Ім’я Женет Пейслі (Janet Paisley), хочеться вірити, колись стане добре відомим українському читачеві. Важко, звичайно, дорівнятися до слави Роберта Бернса чи Вальтера Скотта сьогодні, двох найвідоміших шотландських літераторів нового часу. Проте Женет Пейслі вже тепер належить до найчитабельніших авторок сучасної Шотландії. Восени цьогоріч на запрошення журналу світової літератури «Всесвіт» і за фінансового сприяння Британської ради в Україні став можливим візит цієї відомої авторки до України. Турне Женет Україною складалося з кількох зустрічей у Львові під час Форуму видавців і в Києві. Таким чином, візит Женет був насиченим і яскравим. Головне, що Україна як соціокультурний простір стала відкритішою до Європи. Хто знає: може, колись український світ стане матеріалом для написання чергового європейського роману, якому судилося народитися саме в Шотландії.
Женет Пейслі реалізувала себе в усіх жанрах: сатирично-іронічній прозі, філософській поезії, драматургії, кіносценаріях. Фактично всі творчі роботи Женет приносили їй чималу славу і мали величезний успіх у Європі. Проте Женет також прекрасно почувається у стародавній шотландській історії, як і в історії ренесансній чи середньовічній. Але вона — цілком сучасна людина, сучасна жінка, яка змушена часом боротися зі світом цинізму й соціальної несправедливості.
Як зазначають критики, для Пейслі властивий «ураганний стиль, поетичні дощові завіси з рефлексій та переживань ліричного героя, шквал жіночих емоцій і емансипованість». Що ж до романів, то вони є більш інтелектуалізованими, драматичними. Її прозовий стиль тяжіє до наслідування традицій абсурдизму і маньєризму водночас. Пише Ж. Пейслі англійською та шотландською мовами (шотландська для Женет, як не дивно, — мова рідна, а англійська — щось на кшталт мови «общєпонятної»). Талановита режисерка, авторка кількох сценаріїв. Сьогодні Женет Пейслі живе неподалік від Фалкірка, очолює міжнародні та національні поетичні фестивалі, координує жіночий комітет ПЕН-клубу. Її твори «Wild Fire», «The Killing of Women», «Stick», «Not for Glory» і «For Want of a Nail» було перекладено латвійською, іспанською, угорською, польською, російською, італійською мовами. 2005 року пані Пейслі увійшла до 10 найбільш читабельних письменників Шотландії.
Цьогорічний Львівський форум книговидавців приємно вражав не лише кількістю літературних імпрез, а й закордонних гостей із різноманітних куточків світу, від Сингапуру до Шотландії. Коли в тебе за спиною є досвід спілкування з вихідцями з англомовного світу, зокрема Великої Британії та США, перш за все, кортить з’ясувати, чи вдасться віднайти з такою людиною міжлюдський контакт, чи зможе українська ментальність порозумітися з європейською. Будь-яке спілкування є шляхом до спростування або ж ствердження наших упереджень щодо незнаного Іншого, долання чужості. Живе спілкування з Женет приємно подивувало: вона виявилася простою, головне — відкритою людиною, готовою до пізнання невідомої країни. Зокрема виявилося, що між шотландцями та українцями є справді багато спільного в культурному та історичному аспектах, і саме ця подібність проблем, важливих для долі двох народів, стає наріжним каменем для сприйняття та порозуміння між ними.
Насамперед ідеться про володіння мовами, зокрема український та шотландський білінгвізм. Питомій більшості українців Радянський Союз залишив у спадок вільне володіння російською і рідною українською; Британська імперія лишила Женет, як і більшості шотландців, вільне володіння англійською та їхньою рідною шотландською, зрідка ще — ѓельську мову. Звичайно, будь-яка нація, що прагне до незалежності, свідомо мусить оберігати власну мову, свій ментально-лінѓвальний код — етнічний маячок самобутності в цьому світі.
