Культура — в найширшому сенсі — є опосередкуванням символів. Від абсолютної безпосередності сприйняття та реакції — знає лиш те, що сприймає, і являє назовні те, чим справді є — людина приходить до складної й зумовленої безліччю чинників поведінки: навчається правил, опановує норми, засвоює притаманний середовищу спосіб дії й мислення, призвичаюється імітувати, хитрувати й грати. Вкинута в такий спосіб у світ, що задає певні мірки й параметри та захоплює (відтак, поневолює) своїми турботами, вона втягується у різного роду стосунки, і далеко не всі вони провадять її до «себе». Таким чином, світ, що може (і має) вказати шлях до внутрішньої правди (буття собою й буття у смислі), стає джерелом недійсного існування (М. Гайдеггер): одягаючи маски та граючи (соціальні) ролі, людина імітує життя, а не живе; вдає почуття, а не почуває; притлумлює й витискає непогамовний внутрішній поклик до справжності. Книжки, про які цього тижня розповіли читачам «Дня» донеччани, осмислюють, зокрема, й цю проблему.
Дмитро БІЛЬКО, аспірант Донецького національного університету:
— Останнє, що перечитав з насолодою, а не з нагальної потреби дня, — есе С’юзен Зонтаѓ про фільм Ж.-Л. Ѓодара «Прожити життя», перекладений Віктором Дмитруком і виданий у збірці «Проти інтерпретації» львівською «Кальварією». Дивна річ, в ньому авторка дуже лаконічно та переконливо дешифрує авангардний код кіномислення французького режисера у режим, сказати б, «галактики Ѓутенберѓа». Такі живі й потужні рефлексії завжди мене заворожують та спонукають мислити. Так само, приміром, як і тексти знаменитого філософа Мішеля Фуко, якого мені знов-таки випало зараз перечитувати, хоча вже не тільки заради одного лиш задоволення. Утім, цей автор якось припав мені до смаку завдяки блискучому стилю, який проступає навіть у перекладах, та, звісно ж, тій аналітиці, що ставить під сумнів звичну парадигму суб’єкта як апріорної константи класичного дискурсу. Тобто річ у тім, щоби, як казав Ніцше, дійти до «цінності» самих «цінностей», що їх так довго мали за даність». І, зрештою, декілька слів ще про одну статтю, яка дуже мене надихала останнім часом. Вона називається «Радянський індивід: генеалогія потайливої істоти». Її автор — росіянин Олег Хархордин. Надрукована ця робота в збірці «Глобальні модерності»; перекладена з англійської на українську мову Тарасом Цимбалом, особливо за термін «прикидання». У статті за базову поведінкову стратегію новоутвореної радянської людини береться так зване «прикидання», тобто удаване й неглибоке (з огляду на купу історичних та культурних обставин) самоототожнення індивіда з відповідною ідеологічною системою. Наростання цієї удаваності, на думку автора, і призвело до розпаду системи.
Олена ГЛАДКОВСЬКА, філософ, політолог:
—Так і нині, відволікаючись від наукової літератури, читаю для душі психологічно-філософський роман Марії Матіос «Чотири пори життя» та книгу «Любов понад усе. Схіархимандрит Зосима», видану Свято-Успенським Ніколо-Василівським монастирем. Прозові тексти Матіос мені завжди цікаві, бо в них вона приділяє велику увагу особистості, її існуванню в суспільстві. Вона ніби підкреслює, що людина являє собою цілий світ, а людська душа — це незвідана глибина. Життя героїв майже в усіх творах цієї видатної письменниці — це суперечливі психологічні феномени. Що стосується видання «Любов понад усе. Схіархимандрит Зосима», то це книга про життєвий шлях Людини, котра зазнала радянських гонінь і загартувала свою віру у важких випробуваннях та нелюдських стражданнях. Але філософська мудрість, сила віри і знання шляху для порятунку людської душі зробили його духовним наставником для сотень, а може, й тисяч людей... Він безмежно любив усіх людей без виключення. Навіть тих, хто катував його. Знаю, що деякі представники влади, зокрема Янукович, нахабно використовують ім’я о.Зосими у своїх політичних іграх. І мені дуже прикро, коли політики цинічно фальсифікують благословення Церкви, тим паче — з уст такої духовно багатої, освіченої Людини, як Схіархимандрит Зосима. Він завжди був у курсі всіх подій, що відбуваються навколо, але ніколи не забруднював себе політикою, як це робиться після його смерті.
Олександр СОСНИЦЬКИЙ, підприємець, голова Української культурологічної спілки (м. Костянтинівка):
— Незважаючи на те, що політика й політики не дозволяють забути про себе, чим відбирають купу часу, який проводимо в «павутині», читаю постійно. Зазвичай одночасно різні книжки за кількома напрямками. Бо буває так, що якась книга потребує серйознішої концентрації та часу на внутрішнє «перетравлювання» інформації. Але є й такі, як-от «Музей покинутих секретів» О. Забужко, які читаються на одному диханні, і потім ще довго ми в них продовжуємо жити.
Зараз читаю переклад із французької Т. Плющ «Діалогів з Янголом». Разом із нею читав «Гамлета» в перекладі Ю. Андруховича.
Щойно закінчив «Степового вовка» одного з моїх найулюбленіших авторів — Г. Гессе, «Життя, смерть та інші неприємності» Я. Грицака. Звичайно, не обходиться без «Чорного ворона» В. Шкляра (процес, який не спиняється після прочитання «Холодного Яру» Ю. Горліс-Горського). Але не можу, приміром, читати М. Матіос, яку жінки нашого дому (дружина й обидві дочки) ковтають. Не можу, бо не маю сили те переживати. Але пише вона чудово. У найближчих планах — прочитати «Страсті за Миколаєм» Ю. Шевчука про долю М. Лисенка, «Старцівство» В. Кушпети, «Чорні запорожці» П. Дяченка та познайомитись із творами Віктора Домонтовича.
Дар’я АНАСТАСЬЄВА, аспірантка Донецького національного університету за спеціальністю «історія української літератури»:
— Трапилась мені якось книга Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди». Моє знайомство з письменницею відбулося рік тому на презентації її дитячих книжок. Після відвідин прес-конференції в мене залишилися досить суперечливі емоції щодо її творчості. Але перше враження докорінно змінилося після прочитання книги. Невимовно цікава побудова твору розрахована як на гурманів сучасного літературного процесу, так і на недосвідченого читача. Головні герої з «тих, кого називають неприкаяними, адже вони живуть на межі добра і зла і кожної хвилини можуть зробити крок у будь-який бік». Ця книга має достатньо трагізму, достатньо любові й достатньо незавершеності для того, щоб отримати справжнє естетичне задоволення. Читаючи роман, потрапляєш у вир неочікуваних подій, насичений неповторним колоритом українського національного буття.
