Сашко Дерманський — із тих письменників, які пишуть весело й захоплююче. Його книжки дуже кінематографічні — майже готові сценарії для дитячого кіно й мультфільмів. Письменник вважає, що дитяча книжка має бути насамперед цікавою, доброю і такою, що спонукає замислитися, а не нав’язливо повчальною. Сам він намагається писати так, щоб йому самому це було цікаво.
Уже цього вересня у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачить світ нова книжка письменника «Казки дракона Омелька», а наступного — остання частина трилогії про Чудового Чудовиська, на яку вже давно чекають юні поціновувачі таланту Сашка Дерманського. «Щиро вважаю, що цією повістю Сашко Дерманський починає справджувати найсміливіші надії на успіх нової української дитячої літератури... Після прочитання рукопису мене від радості аж розпирало», — так відгукнувся про другу книжку із пригодами Чудового Чудовиська видавець і письменник Іван Малкович.
Сашко Дерманський переконаний: книжка ніколи не втратить своєї актуальності. Про це, а також про еволюцію дитячої літератури, її цілі й можливості «День» говорить із письменником.
— Сьогодні в Україні склалася досить непроста суспільно-політична ситуація, коли доводиться відвойовувати буквально все українське. Що за таких умов залежить від дитячих письменників, на що вони впливають, яка їхня роль? Чи бачите ви як автор дитячих книжок певну місію — формувати громадянина...
— Цього літа дуже хотілося бути біля Українського дому. А тим часом був із родиною в Криму. Я ж розумію, що ні моя, ні ще чиясь присутність біля Українського дому після ухвалення сумнозвісного закону про мови нічого б не змінила, але гнітила сама думка, що втратив можливість стати поруч із однодумцями й висловити антиукраїнській владі своє ставлення до неї. Спостерігаючи тепер ланцюгову реакцію торжества «регіонального язика», що дедалі більше поширюється містами України, розумієш, що добром це не закінчиться.
Після такого хочеться зробити все, щоб українські діти могли підживитися рідним словом із гарних книжок. Багато разів наказував собі сторонитися політики, а надто, навіть натяками, не прохоплюватися про щось таке у власних історіях. Але це дедалі важче робити в умовах війни. Адже те, що нав’язує нам влада, — це тиха, але жорстока війна...
— А якою бачите роль дитячих книжок у формуванні гармонійної, чесної людини, активного громадянина своєї держави?
— Я вірю, що завдяки хорошим дитячим книжкам може сформуватися покоління активних громадян, хоча, гадаю, йдеться про якесь із наступних поколінь. Головне, щоб ці книжки були і щоб було кому вкласти їх до дитячих рук. Якби ж тільки від художніх творів для дітей залежало формування чесної людини і громадянина! Зусиль самої дитячої літератури буде замало, слід діяти гуртом, усією громадою: батькам, школі, суспільству, владі нарешті...
— Чи повинні дитячі книжки певною мірою змальовувати суспільну ситуацію, відображати якісь головні проблеми і процеси? Не буквально, звичайно, а натяками, метафорично? Мені здається, ваше «Царство Яблукарство» є не лише хорошою дитячої книжкою, а й показує певні суспільні тенденції...
— Насправді дитяча книжка, на мою думку, повинна бути цікавою для дитини — і більше нічого. Якщо дитині цікаво, то книжка вже непогана. Але це мінімум. Якщо додається ще й ненав’язливий виховний момент, то книжка добра. Якщо, крім усього згаданого, вона ще й спонукає дитину задуматися — книжка гарна. А якщо ще й торкається струн дитячої душі, то просто чудова. І, зрештою, якщо книжка ще й весела, то це найкраща книжка!
А наші з вами проблеми вгадуються в моїх книжках не тому, що хочу наголосити на них читачеві, а тому, що вони турбують мене самого. Я шукаю способу не перевантажувати дорослими проблемами дитячі історії. Поки що, схоже, вдається.
— Сьогодні говорять про те, що дитяча література стає більш космополітичною, універсальною, глобалізованою, втрачаючи натомість свої специфічні національні риси. Що ви думаєте щодо цього? Чому важливо, щоб українська дитяча книжка рухалася в одному напрямку з усім світом, але при цьому не втрачала «свого»?
— На Олімпіаді в Лондоні організатори припустилися певних «незначних» неточностей: у графі «місце народження» інформаційних листів деяких російських спортсменів було зазначено: «Україна (регіон Росії)». Я не хочу таких неточностей! Особливо коли це лунає на весь світ із найвищого спортивного Олімпу. Більше того: після двох десятиліть незалежності України. Хочеться, щоб світ знав, що тут, у центрі Європи, є ми — самобутній, неповторний, щирий народ із величезними культурними та історичними набутками. Тому я — за розумну глобалізацію. Зокрема і в літературі. Саме тому в моїх казках є потерчата й чугайстри, Карпати і Київ, а герої наспівують «Червону руту» і «Я не здамся без бою!»
