Одвічна діалектика душі і розуму, здавалося б, настільки заїжджена світовою літературою, що кожна чергова книга сприймається не інакше, як танець зграйки літературних філістерів на захололому попелищі. На такому тлі Денієл Кіз і його роман «Квіти для Елджернона» виглядають дещо відособлено. Вигідно відособлено. І річ, мабуть, зовсім не у відразу двох преміях «Х’юго» і «Неб’юла» за, власне, один твір (розповідь (1960) і однойменний роман (1966) відповідно). Річ у пронизливій складності їх ідеї, що поєднується з нехитрістю подачі. Поступово, на прикладах щоденникових записів (через велику кількість граматичних помилок крізь них спочатку потрібно продиратися), Кіз знайомить нас із Чарлі Гордоном — розумово відсталим працівником пекарні. Герой стає учасником футуристичного експерименту, який підкидає планку його IQ з 68 до 200. Стрибок від Чарлі, який не зміг перехитрити піддослідного «геніального мишеняти» Елджернона, до Чарлі, який переплюнув і докорив у некомпетентності професорам-ініціаторам самого шуканого експерименту.
Узагальнивши і обтесавши сюжетні красивості і рефрени дитинства головного героя, маємо полярність фабули роману — такий собі ліфт, що мчить між олігофренією і геніальністю. До поверхів усвідомлення жорстокості і пихатості людської природи: «Яким же дурнем треба було бути, щоб усіх професорів гамузом зарахувати до гігантів думки! Мало того, що всі вони лише звичайнісінькі люди, вони ще й одержимі страхом, що решта світу зрозуміє це». І вниз — до досить комфортної і конформної темноти доброго і щасливого «маленького Чарлі». Втім, під час прочитання, варто мати на увазі, що Кіз, умисне чи ні, замахнувся на таку махину моралі і антиморалі, що не варто сподіватися вихватити конкретні максими «як правильно» зі, здавалося б, ясного і нехитрого тексту.
І неважливо, чи адепт ви культу інтелекту чи ні, роман «Квіти для Елджернона» must read, якщо ви хоч би одного разу замислювалися над цією темою. Заяложене в класиці (та й випите самими класиками) «лихо з розуму» в інтерпретації Кіза набуває гротескових і подекуди розмитих форм: між емоційною дитячістю, яка залишилася, недовгою, але вираженою романтичною лінією і новонабутим цинізмом героя дуже складно провести межу. Перше перетікає в третє, зачіпляючи друге і навпаки. Але й сама відповідь Кіза на власні запитання не виглядає остаточною. Наріжне питання так і залишилося відкритим: «Раніше мене зневажали за неуцтво і тупість, тепер ненавидять за розум і знання. Господи, та що ж їм потрібно від мене?»
