У самій назві «апокрифи» головною є відсутність претензії на абсолютну істину. Апокриф — це давній твір із альтернативною щодо офіційної релігійної історії. Для Клари Пилипівни було важливо писати як свідок історії, але не претендувати при цьому на роль «євангеліста», устами якого говорить Бог. Клара Гудзик хотіла завжди говорити від власного імені, свідчити про те, що її «власні очі бачили, вуха чули, руки — дотикалися». Про те, що вона сама зрозуміла своїм допитливим розумом. А ще — про тих, кого вона особисто зустріла.
Здавалось би, якщо писати, як «самовидець», то вже автоматично необхідно претендувати на абсолютну точку зору і нав’язувати її читачу. Але якраз цього і не відбувається. Клара Пилипівна скрізь присутня у тексті. Це вона відчуває, вона думає, вона переживає. Але текст завжди розкриває те, про що пише Клара Гудзик. Чи це церковні події, чи це життєві спостереження. Чи то історичні портрети, чи то замітки із подорожей.
Скрізь панує Інший — той, із ким Клара Пилипівна зустрілася, навіть якщо це звичайний жебрак чи найвидатніший діяч історії, культури, церкви. Завдання Клари Пилипівни — дати нам свої очі, щоб ми побачили істину, побачили реальність такою, як вона є. І при цьому нічого не нав’язувати, не додавати до широко розплющених очей теплого людського погляду жодних окулярів — ідеологічних, націоналістичних, релігійних.
Погляд Клари Пилипівни — це погляд серця. Пристрасного, критичного, допитливого. Від такого погляду істину не сховаєш. Нічого не можна додати чи відняти від такого погляду. Навіть самій Кларі Пилипівні. Занадто широко відкриті розум, серце, очі. Клара Гудзик настільки інтенсивно переживає дійсність, що просто не може спотворити її власними домислами чи недомовками. Можна сказати, що авторка не старалася бути правдивою, дотримуючись якихось принципів. Вона просто не могла не бути правдивою.
Цей парадокс глибинної правдивості «Апокрифів» Клари Гудзик особливо яскраво розкривається, якщо порівняти її книжку з іншим виданням публіцистики на релігійну тематику. Кілька років тому Юрій Дорошенко видав грубезний фоліант власних дописів під назвою «Без догмату. Релігійні магістралі». У цій збірці автор виступає як єдиний критерій істини. Для нього не існує не лише догматів та канонів. Не існує права будь-кого на іншу точку зору, на іншість, на своє буття, на свій спосіб мислення чи життя. Всі повинні бути виключно такими, як то вважає правильним Юрій Дорошенко, і вся реальність, про яку свідчать численні тексти, — вічна боротьба автора з усім, що хоч трохи випадає за «єдино правильну істину». У книжці шановного пана Юрія дістається всім — Московському патріархату, автокефалам, греко-католикам, протестантам... «Інший» для пана Юрія може бути лише тим самим змієм із давньої ікони, якого треба розтерзати і розчавити, використати і трансформувати, приручити і навернути...
Дивно, як при всій своїй прихильності до Київського патріархату Клара Пилипівна ніколи не впадала у таку колію «нової ідейної боротьби», широко наїжджену деякими публіцистами. Спасала величезна внутрішня культура, завдяки якій неможливо було для Клари Гудзик поставити в центр всесвіту своє Я, свою правоту, свою істину.
В центрі її всесвіту — завжди інший. Вдивитися, почути, зустрітися особисто. Зобразити не своє переживання дійсності, а саму дійсність. Не своє розуміння істини, а таки ту саму істину. Кожна загальна стаття про долю українського православ’я — це намагання дійти до самої суті того, що відбувається сьогодні. Або ж відбувалося триста чи навіть тисячу років тому. Тексти Клари Пилипівни не втрачають актуальності саме тому, що вони не були кон’юнктурними. Панувала не інтерпретація, вигідна тут і зараз, — таких текстів багато в офіційного церковного істеблішменту, у паркетних генералів від культури. Не дивно, що вже через 10 років такі тексти свідчать не про істину, а лише про ідейне бачення їх авторів. А тексти Клари Пилипівни продовжують промовляти до нас про саму суть церковних суперечок та складних конфесійних ідентичностей, про сам смисл давніх подій історії української духовності та культури, про саме головне у тих особистостях, портрети яких — на сторінках книжки «Апокрифи».
