Черговий 21-й випуск збірника «Дух і Літера», що виходить в однойменному видавництві за підтримки Києво-Могилянської академії, присвячено двом важливим, але все ще не аж надто знаним та осмисленим у нас постатям — письменникові Василю Гроссману та філософу, есеїсту, культурологу Миколі Шлемкевичу.
Якщо точніше, про Василя Гроссмана розповідають сім статей. Їхні тези було виголошено на нещодавній українсько-французькій конференції в Києво-Могилянській академії. Ім’я Гроссмана найгучніше пролунало для вітчизняного читача в роки перебудови. Тоді його написані ще два-три десятки років тому твори справляли враження своїми сміливими судженнями про радянську владу, особливо про сталінський режим та особливо порівняно зі скутістю висловлювань попередньої доби. Після тієї не дуже тривалої «хвилі правди» в Україні на творчість Гроссмана рідко випадав широкий розголос.
Між тим, письменник Василь Гроссман цікавий. І як спадкоємець традицій російської реалістичної прози, наснаженої епічним баченням і напівпубліцистичними роздумами. І як один з перших викривачів тоталітарної сутності Радянського Союзу, який раніше був більш-менш «правовірним будівником соціалізму», причому йому вдалося сказати про це публічно, здається, більше, ніж будь-кому іншому. І як єврей-вихідець із України, котрий часто дає специфічні, відсторонені, але при цьому напрочуд щирі зображення нашої країни.
Україна в його книжках постає трагічним полігоном двох кровожерливих ідеологій — нацистської та більшовицької. Василь Гроссман хай і не своїми словами, а вустами персонажів узагальнює їхню головну схожість: в обох клас, національність або інша група людей будь-якої миті може виявитися не-людьми, ніким, сміттям історії. А той, кому пощастило вижити, мимоволі, а іноді й непомітно для себе стає посібником катів.
Саме цим головним гуманістичним питанням присвячена більшість статей «Духу і Літери» про Гроссмана. Конкретніше зосереджена на творах «Усе тече» і «Життя і доля». І якщо французькі дослідники Анн-Марі Пеллетьє, Алексіс Берелович, Мішель Парфенов зосереджуються, скоріше, на загальних проблемах добра і зла, рецепції нацизму та якось обережніше просуваються в простір більшовизму, то Іван Дзюба дає чітку й важливу загальнобіографічну і творчу характеристику Гроссмана, Віктор Малахов, серед іншого, зупиняється на людяності, болісності, неагресивності навіть тих моментів творчості письменника, які позначені найсильнішим викривальним пафосом; Володимир Панченко проводить паралелі з мовою імморалізму «Бісів» Достоєвського, а російська дослідниця Людмила Димерська вибудовує лінію між Василем Гроссманом та іншим співцем катастрофи — німцем Томасом Манном.
Друге «обличчя випуску», мабуть, ще менш знане серед широкого читацького загалу, ніж Василь Гроссман. Це — український мислитель, есеїст, політолог, видавець Микола Шлемкевич, який більшу частину своїх творів написав в еміграції, а відтак практично ніколи не був нормально друкований в Україні. Можна припустити, непрочитаності Шлемкевича сприяло й те, що він так само відкидав мову ненависті, протистояння та послідовно критикував радикальні й нетерпимі погляди. Честь представити Миколу Шлемкевича і тут належить Іванові Дзюбі. Він подає і біографічні дані, й своєрідні «міні-конспекти» головних праць Шлемкевича, найцікавішою з яких особисто мені видається «Загублена українська людина».
А далі до уваги читачів три тексти Миколи Шлемкевича, присвячені феномену «галичанства» — «Передісторія галичанства», «Форми руїни» та «Соборне зрівняння». Варто відзначити, що цей автор схильний до часом екстравагантної манери узагальнень, поворотів думок і схематизацій. Найяскравіший і найвеселіший приклад — роздуми Шлемкевича на тему Східної та Західної України. Почнімо з того, що в певний момент усе суще в Україні поза колишніми володіннями Австро-Угорщини він називає Сходом, тобто включно, наприклад, із Холмщиною. Щоправда, потім пом’якшує категоричність і погоджується, що в міжвоєнний період ХХ століття до Західної України можна вже віднести й Волинь, яка опинилася під владою Польщі. Проте все одно під умовним Сходом він продовжує розуміти одночасно Вінницю, Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Донбас, Одесу і навіть Кубань.
Однак і в межах такої концепції — не без нових курйозів. Так, Шлемкевич пропонує вважати типовими західноукраїнськими і східноукраїнськими діячами відповідно Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького, ще й декларуючи, що можливий факт народження Хмельницького на Жовківщині нічого не значить. Утім, якщо не зважати на подібні кумедні речі, пропозиції Шлемкевича варті принаймні обміркування й реакції. Звісно, насправді під його «Сходом» слід розуміти передусім Центральну Україну. Так-от, головними рисами Сходу і Центру Микола Шлемкевич бачить творчу вітальну потугу, стихійність, анархізм. Натомість чільними ознаками «галичанства» — дисциплінованість, «середність», практичність. І лише в поєднанні, збалансованості цих характеристик, на його думку, можливий продуктивний результат національного масштабу. Один із шансів розвитку такого поєднання Шлемкевич убачав в об’єднанні майже всіх українців в одній квазідежаві — УРСР. Спостереження Миколи Шлемкевича в чомусь екстравагантні, в чомусь прозірливі, але в будь-якому разі сьогодні зберігає свою актуальність толерантний і розважливий аналіз відносин і зв’язків різних регіонів України.
Ще один помітний момент — критика Шлемкевичем радикальних, нетерпимих напрямків політичної думки, як-от радикальний націоналізм чи комунізм. На його думку, тоталітарні чи близькі до тоталітарних ідеології стримують творчу активність людини, свободу духу, не дають конструктивно розв’язувати життєві проблеми й неминуче ведуть до краху. Чи треба повторювати, що про подібну критику варто пам’ятати в умовах нинішньої радикалізації вітчизняної суспільної ситуації?
