Книжка про різні слов’янські народи, їхню історію, культуру, відмінності, взаємини між собою та відносини з сусідами, написана просто й доступно, вийшла у видавництві «Темпора». «Слов’янський світ у його минулому й сучасному» — це перевидання праці відомого українського дослідника Дмитра Дорошенка, 1923 року.
Дмитро Дорошенко (1882—1951) був істориком, літературознавцем, публіцистом і політиком. Устиг попрацювати крайовим комісаром окупованих під час Першої світової війни російськими військами Галичини та Буковини, губернським комісаром Чернігівщини при УНР та міністром закордонних справ в уряді гетьмана Скоропадського, приват-доцентом українського університету в Кам’янець-Подільському. Із 1920 року був в еміграції, став там одним із засновників Союзу Хліборобів-Державників. Саме за кордоном вийшла більшість відомих книжок Дорошенка.
«Слов’янський світ» ділиться на розділи, кожен з яких розповідає про окремий народ. Варто, щоправда, мати на увазі, що уявлення про слов’янські етноси майже столітньої давнини місцями вельми помітно різниться від нинішнього. Наприклад, окремим народом у Дорошенка постають кашуби, яких тепер прийнято вважати частиною поляків (звісно, прийнято не всіма — певний «етнографічний сепаратизм» притаманний Польщі так само, як і іншим країнам: в інтернеті, наприклад, не важко знайти твердження мешканців Силезії про те, що вони зовсім не поляки, а останні є дикими азійськими окупантами). А всіх південних слов’ян, окрім болгар, Дорошенко називає «сербо-хорватами». Інше свідчення відмінності даних науки часів Дорошенка від сьогоднішніх — те, як просто й безапеляційно розповідає він про походження слов’ян, прибуття зі сходу, перші території розселення та подальші міграції. Теперішні автори висловлюються з цих приводів значно обережніше. Ну й, звичайно, мова книги та старий правопис додають виданню приємного раритетного присмаку.
Дмитро Дорошенко схематично переказує історію кожного народу, описує його культуру і літературу — переважно до часів раннього модернізму. Показником щодо інших слов’ян тут може бути те, що «найновішим» згаданим українським письменником є Павло Тичина. У трактуванні Дорошенка культура слов’янських народів доволі прив’язана до їхньої історії, національних прагнень і, як наслідок, до «пропагандистських завдань».
У кінці «Слов’янського світу» є сучасні примітки та уточнення упорядників. І подекуди вони вельми несподівані. Так, читач, що не звернув увагу в самому тексті на дату вбивства російського прем’єра Столипіна, у примітках з’ясує, що Дорошенко цю дату навів неправильно. Що й казати, такий факт не посилює довіри до автора, тим паче з урахуванням часу, коли той жив, а отже просто без варіантів був сучасником Столипіна.
Інша прикрість книги має вже значно суб’єктивніший, хоч і «геополітичний» характер. Ідеться про оформлення «Слов’янського світу». Загалом воно чудове, книга прекрасно виглядає і супроводжена цікавими та якісними ілюстраціями, теж згрупованими так, аби почергово презентувати кожен слов’янський народ. Зокрема, дати враження про архітектуру. Так от, що стосується архітектури української, її представлено в дещо дивний спосіб — у книжці можна знайти зображення тільки західноукраїнських пам’яткок, за винятком Києва (а на двох із трьох київських знімків — маловиразні краєвиди довоєнного Хрещатика). Так, ніби в нас немає ні Чернігова, ні Полтави, ні Одеси, ні інших міст і сіл у центрі, на півдні, півночі та сході.
Зрештою, все це не робить книжку «Слов’янський світ» менш важливою і менш потрібною. Особливо сьогодні, коли культурна та інформаційна відстань між слов’янськими країнами в цілому збільшилась, і при тому через політичні спекуляції багато хто з українців ототожнює ціле слов’янство зі східними слов’янами. Тому, напевно, не одному читачеві буде цікаво дізнатися, наприклад, хоч би й про такий елементарний, але підзабутий факт, що значна частина нинішньої території Німеччини та вся теперішня Угорщина були колись заселені слов’янами...
