Колись у столиці було понад 110 книжкових магазинів, в багатьох із них обов’язково були відділи букіністичної книжки. Але нині цю традицію втрачено. За офіційною статистикою, в Україні працює один книжковий магазин на п’ятдесят чотири тисячі громадян, тоді як за європейським стандартом має бути одна книгарня на дві тисячі осіб. Відділи букіністики в сучасних книгарнях трапляються вкрай рідко. А букіністичні магазини Києва зазвичай розташовані в підвальних приміщеннях, книжки заповнюють стелажі до стелі, іноді їх складають просто на підлозі. Про те, як і чим живе сьогодні букіністична книжка, ми запитали власників букіністичних магазинів Києва.
Едуард ЛИНДІН, директор «Букініст-центру»:
— Наш магазин відкрився десять років тому, а книжками я займаюся вже протягом сорока п’яти років. Це захоплення — від сім’ї. У дитинстві батько купив мені зібрання творів Жуль Верна у дванадцяти томах. Це й започаткувало мою колекцію. Хоч як дивно, школа теж допомогла мені в цій справі. Щосуботи бібліотекар приносила різні книжки до класу й кожному видавала ту книжку, яку хто собі вподобав. Оскільки моє прізвище починається на букву «Л», то зрозуміло, що книжку, на яку я претендував, уже забирав хтось інший. Ці негативні емоції від неможливості читати те, що хочеш, зумовили дбайливе ставлення до книжки, усвідомлення її надзвичайної цінності. Нині нас учать зчитувати інформацію, але не навчають насолоджуватися стилістикою художнього твору. Якщо запитати у сучасного школяра, що він знає про роман «Анна Кареніна», то він розкаже лише канву твору, а коли запитати, який епіграф обрав Толстой, то цього він уже не скаже. А це ж ключ до твору! Низка причин політичних, соціальних, економічних — призвели до того, що люди стали менше читати, менше цікавитися книгою. І все це можна пояснити. Традиція, потреба читати книгу, що походить від Гутенберга, — генетично закладена. Люди старшого покоління звикли читати, вони хочуть тримати в руках книжку, їм бракує тактильних відчуттів від дотику до сторінок, естетичного задоволення від ілюстрацій, гравюр. А молодь тим часом захоплено користується Інтернетом. За роки незалежності книгарень, на жаль, істотно поменшало на вулицях Києва. Колись я працював у книгарні в Пасажі, потім — на вулиці Коцюбинського, де були передплатні видання, згодом — у магазині «Нивки», а десять років тому з’явився магазин на вулиці Лютеранській. Після 1991 року багато людей виїхало з України, їхні бібліотеки продавали. Як наслідок, ціна на книжки впала, відразу ж з’явилося багато людей, які відчули, що на цьому можна заробити. Усе доволі примітивно: купити за гривню — продати за десять. І все. У нашому магазині немає комп’ютера, всі книжки я знаю напам’ять. Таким магазинам зараз важко існувати, немає жодної підтримки з боку держави, асортимент книжок зменшується, а ціни зростають. Колись були книготоргові технікуми, поліграфічні інститути, які давали спеціалізовані знання, а зараз мені нікому передати свій досвід.
Ніла ЙОСИПОВА, директор букіністичного магазину в книгарні-кав’ярні «Купідон»:
— У цьому приміщенні ми вже чотири роки. Досить довго, понад тридцять років, ми були магазином «Сучасник» на проспекті Перемоги. Нас багато хто знає, проте, на жаль, нам довелося залишити приміщення, до якого звикли. У «Купідоні» особливий контингент, тому в нас немає, наприклад, дитячої літератури. Найбільший попит — на переклади зарубіжної літератури українською мовою, на мистецьку літературу, філософію. Маємо багато зібрань творів українських та зарубіжних письменників. У наш час книжку не можна оцінювати в грошовому еквіваленті, для кожного вона має свою цінність. Завжди кажу, що конкурентів у нас немає, ми спілкуємося з іншими букіністами, допомагаємо один одному.
Владислав ТРУБІЦИН, директор магазину «Старая книга на Петровке»:
— Займатися книжковою справою почав ще 1997 року. Мені було тоді шістнадцять, коли я випадково потрапив на книжковий ринок у Харкові, відтоді вже п’ятнадцять років збираю книжки. Книгарня існує вже три роки. Спочатку це було невеличке приміщення, тепер простору стало вже більше. Збираємо книжки з усієї України — це і Харків, і Дніпропетровськ, і Донецьк. Книжки з радянських часів намагаюся купувати в Києві. Іноді можна знайти щось рідкісне й цікаве в макулатурі. У Києві є навіть легенда про те, що кілька років тому з макулатури принесли прижиттєве раритетне видання Лермонтова «Герой нашего времени», продали за 40—50 гривень, потім ще декілька разів перепродали, і, як наслідок, ціна зросла до п’яти тисяч доларів. Коли дізнався, що ця книжка реально існує, я все ж її придбав, попри високу ціну. Хоч, як на мене, знайшли її не в макулатурі, а в якійсь бібліотеці. І такі випадки не поодинокі. З макулатури часто приносять книжки, що є популярними не лише в нас, а й у світі. В Україні, на жаль, втрачено культуру домашніх бібліотек. У дореволюційній Росії, наприклад, з особистої бібліотеки можна було охарактеризувати господаря: якщо він не показував бібліотеки гостям або її не було взагалі, то його могли визнати неосвіченою людиною. Сьогодні ж неписаними атрибутами престижу вважають автомобіль, інтер’єр, архітектурні форми. Щоправда, досі користуються попитом антикварні книги, оскільки купівля такого видання — це вже інвестиція. Власник такої книжки знає, що її ціна щороку лише зростатиме. Особисто я також збираю антикварні книги — здебільшого ті, що датовані вісімнадцятим століттям, прижиттєві видання, які збереглися до нашого часу. Для мене книжка — пам’ятка епохи, джерело достовірної інформації. Важливим також є естетичне сприйняття — як у живописі чи скульптурі. До того ж якість поліграфії антикварних книг, як правило, значно вища від сучасного друку, а ілюстрації дев’ятнадцятого століття — хромолітографію (кольорова літографія, в ході виготовленні якої для відображення іншого кольору використовували окремий відбиток. — Ред.) нині неможливо відтворити. Багато людей на згадку про свою молодість колекціонують зібрання творів, передплатні видання, які вони пам’ятають із дитинства. Також є попит на книжки, що не перевидавалися. Це такі наукові видання, як, наприклад, серія «Литературные памятники» або серія «Бібліотека античної літератури». Вони містять інформацію, яку складно знайти в електронному вигляді. Для того щоб укомплектувати зібрання, дехто витрачає по п’ятдесят-сімдесят років життя. Часом навіть за такий тривалий період укомплектувати колекцію в повному обсязі так і не вдається. Згадаймо, в Радянському Союзі книжки виходили великим накладом, було багато різних передплатних видань. Сьогодні такого вже немає, тому попит на книжку, видану багато років тому, залишається високим. Це і забезпечує виживання букіністичних книгарень.
