Поміркуймо, що потрібно для того, щоб мова народу на своїй території завоювала й утримала панівні позиції, була б бажаною, шанованою та, ясна річ, широковживаною? Звісно ж, законодавство, котре стояло б на захисті її прав, високий рівень розвитку й унормування цієї мови, наявність великої кількості людей, що нею володіють. Додам: постійно створювана якісна видавнича й культурно-мистецька продукція. І все це в Україні більшою чи меншою мірою є. Чому ж українська мова й досі не посіла на рідних теренах належного їй місця? Спробою відповісти на нього стала книжка мовознавця, кандидата філологічних наук Пилипа Селігея «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання», яка вийшла друком у видавничому домі «Києво-Могилянська академія».
Відповідь автора полягає в тому, що наші мовні проблеми лежать не тільки й не стільки в матеріальній, скільки в духовній площині. А конкретніше — у низькій мовній свідомості значної кількості співгромадян, відсутності в них ставлення до мови як до цінності.
На початку книжки автор визначає поняття «мовна свідомість» як «форма свідомості, яка обіймає знання, почуття, оцінки й настанови щодо мови та мовної дійсності». «Коротше кажучи, — веде далі Пилип Селігей, — МС — це небайдуже ставлення до мови. Таке визначення чітко відмежовує МС від її розуміння як мовної картини світу. Якщо там ідеться про усвідомлення в мові позамовного світу, то тут — про усвідомлення самої мови».
Мовознавець характеризує три рівні цього нематеріального явища — низький, середній та високий, вдаючись до детального опису його ознак. Нехай кожен упізнає себе в тій чи іншій соціальній групі. Нескладно здогадатися, що носіїв високого рівня МС у нашій країні поки що небагато. Це випливає з назви та змісту глави «Низький рівень МС українців». Автор аналізує причини й різні аспекти цього явища, зокрема принципово розрізняє такі складники МС, як мовне навчання й мовне виховання. Якщо перший, на його думку, стоїть в Україні на високому рівні, то другий в системі освіти явно недооцінюють. Адже спочатку треба пробудити бажання вивчати мовні правила і норми й сформувати ставлення до них не як до високих та ідеалістичних матерій, а як нагальної життєвої потреби. Стосовно того, як цього досягти, в книжці є конкретні рекомендації. Зокрема, це затвердження на державному рівні Національної програми мовного виховання, яка передбачала б популяризацію знань про мову через ЗМІ та книговидання.
Автор пропонує також заснувати «Академію української мови — громадську організацію, до складу якої обралися б діячі, що мають виняткові заслуги перед мовою, — ті, хто успішно її утверджує, вдосконалює, поширює, досліджує... Академія, серед іншого, могла б присуджувати відзнаки публічним особам, чиє мовлення є взірцевим, і тим, хто, будучи іншомовним, спромігся досконало опанувати мову українського народу...»
Якщо в минулі десятиліття українській мові доводилося жити під дамокловим мечем русифікації, то нині не меншою загрозою для неї та й багатьох інших мов є глобалізація. Пилип Селігей не оминає цієї непростої теми. І дивиться на неї не крізь рожеві окуляри, зазначивши, що не можна тішити себе надією: якщо українська мова вижила всупереч багатовіковим випробуванням, то їй уже нічого не страшно. На читача чекає невтішний прогноз — до 2100 року 95% нині сущих мов, імовірно, не доживе. Але його слід сприймати не як фатальність, а радше як попередження, вважає автор і вказує шляхи уникнення такого нерадісного майбутнього.
Вражає велика кількість літератури, яку опрацював науковець, працюючи над книжкою. І це дає можливість подати мовну тему крізь призму історії, психології, соціології, часто в нетрадиційних ракурсах.
Зокрема, привертає увагу порада педагогам, розповідаючи про минуле нашої мови, не захопитися сльозоточивою сентиментальністю, коли йдеться про стражденну долю української мови. Й не створювати над нею ореол жертовності. Краще, вважає філолог, більше нагадувати про подвижників, які прислужилися утвердженню рідного слова в суспільстві. І сам іде цим шляхом. Сторінки видання містять лаконічні, але досить інформативні колонки з відомостями про представників різних народів, котрим вдалося зміцнити позиції своїх мов або й повернути їх до життя.
Книжку «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання» адресовано викладачам-словесникам, мовознавцям і всім небайдужим до мови. Хотілося б, щоб після прочитання її тих небайдужих побільшало.
