Перелік ступенів, титулів і відзнак Петра Кралюка забрав би надто багато друкованої площі й читацького часу. Тим паче, що найкраще характеризують цю творчу особистість не регалії, а давнє, ще з княжої доби, означення — Книжник. Котрий в одній особі й філософ, й історик, і майстер слова красного. Втім у вітчизняному книжному просторі ця єдина творча особистість сприймалася у двох відображеннях: солідно ѓрунтовний, ніби з доби класицизму аристократ науки («Острозька Біблія в контексті української та європейської культур», «Духовні пошуки Мелетія Смотрицького», «Білі плями в історії української філософії») — й іронічний прозаїк постмодернового мейнстриму дев’яностих («Попи марксистського приходу», «Зона», «Полум’яне серце», «Рімейк»). Та з кожним текстом ці творчі заряди зближалися, доки в «Шестидневі» їх не стягла докупи ланцюгова реакція творчості, давши читачеві книгу з принципово новим для Кралюка, та й для західноукраїнської прози в цілому, рівнем виражальної енергетики.
Професор Кралюк у зображуваній епосі почувається, як риба у воді. Прозаїк Кралюк знає, як відчинити ту епоху читачеві, не затіняючи її «блиском себе коханого». Лише одна характерна риса. Після десятків сучасних опусів, у яких головний герой — письменник, або журналіст, можна було очікувати, що героєм роману, котрий розкриває життя й особистість найвидатнішого мецената вітчизняної книжності — князя Василя Костянтина Острозького, теж стане книжник, екстрапольована в древність копія автора. Однак в описувану епоху над усіма мистецтвами королювало малярство. Після високої майстерності й глибокої філософії Дюрера, Кранаха, Гольбейна серйозно сприймалося твердження про те, що «першим серед людей є художник». І автор робить основною загадкою роману намальований Іваном портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича, Милістю Божою князя Острозького, некоронованого короля Русі й найбільшого магната усієї Речі Посполитої. А художника Івана — одним з учасників діалогу, який і складає зовнішній сюжет роману. Протягом шести сеансів між майже дев’яностолітнім князем і митцем точаться розмови про минуле. Втім таке обмеження кількості дійових осіб і лаконізм сюжету пішли роману на користь. Кралюк у «Шестидневі» показує Волинь на вершині її впливу й багатства. Але з небайдужою ретельністю не пропускає причин, через які одразу після досягнення тієї вершини почався стрімкий спад у прірву бездержавності. Не обминає ні зради нащадків славних княжих родів, ні сріблолюбства високих церковних достойників, ні сліпої люті перших козацьких повстань, спрямованих проти православної — таки шляхти та українських міст...
Однак усі персонажі «Шестиднева» — живі люди, а не картонні фігурки з підручника. Тому в романі знайшлося місце не тільки подіям і вчинкам, але й почуттям. Блискучі перемоги батька, Костянтина Івановича Острозького, під Вишнівцем та Оршею й поразка, яка принесла йому сім років московського полону. Сирітська недоля племінниці Гальшки Острозької й відчайдушне козакування Семерія Наливайка. Ретельне й трудне збирання самим Василем-Костянтином під свою руку земель, котрі колись входили до держави Данила Галицького (а князі Острозькі небезпідставно вважали себе спадкоємцями короля Данила!), і страшна ціна, яку доводилося платити за кожне придбання: смерті близьких людей, компроміси із власним сумлінням, а то й мимовільна зрада інтересів рідного народу. Прагнення поєднати краще із західноєвропейського способу життя та збереження власних державницьких та церковних традицій — і страшний розкол українського суспільства після берестейських церковних соборів (зауважу, що автор засуджує не сам факт унії, а ту поквапну жорстокість, з якою діяли як її прихильники, так і противники)... Заснування твердині православ’я й українства — Острозької Академії, видання Острозької Біблії — і спольщення власних синів, котрі перейшли в католицтво задля високих посад при королівському дворі. Автор примусив висповідатися перед читачем не тільки самого князя, а й ціле покоління української еліти, яке жило в епоху чи не першого в нашій історії оптово-роздрібного розпродажу Батьківщини задля власної користі. Адже в пору найвищої могутності князю Костянтину залишалося тільки бобровим хутром рукава протерти перли й рубіни на Даниловому вінці, возложити його на голову і сказати «Здрастуйте! Я — король!» І хтозна, як би склалася історія цілої Європи, якби він на це зважився... Не зважився. І Данилова корона зникла у безвістях часу і простору. На щастя, до нас повертаються інші, справжні, скарби княжої Волині. Чи не головний серед них — волинська книжність. У котрій нині цілком заслужено княжить Петро Кралюк.
