Під час Франкофонії в березні 2011 року Україну відвідало кілька письменниць зі Швейцарії. Одна з них — Сильв’ян Дюпюї. Автор, фанатично відданий слову. Вона із захопленням роздивлялася київські пам’ятки, що недивно, — адже в роду пані Дюпюї було кілька українців.
— Наскільки мені відомо, у вашої мами українське коріння...
— Так, це правда. Моя прабаба родом із Хотині. На початку минулого століття вона вирушила вчитися на лікаря до Женеви. У ті часи в Женеві було повно росіян і українців. Тут вона зустріла емігранта з Росії, вони побрались і оселились у Женеві. Обидва були лікарями. Але це ще не кінець! Батько моєї мами був італійцем, її мати — українкою. А мій батько — француз. Отака суміш!
— Справді складно... Відчуваєте ностальгію за цими країнами?
— Ні, адже все моє життя минуло в Женеві. Прекрасне космополітичне місто. До тридцяти років (себто до 1989 р.) я й думати не могла, що колись побачу Україну! Натомість сумувала по мові (не знаю, по російській чи по українській), яку часто чула в дитинстві, не розуміючи, проте, жодного слова. На жаль, моя мати вже не розмовляла ні російською, ні українською.
Саме тому відвідини Києва мене дуже зворушили. Щоразу, як чую вашу мову — особливо коли йдеться про поезію, — всередині мене ворушиться щось із минулого, щось призабуте, виринають обличчя людей, яких я любила... Ваша мова така запальна, вона просто не може залишити байдужою! А ще я дуже люблю Францію, за якою дуже сумував мій тато. У дитинстві я уявляла її собі державою письменників.
— У вас стільки масок — ви й поезію пишете, й п’єси, й есе, викладаєте в університеті, керуєте громадською установою. Яке з облич вам пасує найбільше?
— Звісно ж, маска письменника. Я ніколи не бажала робити кар’єру в системі освіти. Мій пріоритет — література. Письмо — моя основна робота, пошук сенсу і форми.
Утім, сім років тому мене попросили викладати в Женевському університеті франкомовну літературу Швейцарії. Це єдиний мій курс. Я працюю на факультеті сучасної французької мови та літератури. Також читаю курс французької літератури школярам-бакалаврам.
— Викладаєте франкомовну літературу чи ретороманську?*
— Франкомовну. Самоусвідомлення франкомовних швейцарських авторів почалося з Шарля-Фердинанда Рамю, тобто на початку ХХ ст. Але до того був женевець Руссо, був мешканець кантону Во Бенжамен Констант, була мадам де Сталь. Це вже XVIII ст. Утім, ні Руссо, ні Констант, ні де Сталь не вважали себе «франкомовними швейцарськими письменниками». Це поняття з’явилося лише в середині ХІХ ст.
— А що являє собою література ретороманською мовою?
— Ретороманська — четверта державна мова Швейцарії. Довгий час це була мова виключно усного мовлення. Писати нею, уніфікувати її почали тільки наприкінці ХІХ ст. А останні 30 — 40 років розвивається повноцінна ретороманська література. Читачів у неї малувато, тож у Швейцарії ретороманських письменників багато перекладають. Конфедерація виділяє на це чималі кошти. Використовують ретороманську мову тільки на сході Швейцарії, в ближчій до Італії частині. У ретороманській багато унікальних залишків із латини.
— Чи можна сказати, що ретороманська мова «більш швейцарська», ніж інші?
— Справді, це єдина виключно швейцарська мова. Та ще є діалекти у німецькомовних кантонах. Для тамтешніх жителів це їхня справжня мова. Я б навіть сказала, що німецька для них — лише друга мова.
— А французька мова Швейцарії теж різниться від французької мови тієї ж Франції?
— Ні, різниці немає. Хіба що кілька слів.
«ХИМЕРНА ВДАЧА...»
— Чим франкомовна література Швейцарії відрізняється від французької літератури?
— Із часом різниця зменшується. Молоді автори з різних країн Європи поступово починають творити одну й ту саму літературу. Загальноєвропейську. Та коли подивитися в минуле, то 30 років тому були теми й традиції, притаманні суто швейцарській франкомовній літературі, — принаймні інакше ставлення до мови. Хай там що, гадаю, дуже довгий час ми суттєво відрізнялися від французів — бо не хотіли бути такими, як вони. Були автори післявоєнного періоду, які не вписувались у жодний з тогочасних чільних напрямів французької літератури. У 60-ті були письменники, яких можна було вважати близькими до течії «нового роману», але вони творили без зв’язку з «новими романістами» Франції, а часом навіть передували їм. Скажімо, Катрін Коломб. Це справді маловідома сторінка французької літератури.
— Не хотіли бути такими, як французи... А може, не могли? Під час Другої світової війни Швейцарія зберігала нейтралітет. Отже, її досвід був унікальний. І ставлення швейцарських письменників до тих страшних подій мало бути іншим. Чи було відчуття провини?
— У цьому контексті є одна цікава авторка Івет З’Ѓраѓен. Її батько — з німецькомовного кантону. Дитинство та юність Івет минули в Женеві, під час війни. Швейцарія була оточена, закрита, люди не мали зв’язку із зовнішнім світом. З’Ѓраѓен пише, що тоді їй не дуже кортіло знати, що є війна, що є геноцид. Про це вона дізналася потім.
