Серед історій кохання ХХ століття ця не була помітною. Її навіть не можна з повним правом назвати історією кохання — бо ж воно так і не відбулося, приховане між рядками, зупинене цензурними застереженнями, випереджене смертю. Однак цю історію цілком справедливо можна назвати історією любові. Любові, що виявилася в кількох десятках листів, а проте поєднала душі двох людей, котрі не могли б зустрітися у цьому великому світі за інших, менш трагічних, обставин; людей, розділених відстанню, кордонами, мовним бар’єром, віком, культурою, вихованням, — в’язня совісті радянського режиму Валерія Марченка та італійської дівчини Сандри Фапп’яно.
Листування цих двох у невеликій книжечці під назвою «Валерій і Сандра» опублікувало видавництво «Смолоскип» завдяки зусиллям родини Мариновичів та матері Валерія Марченка. Вже сама преамбула до книги може шокувати сучасного читача. Куди простіше: 1980-го року 21-річна італійська студентка бере участь в ініціативах Міжнародної Амністії і пише листа 33-річному київському журналістові, який на той час перебуває на засланні у селищі Саралжин, що в Казахстані, після шести років колонії суворого режиму.
Мабуть, зараз ми так само слабко, як і Сандра свого часу, уявляємо, в яких умовах перебували радянські політв’язні, але стриманість листів Валерія Марченка не дивує: не слід забувати, що кожне його слово контролювалося цензурою. Деякі подробиці Сандра, котра знала життя в СРСР лише за офіційною інформацією, могла би просто не зрозуміти. Саме тому в листах Валерія Марченка немає відвертих політичних пасажів чи натяків на переслідування — і це робить їх переконливим людським документом, котрий, проте, можна читати й між рядками. Знання моторошної реальності, яку можна було б назвати «каральна система СРСР проти Валерія Марченка», дасть можливість інакше поглянути на окремі фрагменти листування, а надто на його раптове припинення.
Відтак і Валерій, і Сандра у своїх листах зосереджуються переважно на побутових реаліях свого життя — і часом вони сприймаються як буття істот з різних планет. Скажімо, коли у відповідь на лист Сандри, де вона розповідає про веселе святкування Різдва, Марченко пише про те, як застудився, а жінка-лікар боялася дати йому лікарняний навіть із тиском 230/170 (хронічна хвороба нирок, котра дістала загострення під час першого ув’язнення Валерія, дозволила фактично вбити його під час другого терміну). Листи Сандри містять наївні фрази про те, що їхні країни «перебувають у найкращих дипломатичних відносинах»; Валерій же пояснює, як треба домагатися повернення чи відшкодування пакунка, котрий не був доставлений адресату. Сандра пише про своє навчання на геолога, дипломний проект, здобуття ступеня доктора, початок самостійної праці — Валерій іронічно констатує, що вже працює сторожем «не в парку, а у великій закритій теплиці». Цю специфіку співіснування в паралельних реальностях добре відчув і опрацював автор художнього оформлення книжки Микола Леонович. Скажімо, поруч вміщені фото будинку Сандри з клумбами і пальмами довкола — і фантасмагоричне зображення Марченка біля якогось самотнього сараю в Саралжині.
І незважаючи на це, подальше листування робить Валерія і Сандру все ближчими. Дівчина не може приховати свого захоплення розумом і мужністю чоловіка. Згадаймо бодай побіжно, що Валерій Марченко був талановитим філологом, літературознавцем і перекладачем; ув’язнений за «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад», він і в колонії продовжував писати публіцистичні нариси, де висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, політику русифікації та денаціоналізації уряду СРСР; поставлений у нелюдські умови, відмовився писати заяву-каяття. Хоча про це дівчина могла лише здогадуватись, вона відчувала моральну силу далекого співрозмовника.
Попри те, в її листах знаходимо безліч зворушливих моментів від суто дівочого кокетування (описуючи свою зовнішність, вона зазначає: «Мені слід було б подати ще три найцікавіші розміри, але моя гордість і моя скромність не дозволяють цього робити») до щирого і безнадійного зізнання: «Сьогодні, однак, я не можу не визнати, що мої почуття до Тебе — це щось глибше, ніж дружба». Чи міг відповісти Валерій Марченко на ці почуття? В його листах є кілька зауважень про те, що він має надто непевне майбутнє, щоб думати про одруження; згадки про власний аскетизм; про те, що він «поганий кавалер» — ввічливі евфемізми людини з вовчим білетом і усвідомленням того, що, відмовившись стати на «шлях виправлення», він дістане новий, на цей раз останній вирок. З огляду на це, тим більш пронизливо звучать спільні мрії про поїздку Валерія до Італії (в цьому напрямку було зроблено багато практичних кроків, однак державна машина не мала наміру випускати Марченка за кордон), спагетті з томатним соусом і склянку доброго вина...
Мріям про зустріч не дано було здійснитись, як, зрештою, найпростішій мрії — мрії про життя. А проте існувала ще одна, містична реальність, в якій душі Валерія і Сандри могли перебувати разом, незважаючи на відстані і кордони. Віра в Бога і практична релігійність, яку засвідчують листи, з огляду на обставини не може видатися лише вигідною позою. Відвідування богослужінь і постійна молитва, розважання на духовні теми взагалі є великою працею. Для Марченка в екстремальних умовах тоталітарної антиклерикальної держави, для Сандри — серед часто лише зовні побожного суспільства це був також шлях до збереження власної індивідуальності, але насамперед — бажання осягнути спасіння, що його не можна знайти у світі цьому.
Тим-то, говорячи про історію Валерія і Сандри, думаєш насамперед про історію любові — любові Божественної, що єднає душі: «Ми з Тобою дві особи, що моляться до Бога про одне й те саме, і цього достатньо» (лист від Сандри Фапп’яно до Валерія Марченка, 31 січня 1983 року).
