...Він зняв з шиї хрестик, як колись головний більшовик. «Комуністичний демон остаточно спокусив мене, щоб знищити», — так згодом напише Дмитро. «З гіркотою я думаю про величезні масштаби боговідступництва і тут же усвідомлюю, що одним із ревносних сіячів безбожжя був я, сліпе знаряддя у руках сатани». Він говорить про те, що прийняв «подобу сатани». Його глибинна правдивість і дар любові, в милосерді Божому, на щастя, дали плід покаяння. Йому потім відкрилася й ієрархія власних гріхів.
Гординя, звеличення людського розуму лежали в основі Дмитрових безбожних переконань. Він повірив в комунізм, як у Бога. Йому важко розкривати перед нами свою душу, яка впала в ганебне боговідступництво, блюзнірство, і яка чинила блуд з породженням самого диявола — комунізмом.
Гріх боговідступництва потягнув за собою інші: участь у «соціалістичному будівництві», розкуркуленні, колективізації, заготовках, голодоморі .
Але потім і він стає жертвою комуністичної людиновбивчої машини, як тисячі, мільйони інших українців. Вранці 19 липня, під час третьої п’ятиденки катувань до нього геть змученого НКВДистами вперше прийшло відчуття, що він величезний злочинець... «Щоб заглушити волання і стогін всіх тих, кому я будь-коли вчинив якесь зло, приніс якесь нещастя, я повинен пройти всі жахливі катування, яких я ще не знав, і в страшних муках загинути». Так він почав вириватися з поля тяжіння вирви морального і розумового виродження. Через покаяння. І перетворюватися за милістю Господа.
Українське суспільство було втягнуте у вир гріха через охолодження віри його проводу, звідки й вийшла його вольова й інтелектуальна нездатність протистояти злій волі більшовиків на початку становлення комуністичної імперії. У неї можна було тоді виграти, якби ми були б з Богом. А ми від Нього в масі своїй тоді уже відвернулися.
Господь не покидав Дмитра Гойченка і в час його відступництва: диво оздоровлення брата, оновлення ікон і хреста, диво проявлення його гріхів в його свідомості, порятунок на Дніпрі, одужання на Водохреще, дар любові і правдивості... І нарешті — покаяння, перетворення і відродження його в Богові. «Беззаконня мої я пізнав і гріха мого не утаїв. Я сказав: визнаю я перед Богом беззаконня мої і Ти простив провини серця мого» (ПС.31.5). Так блудний син повернувся до Отця свого.
Його духовна, за Божого сприяння, перемога над демоном комунізму, його перемога над катами НКВД, перемога в радянському суді, його навернення дає нам всім і кожному шанс і надію духовного оновлення через покаяння. Кожного і всіх разом. На нас гріхи наших дідів і прадідів, що пішли на той світ нерозкаяними. Гріхи висять над Україною чорною хмарою і досі гупають у мізках самовбивчою фразою 90-х років минулого століття: «Хай Україна буде комуністичною, аби була незалежною». Маємо Україну боже-вільну, незалежну від Бога, яка не знаходить, поки що, духовної опори, щоб вирватися з сатанинської вирви моральної та інтелектуальної деградації. Дмитро Гойченко демонструє нам дієвий шлях порятунку своїм трагічним, багатостраждальним і оновленим життям.
Перед тим, як стати знаряддям Кремля, він мав стати і став знаряддям сатани. Ті українці, що не стали, що зберегли віру Христову — ті стали новомучениками, і їх дух тримає Небо над Україною. Разом із Дмитром.
Політичні залежності другорядні, похідні. Першорядні залежності — духовні, пов’язані з нашими гріхами, в тому числі гріхами наших предків (за Святим Писанням гріхи батьків тяжіють і над нащадками до четвертого коліна). Взаємна роз’єднаність, пригніченість, заляканість, заздрощі і ненависть демонструють нашу і теперішню відірваність від Бога. Люд в лещатах сатани, тільки вже не в силу комуністичної раціональної пастки, а в силу гріховних матеріальних прагнень панування і прагнення чужої власності. Ці гріхи є не лише особистою справою окремих людей, адже люди з їхніми гріхами формують наш суспільний моральний, а точніше аморальний клімат. Тому це і суспільна справа. Змінити його на добрий, змінити якісно стан суспільного морального середовища без загального, спільного усвідомлення гріха столітнього боговідступництва, без покаяння за нього є неможливим. Передусім то є тема духовно-творчої верстви суспільства, її персоналій.
Сила чорного сонця в українському небі тримається на слабкостях обезбожених людей. Теперішнє небо схоже на наше небо 30-х років минулого століття. Ось Дмитро Гойченко приїхав у село «заготовляти», а попросту забирати у селян хліб. І та жінка, у якої він має його забирати, каже йому: «Страждають нещасні люди, нацьковують їх один на одного, душать одного руками іншого. Ось, мабуть, і ваших батьків зараз душать руками або комсомольчика, або студента, як вашими руками будуть душити інших. Чужими руками жар загрібають. Ось час настав! А все тому, що забули Бога». Чиїми руками зараз «душить» ДПА підприємців, б’є затриманих міліція? Чиїми язиками неправдиво мовлять ЗМІ? Чиїми серцями несправедливо судять українців судді?.. Хіба це не наші руки, язики, серця?!
Ще одна картина з 1930-х років: «У вас є золоті сережки, золоті монети, каблучка і хрестик. Відповідно з розпорядженням відповідних органів (так за звичай називається ДПУ. — Д.Г.), ви все це зобов’язані здати, на що отримаєте розписку. У випадку відмови ви будете мати неприємності». У наш час воно звучить дещо інакше: «У вас є готівкова валюта. Ви повинні для обміну на гривні покласти її в банк. У випадку відмови ми заберемо у вас 15% від суми вашої валюти». Поки що 15%, а не всю, і поки що це проект, а не закон, але дух той самий, сатанинський — забрати чуже. Але суспільство вже потрошку впирається кримінальній психології влади.
Книжка Дмитра Гойченка — це сповідь українця, що жив і злодіяв на території голодоморного пекла. Сповідь і ката, і жертви. Трагедія його життя — це трагедія життя українського народу. Його трагедія має щасливий фінал, наповнений вищим смислом. Він вилікувався від світової диявольської хвороби — комунізму. Значить може вилікуватися і Україна, бо він її органічна частина. Я вірю йому, як вірю Савлу, що став Павлом...
