наочно демонстрували демографічний розклад поза центральними кварталами міста, і порівняно конструктивна, нерадикальна позиція українських партій та їхня наполеглива (хоч і не завжди зграбна) агітація, праця над українізацією освіти. На думських виборах об’єднання українських соціалістів отримало 12% голосів. Проте реальна українська влада, підпорядкована київській Центральній Раді, з’явилась у Вінниці аж восени 1917 року. Єврейські, польські та «загальноімперські» політичні сили міста визнали її зі скрипом та з зауваженнями, і то, мабуть, переважно через страх перед більшовицьким наступом.
Як свідчить назва, розповідь у книжці уривається приблизно наприкінці 1917-го — на початку 1918 року. Концептуально це, звісно, виправдано, проте такий формат породжує тривогу, чи буде продовжено книжку. Адже 1918, 1919, 1920, 1921 роки не менш багаті на карколомні події. Сумнів викликає й редагування книжки: трохи забагато помилок, особливо там, де маємо справу з перекладами з російської або польської мови.
Та в цілому можна лише вітати появу локальної, але доступної у книгарнях різних міст країни літератури про роки революції й громадянської війни. Сподіваємося на продовження тенденції.
Олександр Логінов, Лариса Семенко. Вінниця у 1917 році. Революція у провінційному місті. — Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011.
