Нещодавно повернулася із туру Україною, де презентувала свою нову збірку поезій «Співіснування». Над нею працювала вісім років. На цьогорічному «Книжковому Арсеналі» читала «жорстку» жіночу поезію. Перекладає з польської, російської, білоруської мов. Літературознавець-медієвіст, захистила дисертацію про низове бароко. Говорить, їй воно близьке через чуттєвість, сприйняття світу емпіричним шляхом. Мистецтво для неї набуває сенсу лише у зв’язку з людиною. Не вірить, що текст можна створити лише засобами та прийомами. Завжди внутрішньо пам’ятає свої вірші. Нам вдалося поговорити із Галиною Крук про свободу, поняття чужості, національну ідентичність та маргінальність інтелектуалів.
— У твоїй поезії дуже присутня категорія свободи. Ще Роман Кісь на презентації згадував про це. Звичайно, свобода — поняття релятивістичне. Однак, якою вона є для тебе — у внутрішньому та громадянському вимірі?
— Свобода в найзагальнішому сенсі — це можливість бути собою. Звідси випливають усі інші свободи: на рівні суспільства, соціуму чи мислення, віри. Момент несвободи пригнічує мене найбільше — коли змушена діяти не за своїм бажанням чи потребою. Коли немає свободи, виникає конфлікт. І я зауважила, що людська опірність в цьому місці є дуже слабкою. Відступ до сфери несвободи роблять дуже маленькими кроками — не буває так, що вільна людина в один момент перетворюється на раба. Але часто ми є поступливими — погоджуємося на рішення, які нам не подобаються, працюємо там, де не подобається, робимо те, чого не хочеться. Свобода пов’язана в категорією вибору. В українському суспільстві є дуже багато способів ущемити свободу і при цьому назагал не буде так виглядати. Людині здається, що не йдеться про вибір свободи чи несвободи, але бажаний вибір вона зробити не може. Мотивується, наприклад, матеріальними чинниками. Насправді в західному суспільстві теж не без проблем — капіталізм диктує жорсткі економічні умови. Але вони, принаймні, задекларовані, й ти можеш їх відстоювати й їх домагатися.
— У тебе є кілька віршів, які можна сміливо віднести до громадянської лірики. Зацитую кілька рядків із вірша, які мені здалися дуже глибокими: «Ми надто довго жили, покладаючись на інших/ як книжка пише, що люди скажуть/ ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок/ до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив [...] я належу народу, я — цей народ/ я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами/ отже, я починаю від себе — я розорюю межі/ я — ми, я-ми, ями». Ти заторкуєш питання усвідомлення українцем себе. Чи, на твою думку, національна ідентичність насправді є «вишитою гамівною сорочкою» для українця?
— У цьому вірші основний акцент лежав на дихотомії «я — ми». Це стосується наших психоментальних стереотипів, бо ми звикли, що вибір за нас зробить хтось — «від мене нічого не залежить, хай інші зроблять, а я підтримаю». Реально захищати свою позицію багато хто не готовий. І це можна пояснити, адже історично нас так довго виховували, пояснювали, що «инициатива наказуема», хто висовується — того «рівняють». А чому «гамівні вишиті сорочки» у вірші? Бо маємо дуже багато позірного патріотизму, награного, на публіку. Часто вишиванка стає обгорткою, під якою немає позиції, підкріпленої конкретними справами. А коли йдеться про ситуацію вибору, людина діє навпаки. В нашій національній ідентичності дуже розмите поняття «ми». Присутній індивідуалізм — кожен сам за себе. І коли треба зробити щось для загалу, запитуємо: а хто це «ми»? а що, якщо це «ми» підведе мене? І багато хто з нас вирішує, що це «ми» не варте їхнього «я». Відповідно, починаються проблеми недовіри, і це дуже чітко видно з нашої політичної ситуації.
