Процес читання для кожної людини надзвичайно специфічний. Для когось — це спілкування з іншим, для когось — діалог із собою, ще для когось — можливість знайти підтвердження власним думкам, ідеям, мріям або ж — розрада і відпочинок. Як сприймають книжки наші читачі? Як спілкуються з ними? Які книжки формували їхню особистість? «День» спробував дізнатися про це.
Олена ШЕБАЛІНА, психолог, тренер зі східних танців:
— Останнім часом через надмірну зайнятість читаю багато професійної літератури, наприклад Н.Ф. Каліна «Основи психоаналізу», Н. Мак-Вільямса «Психоаналітична діагностика». Також мене дуже зацікавив новий погляд на історію А.Т. Фоменка, тому читаю його «Основи історії». Якщо випадає вільний час, віддаю перевагу науковій фантастиці та фентезі. Улюблені книжки, які, мабуть, найбільше вплинули на мене як на особистість, — це: «Туманність Андромеди» І. Єфремова, «Вогнесміх» О. Бердника, «Древо Життя» В. Кузьмінова, «Лабіринти Ехо» М. Фрая, «Одіссей — син Лаерта» та трилогія «Ойкумена» Г.Л. Олді — моїх улюблених українських фантастів, «Ліва рука Темряви» У. Ле Гуїн, «Чужинець в чужому краю» Р. Хайнлайна, «Хроніки Амбера» Р. Желязни, «Людина в високому замку» і «Чи мріють андроїди про електроовець» Ф.К. Діка, «Граф Монте-Крісто» А. Дюма. Залюбки перечитала б сьогодні щось із цього. Можливо, коли буде відпустка, саме цим і займуся. З останніх прочитаних дуже зацікавила книжка Франка Типлера «Фізика безсмертя. Найновіша космологія. Бог і воскресіння з мертвих». У ній описується космологія очима вченого-фізика, це книжка про майбутнє, яке може бути.
Читання для мене — це процес пізнання насамперед. А по-друге — можливість доторкнутися до Іншого. До іншого світу, до іншого буття, інших законів, інших людей, побачити та спробувати зрозуміти іншу точку зору.
Андрій МІРОШНИЧЕНКО, керівник регіонального напрямку діяльності організації Української молоді в Росії:
— Коли щось читати, то атмосферне і повне людських почуттів. Або ж спеціальну літературу. Зі спеціальною літературою все зрозуміло — це зазвичай англомовні видання в різних іноземних журналах, через які сферу своєї професійної діяльності (менеджмент) починаєш сприймати крізь призму запозичених термінів. Що ж до художньої літератури, то тут для мене двоє крайнощів — авангард і класика. Класика — це, звісно ж, Александр Дюма старший. Дуже цікаво читати про Росію з погляду француза дев’ятнадцятого століття. Про декабристів, їхніх дружин і француза — вчителя фехтування (так називається і саме оповідання) в епіцентрі цих подій. Не дивно, чому саме це оповідання відкриває збірку творів пана Дюма радянського видання, але воно підкупає справжністю та французькістю, яка в тих місцях, де описуються російські морози чи традиції, викликає легку усмішку.
Сюди ж можна додати й Лесю Українку. Захотілося почитати щось її, і одразу натрапив на «Давню казку», в якій ніби для всіх нас написано:
Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука:
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука.
Ну, а до авангарду, як на мене, належить Костянтин Москалець. Як правильно хтось зауважив, «книжка для повільного читання», а для мене — ще й для поповнення словничка українських слів та дивовижних образів жінки, друзів та України. Останній образ щиро показує, де ми всі опинились і звідкіля треба тікати.
Знаходжу в читанні себе, звіряю думки й бачу, куди маю рухатися в своєму житті.