Друга точка дотику — це подібність історій. І в України, і в Шотландії є гіркий досвід «співжиття» з імперіями. Окреслення глибоких паралелей між Річчю Посполитою, Московським царством, Російською імперією, Радянським союзом та Британською імперією належить історикам, проте навіть для дилетанта очевидним є одне: і шотландці, і українці мають добре пам’ятати, хто саме їх утискав економічно та культурно, а також у мовних питаннях. Женет неодноразово наголошувала, що в ті часи, коли вона навчалася в школі, школярів фізично карали за розмови або відповідь під час уроків не англійською, а шотландською мовою. Скільки ж українців поплатилося спокоєм, добробутом, життям за українську з часів Емського указу й до закриття останніх радянських концтаборів наприкінці 80-х років ХХ століття!?
Третя спільність між українцями та шотландцями полягає в існуванні в обох націй великих діаспор на різних континентах, і, що важливо, у збереженні та транслюванні національних традицій поза межами Батьківщини. Важкість життя у складі Британської імперії примусила багатьох шотландців емігрувати до США, Австралії, Нової Зеландії. Українцям також довелося мандрувати через океани до Аргентини, США й Канади. До цього часу шотландці в еміграції так само, як і українці, зберігають мову, народні звичаї та національне вбрання.
Також хотілося б звернути увагу на тему сучасної феміністичної літератури та ролі жінки в літературі. Згадати про цей епізод важливо з кількох міркувань. Через те, що специфіка творчості Женет Пейслі криється в тому, що практично всі її великі прозові твори, зокрема романи «White Rouse Rebel» (2007), «Warrior Daughter» (2009) «The Lassies, O» (2010) розповідають про шотландську історію з «жіночим обличчям». На думку Женет, потрібно щонайширше висвітлювати участь жінок у історичних процесів. Другою суттєвою річчю є потреба сучасного суспільства у віднаходженні позитивного психологічного досвіду, зокрема — в подоланні власних криз і комплексів. Скільки разів доводилося тримати в руках літературні твори авторок, крізь творчість яких проходить потік негативу та болю?
Одним із найбільших бажань Женет під час перебування в Києві та Львові було побачити якнайбільше архітектурних красот цих міст. Женет зізналася, що під час двох візитів до Росії вона побачила лише шматочок Воронежа та червоний мур на Красній площі в Москві, і все. Дивовижною була її реакція, коли вона вперше опинилася на київських пагорбах, побачила дніпровську панораму, острови, Лівий берег та золоті бані Лаврського монастиря! Мабуть, ніщо так не вивищує у любові до рідної землі, як іноземець, який щиро радіє красі чужої столиці, милується її історичними та архітектурними перлинами. Проте не Лаврський монастирський комплекс, і не Майдан незалежності вразив гостю. Найбільше їй сподобався Собор Св. Софії, світіння його щирозолотої мозаїчної краси, фрески, бароковий іконостас складної філігранної різьби та царські врата з щирого срібла, нещодавно відреставровані польськими майстрами. Женет хотілося побачити всі найпотаємніші закапелки собору.
Женет цікавило, як в Україні відбувається процес збереження історичної та культурної спадщини. Йшлося про пам’ятники різних часів, епох, режимів. Женет щиро дивувалася, як так могло статися, що більшовики в 30-ті роки ХХ століття попідривали безліч київських храмів. Її прикро вразила констатація вандалізму та браку естетичного смаку за радянської влади, нестачі будь-якої культури взагалі. Проте Женет не є людиною, яка підписалася б під актом про знесення пам’ятника Леніну, Косіору, Артему тощо. Бо все, на її думку, в історії неоднозначне. Десь мусить лишатися простір і для білого, і для Чорного — задля аналізу і зіставлення майбутніми поколіннями. Одним із останніх питань шотландської письменниці до України було таке: «Скільки ще від неосвіченності, недолугості та елементарного людського недбальства руйнуватимуться і знищуватимуться українські культурні святині — від храму, музею й до літературного журналу та української книги?» Мабуть, це питання риторичне...
