Книжка Станіслава Цалика і Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» стала поштовхом до того, щоб поговорити про таємниці книжкових полиць. Поговорити з людьми глибокими й неординарними. Наш вибір упав на вдів актора Івана Миколайчука та письменника Олеся Гончара — пані Марію і пані Валентину. А також відомого українського поета зі США Богдана Бойчука.
Марія МИКОЛАЙЧУК, співачка, вдова Івана Миколайчука:
— Саме читаю «Святого Йосифа Обручника» Марії Влад. У центрі твору — життя однієї, на перший погляд, з найпомітніших дійових осіб Біблії — чоловіка Діви Марії, Святого Йосифа. Святий Йосиф був, очевидно, настільки скромний у житті, що і тепер про нього згадують нечасто, він ніби в тіні наших уявлень про Святу Родину. І загалом про Святу Родину ще написано дуже мало. Роман створено вдумливо і разом з тим натхненно. Читаю його на одному диханні, отримуючи справжню насолоду.
Звісно, є книжки, до яких повертаюся. Зокрема, до творів Івана Багряного: «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою»... Наша багата бібліотека переважно сформована моїм чоловіком. Та вже після Івана з’явилося чимало книжок, які мені здебільшого дарують. На жаль, більшість з них досі не прочитано. Причина банальна — обмаль часу. Як правило, читаю вночі — коли не спиться. Люблю ні з того ні з сього взяти «Кобзар» і «зануритися» у Шевченка. Щоразу відкриваю щось нове: його мудрість, глибину, проникливість, передбачливість.
Також перечитую книжку «Білий птах з чорною ознакою». Знаєте, торік восени була на прем’єрі спектаклю «Небилиці про Івана». Нібито я все читала, кожен епізод Іван мені перечитував або розказував, тому навіть знаю, що там, між рядками, малося на увазі. А все одно — ніби бачиш і чуєш вперше. Так і з «Білим птахом з чорною ознакою». Читаю і думаю: «Яке то щастя було жити з таким чоловіком!».
Богдан БОЙЧУК, поет, один із засновників Нью-Йоркської групи:
— Саме радо читаю великий тритомник Миколи Ільницького «На перехрестях віку». Новітня вітчизняна проза мене не цікавить: вона або штучна, або сільськогосподарська, так це називаю. Натомість захопило літературознавство. Ільницького, наприклад, читаю з великою приємністю. Знайомлячись з його працею, пригадую своє минуле. І розумію, що чимало фактів не знав. Дійшов вже до третього тому.
Діаспорну українську літературу я знаю. А, що називається, увійти в контакт із західноєвропейською чи американською, — непросто. Потрібно докласти багато зусиль. Тож я вибрав легший шлях і читаю українське літературознавство.
У молодості мені не давав жити модернізм Південної Америки, Іспанії та Європи загалом. Можна сказати, я кидався у цей вир з такою гарячковістю! Коли все те опанував, зрештою, сам став творцем модернізму, почав розширювати свій діапазон, працював і в інших напрямках. А тепер якось все це звужується. Можливо, тому, що в мене є відчуття, що мало залишилося часу. А той, що залишився, хочу використати, щоб дещо написати. Восени у видавництві «Піраміда» вийдуть мої два твори. Один із них називається «Гуцульська драма». Як очевидно з назви, він базований на карпатському матеріалі. На тому не зупинюся. Ще не можу спочити на лаврах. Не можу дозволити собі старіти.
Немає книжок, до яких повертаюся. Очевидно, я не готовий до ретроспективного мислення, і далі спрямований вперед. Відповідно, настільні книжки змінюються впродовж місяця або кількох. Останнім часом це, повторю, доробок Ільницького. Якраз тепер прочитав про Олексу Степановича, якого зустрічав, посмертно редагував... Читаю про Оксану Лятуринську.
Читаю ціле життя. Чи не кожного дня. Я люблю читання. Людина мусить вчитися увесь час. Я ще люблю вчитися.
Валентина ГОНЧАР, вдова Олеся ГОНЧАРА:
— Зараз я прочитала книжку Станіслава Цалика і Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд». У Києві на вулиці Богдана Хмельницького є письменницький будинок, що зветься «Роліт». Чому? Бо він увесь у меморіальних дошках (їх там близько тридцяти). Спершу автори вивчали, хто жив у ньому. Зустрічалися з людьми, які знали його колишніх мешканців. Книжка дуже довго йшла до читача — понад десять років. Оце нещодавно побачила світ. Цікаво читається: у Станіслава Цалика і Пилипа Селігея свої погляди на деяких письменників. Окрім того, що вони розповідають про цей будинок, також написали про класиків, що жили у другій його половині. (Дім складається із двох частин. В одну заселялися, якщо можна так сказати, поети та прозаїки нижчого калібру. В другій, добудованій пізніше, що виходить, власне, на вулицю Богдана Хмельницького, мешкали маститі). Зокрема, згадано про Яновського. До речі, він жив навпроти нашої квартири. Про Вишню, Корнійчука, Гончара, Самчука... Останній, виявляється, теж із колишніх наших сусідів.
Звісно, я перечитую доробок Олеся Гончара. Особливо щоденники. Пам’ять вже не тривка, тому мусиш повертатися. Очевидно, я була першим читачем творів Олеся Терентійовича. А ще час від часу їх друкувала на друкарській машинці.
Мій вибір літератури зумовлений настроєм. Мені аж ніяк не хочеться читати щось таке песимістичне, заземлене й побутове. Натомість люблю літературу, яка б мене надихала, а не пригнічувала. Із сучасних прозаїків залюбки читала Галину Пагутяк, Марію Матіос, Теодозію Зарівну.
Не уявляю, як можна не читати! Не цікавитися новинками, які справляють враження на читачів... Читання — це велика частина мого життя.
