Напевно поета, прозаїка, перекладача й есеїста Сергія Жадана немає потреби аж так представляти читачам «Дня». Він також є одним із найбільш знаних за кордоном українських авторів. Інтерв’ю з ним в українській пресі з’являються чи не щотижня, але йому й далі завжди є що сказати.
— Твоя нова книга «Ворошиловград» — якоюсь мірою ніби продовження «Депеш Мод», чи ти погоджуєшся з таким визначенням?
— Один рецензент сказав приблизно так, що це книга про героїв із «ДМ», які нарешті повертаються додому. Мабуть, десь так воно і є. Хронологічно це справді можна сприймати як продовження — герої «Ворошиловграда» могли б свого часу з’явитися на сторінках «ДМ». Але формально і стилістично це, звісно ж, зовсім інша книга, тому читачі, які сподіватимуться знайти в ній продовження тієї історії, боюсь, розчаруються — роман написано зовсім інакше і зовсім про інше. Принаймні, мені так здається.
— У книжці чимало місця приділено такій собі умовно радянській історичній пам’яті, не в ідеологічному, звісно, сенсі, а радше в людському, індивідуальному розумінні. Власне кажучи, вона з’являється у багатьох твоїх творах...
— Ти знаєш, на мою думку, людська, індивідуальна пам’ять, якраз і не може бути радянською чи антирадянською. Речі інтимні, по-справжньому приватні, вони ж позбавлені ідеології, позбавлені політики, максимум — можуть бути пов’язані з соціумом. Але все одно, пам’ять — річ приватна, вона вибудовується на досвіді, власних надбаннях, власних утратах, тобто зворотна оптика тягнеться від приватного до суспільного, так мені здається. Тому ні в цій книжці, ні в «Анархії» не йдеться про жодну «радянську історичну пам’ять», ідеться про особисту, надзвичайно суб’єктивну, проте надзвичайно живучу пам’ять конкретної людини, з її конкретним і приватним досвідом. Просто так сталось, що хронологічно ця пам’ять стосується сімдесятих — вісімдесятих років. Інакше кажучи, мене завжди цікавили механізми пам’яті, а не механізми відтворення радянської ідеології. Більше того — ідеологія мене не цікавить узагалі.
— Як гадаєш, що має відбутися і чи має щось відбутися, аби різні контексти пам’яті («австро-угорський міф», радянський дискурс, різні трактування подій останніх війн) не сприймались у нашій культурі як взаємовичерпні?
— Власне, ідеологія має поступитись порозумінню й приватній пам’яті. На жаль, в ідеологічному сенсі згадані тобою «контексти пам’яті» справді є взаємовичерпними, виглядають несумісними і непоєднуваними. Мені видається, що поєднати їх із точки зору національної ідеї, геополітичних векторів чи державної ідеології — річ просто неможлива. Потрібно, вочевидь, виходити з ідеї національного порозуміння та об’єднання заради руху вперед та подальшого існування цієї країни в її теперішніх межах. Політика тут просто безсила, має бути справжній суспільний запит. Доки його не буде, у нас і далі триватимуть віртуальні бої бандерівців зі смершівцями, а населення буде позбавлене як минулого, так, що найпечальніше, і майбутнього.
— Багато хто трактує «Ворошиловград» певною мірою політичним твором у сенсі пропагування самоорганізації суспільства.
—Мені не йшлося про підтримку певних політичних концепцій. Йшлося, скоріше, про зображення певної суспільної моделі, котра би могла чинити спротив, опиратися зовнішньому тиску, відстоювати приватні інтереси. Ясна річ, що в умовах сьогоднішнього тиску з боку влади все це може сприйматись як політична позиція.
— Зрештою, про такі речі ти ще давно говорив, а які маєш враження зараз, коли нова влада все більш закручує гайки на тлі байдужості громадян — чи здатне подорослішати наше суспільство в цих умовах і почати само себе облаштовувати?
— Мені здається, воно так чи інакше змушене буде дорослішати і давати собі раду. На жаль, причиною такого дорослішання навряд чи стануть питання світоглядного характеру — скажімо, ідеї свободи, рівності... Скоріше за все, суспільство зреагує на проблеми соціально-економічного характеру. Але, з іншого боку, можливо це й стане початком згаданого вище об’єднання та порозуміння — все-таки досвід показує, що нас можуть по-справжньому поєднувати чи розділяти не питання мови, конфесії чи свободи слова, а питання хліба, землі та дешевих енергоносіїв.
— Часом від деяких читачів мені доводилося чути запитання: а де Сергій Жадан бере для своїх творів таких персонажів і такі сюжети — часом девіантні, часом асоціальні, часом злочинні, часом із дуже специфічних соціальних груп? І справді, звідки такі образи та історії?