Справді, ви маєте слушність, після війни швейцарці відчували сором, провину. Ми опинилися за рамками війни, ми не стояли пліч-о-пліч з іншими, ми не пережили ненависті та руїни. Швейцарці були в привілейованому стані, хоча всі ті роки вони жили в страху — раптом усе це закінчиться! Химерна вдача... Можна було зробити більше, можна було приймати біженців. У романі «Мовчазні роки» Івет З’Ѓраѓен пише про ці муки сумління після війни.
— Чи можна сказати, що війна поділила швейцарців: на німецькомовних, які розмовляли мовою ворога, італомовних, які користувалися мовою колаборантів, та франкомовних, у яких була спільна з членами руху Опору мова? Відчуття в них, напевно, були досить різні...
— Для швейцарців це стало величезною проблемою. Авжеж, Гітлер був нашим ворогом, і Гітлер розмовляв німецькою... Ставлення до мови ускладнилось.
Під час війни швейцарці щодня чекали окупації. Було відчуття, що диво скоро закінчиться. І що було робити? Вирішили: говорити про це не варто. Тож після війни запала глибока тиша. Ціле покоління замовчувало ті події.
«Я ЗАВЖДИ ЧЕКАЮ НА РЕАКЦІЮ ГЛЯДАЧІВ...»
— В Україні часом можна почути думку, що театр помер, що драматурги злидарюють, що писати для театру — безглуздо. Ви — відомий драматург — погоджуєтесь із такою точкою зору? Як живе театр у Європі? Чи є в нього майбутнє?
— П’ятнадцять років тому я б відповіла: «Ні, на жаль, немає». Але нині театр знову стає важливою частиною життя. Швейцарські та французькі драматурги довго боролися за те, щоб у театрах ставили твори ще живих авторів. Так, на мою думку, відбуваються зміни на краще. Я впевнена, нині люди потребують театру — адже там є можливість зібрати велику громаду і спільно подумати над вирішенням якогось важливого питання. Звісно, видавці чим далі, тим менше цікавляться п’єсами, але для оприлюднення творів є інтернет.
Я вірю у театр. Це місце, де люди збираються разом, аби відреагувати на проблему. Публіка мусить реагувати. Мені дуже подобається, коли глядачі залишаються після вистави і дискутують.
— Навіщо ви написали продовження знаменитої п’єси про Ѓодо?
— О, замолоду я просто обожнювала Бекета! У мене було чимало знайомих акторів і режисерів, вже підлітком я знала, що писатиму п’єси, але з чого було починати? Дилема... Тож я взялася до Бекета. Віддала йому належне, та одночасно тим текстом я хотіла сказати: так, Бекет чудовий, але можна писати й по-іншому. Ми, теперішні, потребуємо іншого.
— А без тексту, без п’єси театр може існувати?
— Аякже! І існує. Скажімо, змішують театр із танцем. Або взагалі обходяться без тексту, роблять свого роду колажі. Але для мене п’єса залишається важливою частиною театру, бо фабула — відправна точка, від неї відштовхується думка, люди починають замислюватися. Навіть Брехт у своєму «новому театрі» не відмовлявся від фабули. Спочатку слід побудувати щось із тексту, а вже потім ця конструкція — за допомогою постановника і акторів — народжує іншу.
— Ви керуєте Асоціацією «Будинок літератури в Женеві». Що це за організація?
— У багатьох містах Європи діють Будинки для письменників. Тільки в Німеччині їх десятки. А у франкомовних кантонах Швейцарії довгий час не було жодного. П’ять років тому ми вирішили створити в Женеві Будинок літератури, який мав би тісні зв’язки з подібними установами у німецькомовних кантонах, Франції, Бельгії, інших країнах. Із 2006 року влаштовуємо «кочові сезони»: нас запрошують до театрів, музеїв, бібліотек, спільно з нами влаштовують літературні та поетичні вечори. Віднедавна в нас є будинок у центрі міста. У ньому ми зустрічаємось, дискутуємо, читаємо свої твори. У нас можна отримати всю інформацію про історію та сучасність швейцарської франкомовної літератури. Навіть кав’ярня діє.
— У Європі два типи письменників: зірки на кшталт Фредеріка Беѓбедера чи Амелі Нотомб — їм Будинки письменників точно не потрібні, — а є й інші, немодні, відомі у вузькому колі. Здебільшого вони залежать від ласки держави. Наскільки важлива державна підтримка для швейцарських письменників?
— Справді, у Швейцарії й Франції держава підтримує письменників, але значною цю підтримку не назвеш. Можна отримати стипендію, але вдається це нечасто і ніколи кілька разів поспіль. Заробити на життя літературою у Швейцарії неможливо — навіть якщо швейцарці й багато читають, все одно їх замало. Причому ситуація не набагато краща для тих, хто видає бестселери в Парижі, за поодинокими винятками на кшталт Амелі Нотомб або лауреатів Гонкурівської премії. Навіть найвідоміша на сьогодні швейцарська письменниця Аѓота Крістоф, перекладена більше ніж 70-ма мовами світу, навряд чи живе з літератури, а якщо й живе, то живеться їй поганенько. Гадаю, вибір тут простий — або ти заробляєш літературою на життя (тоді маєш виконувати ряд вимог: щороку видавати по книжці, мати успіх і т.ін.), або ж ти пишеш те, що повинен. Другий варіант здебільшого означає довгий шлях до читача...
* Французькою мовою різниця в цих двох словах — лише в одному звуці. Франкомовна швейцарська література — litterature romande. Ретороманська література — litterature romanche. Питання побудоване на грі слів.
