У серії «Сучасна проза» видавництво «Темпора» представляє серба Михайла Пантича. Він не є зовсім новою постаттю для українського читача — переклади окремих творів уже з’являлися у «Всесвіті», в «Потягу 76», але окрема книжка українською мовою вийшла вперше.
Михайло Пантич народився 1957 року в Новому Белграді — збудованому по Другій світовій війні районі сербської столиці, там він живе й дотепер, а новобелградський колорит залишається майже неодмінним у його прозі. Цікаво, що, всупереч тенденціям книжкового ринку, Пантич працює переважно в жанрах оповідання й новели. У молодості письменник грав у баскетбол, а також музикував у рок-гуртах. Нині працює університетським викладачем і критиком. Отримав багато літературних нагород.
Книжка «Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку» може виявитися дещо несподіваною для тих, хто звик сприймати сербську культуру за стереотипами чи то полум’яного, дикого, радісно-трагічного життєлюбства а-ля Емір Кустуриця, чи то вишуканого плетива а-ля Милорад Павич. У Михайла Пантича на вас не чекають ані вибухи «первісного» темпераменту, ані орнаментальні, інтертекстуальні багатоярусні нашарування. Навпаки, його оповідання написані формально просто та позначені виразно сентиментальною меланхолією, такою собі «стомленою романтикою». За великим рахунком, усі вони — в тому чи іншому розумінні звичайні любовні історії, згруповані до більш-менш тематично цілісних розділів. Наприклад, розділ шостий позначено присмаком інфернальності.
Звичність тематики оповідань про любов дозволяє автору витворити таку «тиху» атмосферу тексту, в якій особливо чітко помітно кожний психологічний рух, кожна емоція і настрій. Переважно ці емоції та настрої, як уже йшлося, меланхолійні. Пантичу подобається писати про ту любов, яка несе в собі виразний знак самотності, задуми, саморефлексії. Його героїв супроводжує переважно хвилювання, страждання, дзвінка порожнеча. Здається, вони рідко спроможні отримати справжню радість як від коротких яскравих пригод (у котрих насправді цілком може бути й духовна близькість, і драйв, і гарний маленький спільний світ), так і від глибоких, максимально тривалих і близьких стосунків. Самотність, яка їх не полишає, розписана тут майже анатомічно.
Не всі, може, погодяться, але вищенаведене мені не здається найвдячнішим матеріалом для письменника. Є загроза потонути в мелодраматизмі. Й часом справді складається враження, що «Якщо це любов...» ним дещо перевантажена. Проте Михайлові Пантичу практично щоразу вдається «вирулити» завдяки чи то несподіваному (або навпаки, надто очевидному) сюжетному ходу, чи емоційній грі — з’ясовується, ті одинокі та виснажені люди все одно переповнені напругою, електрикою почуттів, що успішно передається й читачу, якій притаманна своєрідна зграбність і гармонія, можна сказати, краса «романтичних руїн». І це попри загальну уповільненість, домінування півтонів, неоднозначності, недосказаності, а також варіабельності продовжень сюжету та його деталей. Та попри Новий Белград, котрий тут виглядає пригніченим і тьмяним, мовби зимове надвечір’я. Принагідно: Михайло Пантич хоч і зробив свій район ніби окремим і незмінним персонажем, проте не схотів виписувати його фактурно, розмаїто чи просто активно. Річкам Дунай і Сава, що в їхній стрілці й опинився Новий Белград, пощастило помітно більше — вони чи не в кожному оповіданні виглядають інакше, однак завжди живо та симпатично («Дунай — це Бог», як-не-як, Пантич — риболов, «страствени риболовац», називає його сербська Вікіпедія).
Оповідання книжки «Якщо це любов...» написано від першої особи, у формі розповіді головного героя. Це дозволяє автору погратися з різними манерами розмовної мови, з розповіддю від імені персонажів різного віку, занять, стилю життя та статі. Всіх їх справді об’єднує регулярне, навіть ритмічне, легке заплутування у власних словах і самоіронічний вигук «гм», що виділено курсивом.
Не думаю, що варто вірити Михайлу Пантичу та читати його о четвертій ранку. «Якщо це любов...» — штука надзвичайно зручна для епізодичного читання зайнятої людини, у перервах, у транспорті, в якихось інших уривках особистого вільного часу. Й це, певно, не просто так — забігана, засмикана, перевантажена людина великого недоглянутого міста краще зрозуміє проблеми героїв оповідань. А то й відчує терапевтичний ефект. Хоча насправді далеко не тільки такий читач зрозуміє специфічну красу й ефектність тихо-напружених стосунків та емоцій, дивовижних обставин і зустрічей, різних любовей у подібному сіруватому антуражі. Те, про що сказано в одному з епіграфів до книжки Петара Божовича:
Що це, коли, скажімо,
на подвір’ї гімназії
зустрінеш чиїсь очі?
Це Бог.
Цього не треба
пояснювати.
Михайло Пантич. Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку. — Київ: «Темпора», 2012.