— Та ні, спеціально не занурююсь, але завжди з інтересом намагаюсь вислуховувати людей, з якими доводиться спілкуватися, завжди з інтересом за ними спостерігаю. Як правило, персонажі з’являються в твоєму житті самі, потрібно лише їх не ігнорувати. Ось, скажімо, коли писав «Ворошиловград», багато спілкувався з харківськими, та й не лише харківськими, істориками (хотів написати — «чорними археологами», але це було б не зовсім коректно стосовно багатьох із них), які копають на місцях боїв другої світової. Там оця лінія історика Ернста Тельмана, який намагається викопати німецький «тигр», мала бути більш прописаною. Потім мені здалося, що це історія з іншої книги. Може, колись до неї повернусь — матеріал надзвичайно цікавий. Ну і, так чи інакше, доводилося спілкуватись із персонажами, котрі мають дрібний бізнес на кордоні, це ж не вигадані герої, вони майже всі з когось списані. Одне слово — реальність може бути щедрою і вдячною, варто лише виявляти до неї інтерес та уважність.
— А як ставишся до книжок, які зображують навпаки — більш делікатні й «вишукані» сфери реальності?
— До книжок узагалі ставлюсь із повагою. Просто не всі читаю. Мені подобається пізнавати в книзі певні життєві реалії, обставини та ситуації. Але це дуже особисте ставлення до літератури, очевидно, що воно не може бути універсальним. Іноді людині потрібно тікати в книгу від своїх проблем та негараздів. Люди мають різні рівні захисту й фільтрів, деякі з них просто не вміють давати собі раду з «жорстокою дійсністю», тому їм необхідна така можливість впадання в певну віртуальність, і зовсім не потрібно читати соціальні романи про кров, м’яcо і піт.
— Що зараз читаєш? І яку книжку порадив би читачам «Дня»?
— Саме читаю прозу Олександра Мільштейна — харківського прозаїка, який живе в Мюнхені. Познайомився з ним пару років тому, ну і з того часу прочитав майже все, що він написав. Ось у нього має вийти книга у видавництві «Фоліо» — раджу її. Якісна інтелектуальна проза.
А якщо взагалі подивитись на останні прочитані книги, то список вийде дещо еклектичний — остання (на сьогодні) книга Андрія Кокотюхи, останнє (теж на сьогодні) вибране Івана Малковича. Ще тепер читаю і намагаюсь перекладати останню, знову ж таки на сьогодні, книжку німецької молодої поетки Енн Коттен. Хочу запросити наступного року до України кількох молодих німецьких авторів, оскільки у нас про сучасну лірику Німеччини майже нічого не відомо.
— Яке враження від нинішнього стану українського книжкового ринку?
— Враження дуже печальне. Особливо у зв’язку з кризою. Багато видавництв, перш за все невеличких, тих, які спеціалізувались на виданні некомерційної літератури, просто не пережили фінансових зрушень останнього часу. Вижили й більш-менш тримаються на плаву лише великі видавництва, які закривають відразу «всі ніші» й мають свої мережі розповсюдження. Це не ринок, це ілюзія. Найгірше, що все це так чи інакше відбивається на літературі — немає попиту, немає пропозиції. І навпаки.
— У яких нових проектах планує взяти участь Сергій Жадан?
— Ну, найближчий проект — це антологія «Метаморфози», таке собі продовження «Декамерона», «десять українських поетів останніх десяти років». Ми плануємо з «Клубом сімейного дозвілля» зробити її десь на зиму, сподіваюсь, нічого не станеться і книга таки з’явиться. Мене якось тішить цей проект, оскільки засвідчує, що принаймні з українською поезією все гаразд. Як і завжди, зрештою...
— Мабуть, тобі неодноразово доводилося стикатися з людьми, які кажуть: «Ось, ці письменники, вони ж по-справжньому не працюють, а лише паразитують на тілі суспільства!» Що ти їм відповідаєш?
—Ти знаєш, насправді з такими людьми майже не доводилось зустрічатись. Скоріше навпаки — часто трапляються ситуації, коли зустрічаєш у людей, далеких від літератури, від мистецтва загалом (себто в «простих українців») несподівано шанобливе ставлення до професії літератора. Не знаю, можливо це така ментальна фішка, можливо пострадянський атавізм, але я з цим справді часто стикаюсь. Але це, скажімо, зовсім не стосується інтернет-аудиторії, тут ідеться справді про мешканців вулиць та пасажирів електричок. Як правило, українці книжок не читають, але до людей, які їх пишуть, ставляться з повагою. Що вселяє в душу священний трепет і химерну надію на світле майбутнє.
