Художниця і письменниця Юлія Кісіна народилася, виросла і написала свої перші твори у Києві. На жаль, як часто буває з талановитими земляками, її подальше становлення відбувалося за кордоном. З кінця 1980-х Юлія брала участь у неофіційному літературному житті Москви і Ленінграда, публікувалася в самвидаві — у легендарних нині журналах «Место печати» і «Митин журнал», вчилася на сценарному факультеті ВДІКу і пізніше — в Академії витончених мистецтв у Мюнхені. У стилі Кісіної тих років постмодерністська гра з мовою і формою тексту несподівано і химерно поєднувалася зі змістовною метафізикою. З 1991 року Юлія живе в Німеччині (Мюнхен, Берлін), де стала відома завдяки винайденому нею жанру «перформативної фотографії», низці художніх акцій і публікаціям декількох книг німецькою мовою (зокрема дитячих казок). Була удостоєна стипендії імені Юргена Понто. 2003 року була ініціатором міжнародного фестивалю «Мистецтво і злочин» у театрі «Хеббель» у Берліні. У 2006 заснувала «Клуб мертвих художників». Цього року, нехай опосередковано, повернулася на батьківщину: у Москві вийшов її роман про Київ «Весна на Луне».
Ми зустрілися у Берліні, де Юлія нині живе і працює.
— Чи пам’ятаєш ти свої перші письменницькі досліди? Чому вибрала літературу як заняття?
— У дванадцять років я вирішила, що я стара. У нас був сусід-старий. У нього була велика бібліотека, і я у нього завжди брала книги. Я спостерігала за тим, як він поводиться, як розмовляє. Мені подобалося, що він нікуди не квапиться, що йому все ясно, що він дивиться на життя з іншого боку. Ось і мені хотілося дивитися на життя з іншого боку. І я писала вірші, щоденники з точки зору старого. Це давало відчуття винятковості серед однолітків. Всі діти, а я стара — ось такий початок літературного життя.
— Але у когось треба було вчитися. Завдяки кому або чому ти сформувалася як письменник?
— Я, можливо, до цього часу не сформувалася, і було б погано, якби це вже сталося. Не думаю, що я читала щось інше, ніж те, що читало все моє покоління. Переважно класиків — російських, радянських, різношерстих і заборонених. Якісь речі приголомшували і заражали. Ще завжди було бажання сказати щось абсолютно не властиве часу, літературі, нормі. Постійний пошук чогось, що явно не належало не просто повсякденному життю, а життю взагалі.
— Тому ти також утікала і від формальної освіти?
— У мене тато літератор, і він постійно підкреслював, що жоден диплом не потрібен, що він свій диплом повісив у туалеті. Освіта потрібна, а формальності — це безглуздо. Літературний інститут був богадільнею для молодих письменників. Я туди все-таки подала документи, але отримала геніальну відмову: мені написали, що у мене немає «больової точки». Мені здається, письменство не можна сприймати як професію. Письменника, художника можна навчити малювати, дохідливо складати фрази — але мистецтву людина повинна вчитися сама. Тому і добре, що я туди не потрапила. А «больова точка» конвенціональної літератури — потім я вже це зрозуміла — полягала в тому, що письменник повинен був пройти каторгу, побої, ґвалтування, життя у страшному передмісті.
— Так, Купрін свого часу стверджував щось подібне.
— А Горький послав Бабеля «в люди» — той пішов і написав свою «Кінармію». Але ж все наше життя було суцільною армією, переживань вистачало. Я навіть більше скажу: саме життя є одна суцільна травма. Зіткнення з іншими людьми — це страшенно травматичний досвід, мука самоконтролю, нерозуміння.
— Напевно, тому деякі твої тексти написані з точки зору героя, що стає вищою силою з повноваженнями інколи диявола, інколи — божества?
— Це і є спроба поглянути на життя з іншого боку. Такий погляд залежить, як мені здається, від установки внутрішнього масштабу. Важливо, чи відчуваєш ти себе у світі, у своєму народі, у своєму місті, у селі — або ж у Всесвіті. Це не означає роздуватися і звеличувати себе. Колись мене вразив вірш Тютчева: «Ночь хмурая, как зверь стоокий глядит из каждого куста!» — ось ця стоокість мені дуже цікава. Ти бачиш світ не лише з точки зору свого жалюгідного тіла або соціальної заданості, у якій ти, по суті, випадково опинився. Бажання неосяжного погляду — це така штука, яку потрібно весь час тримати в голові. Погляд зверху, або, швидше, з дистанції, допомагає жити не лише усередині себе — але й у великому світі.
— Дистанція могла бути і космічно далекою. Як у 1980-х, коли ти почала публікуватися. Тоді здавалося, що вся нова література перетворилося на холоднувату гру з мовою, з героями, які діють абсолютно невмотивовано.
— Нам же не подобалося жити у совці. Література була втечею. До речі, дуже корисна річ. Втеча від себе, сім’ї, від близьких, прагнення поглянути на все з боку, зокрема і на себе самого — напевно, найскладніше, і водночас потрібне кожній людині. Побачити, що ти є, зрозуміти свою функцію більш-менш ясно.
— Тебе приписували до покоління перших радянських постмодерністів. Зараз, коли цей напрям вже у минулому, в архівах, можна визначити, що таке постмодернізм?
— Це, напевно, і є спроба погляду зверху. Модернізм — спроба «іншого». Велика втеча зі сталої культури, що породила, врешті-решт, колосальні утопії: великі тоталітарні системи ХХ століття — комунізм, фашизм — були саме модерністськими проектами. Це проекти перевинаходу світу. Але після того, як світ був реконструйований, після чудового модернізму, який подарував свободу культурі в широкому сенсі слова, можна було гратися з цим скільки завгодно. Довільна гра, яку й назвали постмодернізмом. І це дуже здорово.