Ольга ШАРАПА, викладач Київської школи фламенко:
— Відтоді як почала займатися фламенко, стала читати дуже мало, лише книжки з історії фламенко і подібну літературу. Також стала вивчати іспанську мову, бо щороку їжджу до Іспанії навчатися танцювати і намагаюся читати іспанською чи періодично вивчаю граматику. Сьогодні у мене вдома була репетиція з гітаристами та співаком, і я поцікавилася, що читають хлопці. Вони сказали, що теж нічого, бо «ми — музиканти». Я декілька разів поверталася до думки, чому я читаю мало, адже раніше я приділяла читанню більше часу й уваги, і думаю, що заняття танцями та ритмікою відкладають деякий «осад», починаєш мислити трохи іншими категоріями, і тому саме кажуть, що танці змінюють життя, і однозначно на краще!
Максим СОЛОДОВНИК, поет, музичний критик, менеджер групи Oneyroid (м. Полтава):
— Останнім часом не завжди вдається встигати за найцікавішими книжковими новинками серед перших — уже півтора роки не мешкаю в Києві, де найшвидше можна дістати бажану книжку і є хоч і не надто великий, проте вибір серед книгарень.
У Полтаві ж єдина книгарня з більш-менш широким асортиментом української літератури мало того, що завалена продуктами російської книжкової промисловості більш ніж на 70%, які переважно похмуро простоюють без діла, тобто без покупця, так ще й демонструє черепаші темпи в оновленні цього асортименту.
Отже, книжки купую переважно під час своїх візитів до Києва, де маю багато друзів. Однак така ситуація має одну перевагу: є час звернути свою увагу на перечитування класиків, зокрема, нещодавно активно перечитував вибрані твори Василя Стуса та Олега Ольжича. Ці геніальні поети демонструють практично недосяжні для нашого сучасника ментальні материки, кажучи метафорично. Атмосфера їхньої творчості справді надпотужна. Крім того, це надзвичайно важливі люди в історії України, які мають шануватися як наші герої навіть тими, хто їх не читав.
Дмитро Донцов — «Націоналізм».
З цією «позицією» зрозуміло — кожен націоналіст має знати першоджерела. Книжку роздрукував сам на принтері, скачавши повністю з інтернету.
Григорій Костюк — «Зустрічі і прощання».
Оскільки завжди любив читати кілька книжок одночасно, а за студентських років це стало стабільною практикою, присутність таких фоліантів у моєму списку цілком природна. Крім того, цю книжку я одержав у складі премії за свою першу поетичну збірку, що вийшла торік у цьому ж видавництві, тож її прочитання не підлягало сумнівам від початку. Звісно, я досі її не подужав повністю, але час від часу повертаюсь. Найцікавішими для мене були сторінки в першому томі цих мемуарів, де пан Костюк згадує своє навчання в Київському університеті в перші роки радянської влади — мені як студенту того ж закладу вже в іншому — ХХІ — столітті було дуже інтригуюче порівняти настільки різний досвід навчання та життя. Також дуже зворушливими є моменти, де автор згадує свій спонтанний похід у гори з другом і їхні пригоди через незнання елементарних правил такого походу, які, зрештою, досить щасливо тоді для них закінчились.
Юрій Андрухович — «Пісні для Мертвого півня».
Ця збірка Андруховича завдяки своїм музичним втіленням (то з «Мертвим Півнем», то в проекті «Аndruxoїd», то з «Karbido») вже стала класикою для багатьох і в прямому сенсі розтягнута на цитати. В мене в самого дві футболки з такими цитатами.
Її я придбав ще в 2004 р. — одразу після її виходу, але з того часу не перечитував.
А загалом, хотілося б мати таку ситуацію в Україні, коли можна було б, як за студентських років, приділяти левову частку часу саме читанню книжок, а не стрьомним новинам. Книжки в моєму житті завжди мали велику роль — фактично, скільки себе пам’ятаю. Моя мати за фахом бібліотекарка, вона дуже багато років віддала цій роботі, відповідно, передала й мені своє вміння орієнтуватись у книжковому морі. Філологічна освіта (щоправда, досі з певних причин незавершена) також поглибила мої теплі стосунки з книжками.
Книжка для мене — як тривала розмова із мудрою людиною.
Також завжди пам’ятатиму момент, коли вперше взяв до рук книжку, автором якої є я сам.