У своїй лекції в Українському Католицькому Університеті Катерина Щоткіна як лауреат премії Кароля Войтили за релігійну публіцистику розкрила свій секрет журналіста. Коли пишеш про релігію, то звичайною порадою буває рекомендація відсторонитися, бути об’єктивним, «дивитися збоку», представити різні точки зору, думки експертів. У результаті — від читача продовжує бути схованою суть подій, смисл усього, що відбувається в релігійному житті. Пані Катерина визначила секрет проникнення до істини і вміння її розповісти читачу дуже просто — треба співпереживати.
Сучасне релігієзнавство оперує терміном «співпереживання» («емпатія») цілком офіційно, і багато хто вважає, що без вміння страждати з тими, хто страждає, радіти з тими, хто радіє, молитися з тими, хто молиться — неможливо мати взагалі ніякого адекватного поняття про релігію. Адже кожна релігія, кожна конфесія й кожна церква — це особливий всесвіт, унікальний і неповторний. Щоб його зрозуміти, необхідно мати свій внутрішній всесвіт, бути «своїм» у якійсь церкві — як віруючий чи як дослідник (або і так, і так).
Якщо ти знаєш, відчуваєш «своє», то, можливо, зможеш співпереживати і чужому. Вірніше, «інше» — інша церква, інша конфесія, інша релігія — має перестати бути для тебе чужим. Маєш не стати там «своїм». Але маєш бути максимально відкритим до іншого, не відчужуючись, а зустрічати іншого як «іншого себе» в любові та дружбі, співпереживанні та розумінні. Маючи свої переживання, зрозуміти переживання іншого — цілком реально.
Відсторонившись від переживань, від симпатії іншому — нічого не побачиш не лише в іншій традиції, а і у своїй власній. Бо і унікальність своєї релігійної спадщини та способу життя переживають лише при порівнянні з релігійним «іншим». А щоб порівняти — треба відчути і зрозуміти те саме «інше».
Таким чином, секрет можливості пізнання та зображення релігійної дійсності у публіцистиці високого стилю — у вмінні співпереживати усім: і «своїм», і «іншим». Будь-яка замкненість на своїй особистості чи на своїй традиції веде до миттєвого спотворення погляду. Заплющенні чи примружені очі — і вже дійсність не передана, читача введено в оману. Нібито близько до реального стану справ, але «не те і не так»...
Релігійна публіцистика тому і є найважчим видом журналістики, бо вимагає надзвичайного напруження всієї душі того, хто наважився писати на ці теми. Зберігати здатність до співпереживання, зберігати відкритість — вкрай важко. Релігійний світогляд схильний до самозамкненості та тотального утвердження свого. Схильний до приховування «свого» негативу і вип’ячування позитиву. І навпаки, для релігійного світогляду інший завжди є загрозою, в якій автоматично шукаємо «зворотну сторону медалі». Якщо ж до релігійної правоти приєднується ще й мотив національний чи цивілізаційний — чекай на лихо: релігійна дійсність буде спотворена, і читач отримає партійну агітку замість публіцистики, ідеологічну полеміку замість журналістики.
Мистецтво із мистецтв — зберігати вміння співпереживати всім, бачити, яким є істинний стан справ у кожній традиції. Клара Пилипівна була пристрасно «заангажованою» і саме тому бачила дійсність у її глибині, не заспокоювалася, поки не докопувалася до самої суті. І була найоб’єктивнішою, бо ніколи не затуляла собою те, що вона бачила. Скромність самовидця. Смирення свідка. «Нехай вже не я живу, а живе через мене істина». І саме тому Клара Пилипівна настільки жива для всіх нас через свої тексти — бо вона дозволила істині жити в них.