— Що це дало літературі як такій? Яку службу послужив постмодернізм?
— Звичайно, хорошу. Це було потрібно, як хвороба зростання. Найважчий час у всіх людей — десь до 25 років, коли людина співвідносить себе зі світом, пристосовується до нього. Це свобода і мука комунікації. І коли ти зрозумів, хто ти, вже себе направляєш. Тоді з’являються певний герой, стиль. Постмодерн — це вік зростання. Мені здається, кожна людина, яка займається творчістю, через це проходить, розуміє — я така або сяка, і потім може повернутися або не повернутися до більш класичних канонів — це вже абсолютно все одно. Ми розуміємо, за якою логікою поводила себе література в той або інший час. Але все одно залишаються одиниці, які неймовірно суб’єктивні й тому цікаві. Ти до них ніколи не приклеїш якийсь «ізм». Але постмодерн — це велика школа.
— Зараз, мені здається, як антитеза до передуючих ігор, і в українській, і в російській літературі піднялася соціальна проза, вийшли на перший план теми околиць, бідності, маргіналів, морального вибору — і читається свіжо, неначе й не було десятиліть вульгарного реалізму.
— Якщо написане захоплює, то яка, врешті-решт, різниця — про що? Зараз, на щастя, все можна, і це дуже здорово.
— Днями вийшов твій роман «Весна на Луне». Про що він, якщо коротко?
— Про те, як функціонує пам’ять. Не документальний, хоча є моменти, пов’язані з реальністю. Знову ж таки, важлива дистанція.
— Тобто, довелося виїхати з Києва, щоб написати про місто?
— Дуже важко писати і рефлектувати про те, що «тут і зараз». Є або рефлексія, або пряма дія. Є письменники прямої дії. Мені потрібна дистанція.
— Але якщо повернутися до початку — як на тебе Київ вплинув, якщо говорити про письменницьке ремесло?
— Будь-яке місце, де людина зростає, впливає на неї у творчості. Київ — місце романтичне, і він завжди був приголомшливим текстом. Дуже чарівне місто. Була і нудьга, і провінційність, проте у Києві є щось магічне. Для інших є магія у Петербурзі. А ось я його взагалі не прочитую. Можливо тому, що він вже стільки разів пережований у літературі, що від нього живого місця не залишилося. Дуже він пам’ятник, дуже сталий. А ось Київ — не канонічний. У ньому ще багато всілякого матеріалу є і буде. А потім, у Києві є якесь дуже хороше розслаблення, південна м’якість. У ньому набагато приємніше спілкуватися з людьми, ніж у Москві, наприклад.
— Та все ж, при цьому розслабленні — наскільки Київ літературне місто?
— Якоїсь миті у моєму дитинстві він був дуже навіть літературним, всі щось читали, обговорювали. Все було цікаво. Тим більше все на стику двох мов. Це величезний плюс, просто дарунок — тому що це неймовірне розширення і свідомості, і відчуття мови. Я думаю, що на Землі є взагалі тільки одна мова, а всіляка локальна мова — це лише її новий колір. Ось така двокольоровість — це дуже здорово.
— Продовжуючи тему мови: ти давно живеш у Німеччині, у тебе вийшло декілька книжок німецькою. Чи можна сказати, що ти стала, хоча б частково, німецьким автором?
— Не думаю. Тут абсолютно інші внутрішні проблеми і питання. Скрізь свої локальні теми. Наприклад, простір російської літератури для мене страшенно клаустрофобічний, бо коло речей, цікавих російським читачам, обмежене. Судячи з усього, що пишуть німецькі молоді письменники, тут теж обмежений простір, вони також зайняті своїми вузькими німецькими справами. А мені хочеться універсальності.
— Універсальне питання: як до тебе приходять сюжети?
— Дуже важко сказати. Раніше дуже багато сюжетів приходило уві сні. Просто цілі тексти, як під диктовку. Я намагалася це якось схопити після того, як прокидалася, ще жила в цьому сні, спеціально туди провалювалася, аби пригадати все детально. Це страшенно цікаво, адже це ж абсолютне звільнення, там немає правил, і, по-моєму, сон — це людина в чистому вигляді, без жодного культурного сміття.
— Ти починала в Києві як художник і починала, наскільки я розумію, цікаво. Зараз ти більше хто — художник чи письменник?
— Ти повинен знайти правильну форму для висловлення. Інколи це зображення, інколи — слово, інколи — котлета або плювок. Для своєї думки людина повинна знайти точну форму, яку завгодно. Хоча, звичайно, київська художня школа, де я вчилася, була абсолютно геніальним місцем. Кращим за усілякі вищі навчальні заклади.
— Запитання як до художника: що таке перформативна фотографія, якою ти займалася?
— Це фотографія, яка відбувається як імпровізований перформанс, процес схожий на кінозйомку. У кіно ти працюєш з іншими людьми, які багато привносять. Виходить виловлення чудових, гострих випадковостей, але ти повинен їх згенерувати. А результатом є і кінцевий продукт, і сам процес його створення — все разом. Коли усередині твору видно процес — це цікаво, це те, що я люблю спостерігати в інших. Коли бачиш усередині твору зародження ідеї, її розвиток, неспівпадання задуму і результату — це щастя. Інакше була б механічна робота.
— На завершення, дай мені відповідь як колишній постмодерніст: що таке добро і зло в сучасній літературі?
— Можна писати абсолютно про все. Але література не повинна ставити собі якісь аморальні або пропагандистські завдання — ось тут вже все виходить за межі мистецтва і починається життя. Не можна служити дияволові, але про нього можна писати, з ним можна розмовляти і сперечатися.