— Побутує думка, що українські інтелектуали є маргінальними. Їх нічого не об’єднує, кожен залишається на своїй платформі. Кажуть, що немає еліти, але з чого вона має вирости? Як, на твою думку, можна запустити цей процес «демаргіналізації»? Навколо чого мають консолідуватись українські інтелектуали?
— Для себе я бачу роль українського інтелектуала в тому, щоб примножувати кількість собі подібних. Не скажу лише інтелектуала, а ширше — інтелігента. Позаяк йдеться не лише про категорію розуму, а й про інші якості та цінності. Людину робить інтелектуалом чи інтелігентом те, що вона робить насправді. А не те, як вона хоче про себе думати. Проблема наших інтелектуалів у надмірній відірваності від загалу, в певній інтелектуальній зверхності й намаганні протиставити себе. Не може бути вчителя, який зневажає своїх учнів і при тому намагається їх чогось навчити. Роль українського інтелектуала — складна та відповідальна, доводиться постійно озиратися, чи не надто ти відірвався від усіх, проте водночас доводиться стерегтися, щоб не впасти у гріх «популізму» на догоду цьому загалу.
— Бачила нещодавно статистику про те, що читають українці. По-перше, 50% не читають взагалі, а по-друге, поезію читають 9%. Якщо на Заході поезія продається тисячними тиражами, то в нас існує проблема малотиражності. У першу чергу, звичайно, впливає матеріальний фактор — людина просто не може собі дозволити купити книжку. Але якщо дивитися глибше... Як писав Ортега-і-Гассет, відбувається «дегуманізація мистецтва». Тобто сучасна людина «не встигає за мистецтвом», перестає його розуміти, не може осягнути. І відкидає як щось непотрібне. На твою думку, які причини того, що поезію читають мало?
— З одного боку, не все так зле, як можна подумати. Помітила, що в нас авторів сучасних читають більше, ніж на Заході. Це якщо говорити про звичайних живих поетів, не нагороджених Нобелівською премією (бо там у гру вступають уже зовсім інші чинники формування тиражів). Але тут усе залежить від того, як пише автор, про що, для кого. Якщо він сповідує той підхід, що йому нема діла до читача, то, погодьтеся, при цьому гріх нарікати, що читачеві теж немає діла до такої поезії. Для кожного часу своя поезія, я вважаю. Навіть більше — для кожної людини своя. А потреба в ліриці завжди існувала і буде існувати, є переживання та ситуації, які не кожен може висловити, те, що лежить десь уже в площині метафізики. Дуже багато людей не вміють висловити те своє глибинне, що часом накочується і не піддається раціональному аналізу, але переживають ці стани, потребують про це почитати. Якщо вони знаходять свого письменника, якщо відбувається контакт, то для обох сторін він важливий. І в Україні не все так страшно. Я не можу нарікати на проблему з тиражами, мої книжки виходили і швидко розходилися немалими тиражами. Найбільше сатисфакції маю, коли реальні незнайомі мені люди кажуть, що той чи інший вірш допоміг їм щось зрозуміти чи просто викликав у певній ситуації якісь емоції. Я не пишу, розраховуючи на це, я пишу про те, що сама переживаю, спостерігаю чи про що думаю, але я така ж людина, як інші, а отже — до інших це також промовляє.
— Щось перекладаєш зараз?
— Постійно перекладаю. Але я собі пообіцяла, що поки не видам тих перекладів, які вже зроблені, зроблю паузу. Маю перекладену з польської поезію Казімєжа Вєжинського, якого в нас не видавали взагалі. Ще в мене є переклад Станіслава Лема «Таємниця китайської кімнати». Це 330 сторінок дуже цікавих футурологічних есеїв про людину, можливість, штучний інтелект, вплив мас-медіа, будову мозку. Думаю, ця книжка зацікавила б багатьох читачів, але якось не склалося: львівське видавництво «Наутілус» мало дуже амбітні плани видати «Бібліотеку інтелектуальної прози», проте почалася криза, а потім помер Лем, а потім, напевно, закінчився термін придбаних прав на видання.
