У видавництві «Ярославів Вал» з’явилася нова книжка письменника, публіциста й видавця Григорія Гусейнова під назвою «Повернення в Портленд». На відміну від попереднього видання — «Незаймані сніги», про яке вже розповідав «День», цього разу Гусейнов написав художній твір, анотований як «роман у щоденниках і листах».
«Повернення в Портленд» — історія про молодість і навчання в одному з київських технікумів двох приятелів. Після випуску їхні шляхи розбігаються, якийсь час вони ще листуються, а потім зовсім зникають із життя одне одного. І ось раптом через сорок років герой, від імені якого ведеться оповідь (він ховається за прізвиськом Колекціонер, і в ньому можна спробувати вгадати самого автора), отримує загадковий пакунок із паперами. Виявляється, це щоденники й листи, які зберігав його товариш, їх надіслала колишня дружина Миколи. Гребля пам’яті одразу ж навстіж відкриває свої шлюзи — і герой разом із читачами швидко тоне в атмосфері студентських 1960-х років. Миколині щоденники й листи до нього розповідають про вічнозакоханого, нерішучого, але часом недурного й дещо розгубленого талановитого й доброго хлопця. Він, як і годиться людині його віку, шукає себе, любить музику і намагається в ній реалізуватися. Уродженець Городища, на Черкащині, досліджує Київ, а ще з усіх сил прагне всотати в себе ті пласти культури, які стали раптом доступними в 1960-х. Та, звичайно, борсається в хаосі почуттів до різноманітних нестерпно милих молодих дівчат.
Урешті, у Миколи зав’язується «епістолярний роман», дівчина запрошує його до себе в гості, до Львова, він ніяк не зважується приїхати, і тоді вона виходить заміж за іншого. Ніби на зло Микола, саме закінчивши технікум, зголошується їхати працювати в Сибір, у невеличке селище, де потім дичавіє й сумує за рідними краями й цивілізацією. Читаючи ці щоденники, Колекціонер хоче дізнатися, що ж сталося з Миколою після того, як їхнє листування згасло, а той завів собі в Сибіру родину, та нотатки обриваються раніше того часу й навряд чи дадуть чіткі відповіді на його запитання, хіба натяки, а він радше знайде дух своєї молодості. І то лише в формі згадки про настрій, помилки, перемоги й утрачені шанси минулого, бо, як співав Булат Окуджава в пісні, що стала мотто книжки, «но только в Портленд воротиться нам не придется никогда».
Найбільша складність книжки — жанрова. Хоч «Повернення в Портленд», як уже було сказано, — річ художня, та ще й із інтригуючим, чіпким і «вічним» сюжетом, Григорій Гусейнов не був би собою, якби часом не переходив на рейки історичної чи краєзнавчої есеїстики. Іноді такі переходи стилістично шорсткуваті. Але загалом вони урізноманітнюють тканину тексту й багато чого додають до вже згаданого духу часу. Він тут не лише в студентському гуморі. На сторінках «Портленда» читач неодмінно зустріне історії старого Києва, його «геніїв місця», котрі вже в шістдесятих були мало кому відомими тінями з напівзаборонених книжок і легенд. Побачить концерти й зібрання колекціонерів, нудотні першотравневі марширування й смачне морозиво, котре, виявляється, в Києві буває різних кольорів. Периферійні дискотеки й перші платівки «Бітлз». Жебраків і дорожнечу (а хтось, може, тільки тут і дізнається, що за совка «таке могло бути»). І навіть зустріне поета Миколу, який потім стане класиком літератури кінця ХХ століття, — Гусейнов дає цитату одного з його найекстравагантніших віршів і пропонує читачам виявити ерудицію й відгадати, що то за Микола.
Пам’ять і молодість, блиски культури й кохання — звісно, таке поєднання не може не бути сентиментальним. «Повернення в Портленд» у цьому сенсі — книжка вельми зворушлива й емоційна, тож вона сподобається прихильникам саме такої літератури. Окремо ще треба згадати оформлення книжки — обкладинку, в основі якої — старий зошит Одеської фабрики кольорового друку й безліч різноманітних тодішніх фотографій (побутових, концертних, листівок), які визирають ледь не з кожної сторінки та з обкладинки й непогано пасують до загального гіркувато-втішного «пам’ятного» духу «Портленда».
Григорій Гусейнов. Повернення в Портленд. — Київ: Ярославів Вал, 2011.