— Вважають, що в дитячої (і не лише) книжки є сильніші конкуренти — телебачення й Інтернет. Виходить, книжка не встигає за часом?
— Немає нічого сучаснішого за гарну книжку. Ні телебачення, ні Інтернет не може і не зможе замінити людству книжку. Це різні речі за своєю суттю. Так, якщо мені хочеться яблука, я не задовольнюся квашеною капустою, якщо мені закортить заспівати, то співатиму, а не гопки скакатиму. Так само і тут. Кому потрібен швидкий доступ до інформації, той «пірнає» в Інтернет. Хто хоче розважитися й ні про що не думати, дивитися серіал. А якщо хтось потребує душевної розмови з усесвітом чи з самим собою, він бере до рук книжку.
Мистецтво, зокрема і книжкове, — як океан: безмежне, неосяжне й вічне. Поява нових течій чи зародження новітньої форми життя в океані не вбиває його, а робить ще глибшим і неосяжним.
— Тобто, на вашу думку, Інтернет — не конкурент книжці?
— Книжка й Інтернет не є конкурентами по суті. Вони різні, у них неоднакове призначення, навіть психічна природа діалогів користувача з комп’ютером і читача із книжкою відрізняється. Проблема в тому, що сучасна дитина часто має простіший доступ до Інтернету, ніж до друкованої літератури. Не навчившись любити книжку, вона закохується в Інтернет, і тоді вже важко переконати її в тому, що книжка варта уваги, що вона може бути цікавішою за відеоігри або пустопорожнє спілкування в чатах. А це вже небезпечно. Дитина, не привчена читати, значно поступається в здатності мислити, уявляти, відчувати перед однолітками, які читають. Мені так здається. Тому вкрай важливо, щоб було кому прищепити дитині теплі почуття до книжки, перш ніж вона віддасть своє серце і часто розум комп’ютеру.
Для мене Інтернет — це бездушний інструмент. А книжка — річ сакральна, що має душу. Переконаний, що й через сотні років, подібно до театру, книжка матиме доволі велике, хоч і без претензій на масовість коло своїх вірних прихильників. І вони так само, як і в доінтернетівську добу, вестимуть із книжкою тиху і щиру розмову. Принаймні той, хто хоч раз пізнав розкіш такого спілкування, завжди повертатиметься до нього, не зважаючи на доступ до безміру можливостей, пропонованих усесвітньою мережею чи телебаченням. Хоча, звісно, сучасна людина, зокрема і в дитячому віці, не повинна відмовлятися від благ прогресу на користь самого лише читання.
— Однією із причин, чому дітям нецікаво читати, називають і те, що сьогодні дитяча й підліткова література часто описує події і світ, далекий від реального життя сучасних дітей...
— Як на мене, теза про те, що читач шукає в книжці виключно співзвучність сучасності, є хибною. Пригадайте, як ми зачитувалися «Пригодами Робінзона Крузо» чи «Трьома мушкетерами», як вишукували на бібліотечних полицях чергову книжку Ф. Купера з його серії про Звіробоя. Це ж історії про епохи й реалії, далекі від звичних нам. Як бачимо, історична арена оповіді не обов’язково має бути віддзеркаленням реального життя. Читач потребує дещо іншого, йому потрібна добре розказана хороша історія. А сучасності будь-якій історії надає те, що є актуальними у всі часи: це душевні перипетії, людські взаємостосунки, внутрішні питання, що постають перед кожною особистістю, — питання честі, гідності, дружби, любові, зради, ненависті, віри, добра, справедливості. На мою думку, не важливо, їздить герой на дикому мустангові чи на швидкому «Феррарі», головне — щоб читач відчув, як свище вітер у його вухах; не має значення, чи герой пише листа коханій на смартфоні, чи поскрипує пером по аркушах, головне — щоб читач почув, як при цьому тріпоче закохане серце.
— Наскільки відрізняється дитяча література, на якій виросли ви, від сьогоднішніх художніх творів для дітей і як оцінюєте ці зміни?
— І колись були, і тепер є гарні книжки, але були і є не дуже. Сьогодні простіше заплутатися і схибити при виборі книжки, адже перед дитиною постає кількісно багатший вибір. Тому картина доволі проста: старі гарні книжки і сьогодні залишаються гарними, сучасна якісна література і через сто років буде якісною. А погані книжки — ані колишні, ані теперішні — не варті, щоб ми витрачали на них слова. Зазначу лише одну деталь: мені здається, що дитяча література стала розкутішою, але дещо втратила душевність.
