Читач, котрий уже знайомий з «Почерком Леонардо» та «Білою голубкою Кордови», а тому має на периферії свідомості образи колишніх художника-копіїста й циркачки-провісниці, без складнощів «перетравить» історію лялькаря-генія Петра Івановича Уксусова. Усі інші — навпаки: матимуть змогу заблукати в медитативних нетрях лялькарського мистецтва без втручання колишніх вражень. Складно визначити, який варіант кращий, бо ж ця трилогія, попри все, не цілісний організм, а набір компонентів, що можуть (та й навіть мусять) існувати і сприйматися окремо одне від одного. Книжки виходили у світ у досить зручному для цього темпі, таке собі літературне andante con moto — по одній на рік.
Рубіна не зраджує свого основного лейтмотиву — загравання реального та ірреального у свідомості митця, шукача, гравця. Все це, як завжди, відбувається на доволі манерному і колоритному географічному тлі: від готичної лялькової Праги до анексованого засніженого Сахаліну, від далекої Самари до ще більш далекого Єрусалима. Але особливо вражають описи Львова повоєнних років (власне, сам Леополіс — то є місто дитинства нашого Петрушки), тому його поетика зрозуміла, але від того не менш вишукана: «...Звужений простір, вир пристрастей, багато розуму, невдоволені домагання. Місту, яке породило фантазії та сни Захер-Мазоха, цілком личить бути до певної міри втіленням цих снів... А населення, яке століттями настоювалося, бродило, як вино? Погодьтеся, доволі приємний рецепт, третина поляків, третина євреїв, русини, німці, вірмени, цигани... Попри затиснутість і тісноту — яке могутнє виверження життя!»
Або ж: «...у візерунчастій гриві не сахалінських, а інших, пишнокронних дерев, у кружлянні куполів, дзвіниць, балкончиків з кованими ґратами, кам’яних левів з літніми пропитими мордами, котрі сидять собі на задніх лапах, а передніми обхопили щити гербів. Там трамваї з бренькотом плавно оминали статуї на квіткових клумбах; там щасливо мешкали граціозні пані в капелюшках із вуалями, молочники, двірники, шоколадниці, зеленярі; там із круглої високої колони злітав до бронзового Міцкевича пернатий вісник небес...»
На жаль чи на щастя, але Рубіна все ж не оминула суто жіночих «граблів» у сучасній літературі та щедро оздобила сюжет надлишком мелодраматичності. Таким чином маємо перед собою темну, тягучу й терпку історію-драму про лялькаря, невгамовного трікстера, що міститься десь на зламі таланту і психічної хвороби навколо своїх фетишів — живої Лізи та неживої Еліс. Історія про віру в те, що володіння ритуальною лялькою гарантує роду появу самих лише рудих тендітних дівчат. Історія про надання душі бездушному та її відсутність як такої.
Цікаво, що назва роману кровно пов’язана з головними героями. «Синдром Петрушки», або хвороба Ангельмана — генетична хвороба, яка спричиняє розлади психіки, викликає у хворого хаотичні рухи та впливає на мімічні м’язи таким чином, що обличчя виглядає завжди гротескно штучно усміхненими. Утім, власне, й роман в усій своїй бароковій авантюрній пітьмі підозріло нагадує цю саму посмішку-судому на обличчі ляльки-дефіс-людини.
