Хоч би як змінювалися читацькі смаки, попит на літературу для душі є завжди. Для когось — це історичні романи, для іншого — ліричні вірші, а ще для іншого — фантастика. Самі ж письменники та літературні критики кажуть, що зараз зростає попит на інтелектуальні твори, а також поезію та прозу, написану в дусі романтизму. Очевидно, для сучасного життя з його ритмами, злетами і падіннями це стало б бальзамом для душі.
Богдан ЖОЛДАК, літературний критик, письменник:
— Зараз читаю «Доповідну апостолові Петру» Юрія Іллєнка. Мені здається, що це найкраща українська проза за всі часи її існування. Я б рекомендував студентам залучатися до найкращої прози. Колись був опублікований величезний уривок (десь на сторінок із п’ятдесять) з даної книги львівським видавництвом «Піраміда». Проект називався — «Жмуток коралових казусів». Мене дивує, що наші критик не помічають виходу цього видання. Не можу зрозуміти, чому воно ніде не популяризується... Ваша газета, фактично, робить перший крок до панування справедливості.
Зараз на розкладці є чимало українських художніх творів. Я радив би читачам, коли вибирають щось для себе, нехай перечитують перший абзац: якщо сподобався, то вся книжка буде хороша. Я, наприклад, читаю перший абзац, щось усередині книги і фінал. Так робить більшість. Звичайно, трапляється, що розчаровуюся у книзі, навіть якщо спочатку вона сподобалась. Чимало молодих українських письменників (не хочу називати імен) роблять перший абзац класний, а потім починається усталена писанина про те, хто де скільки випив, де блював і так далі. Це трапляється у різних письменників, а таке враження, що писав один і той же.
Нині є чимало і чистих, класних книжок. Прекрасна молода проза з’являється на прилавках. Це дуже радує, бо настає нова ера літератури, коли в неї пішла молодь, незаангажована політикою. Якщо наше покоління ще й досі бореться з комунізмом, то ці не знають цього страху і викладають свою душу в прозі. Дуже хотів би, щоб молоді письменники робили те, чого не вдається нам, старшому поколінню. Хотів би від них романтичної прози, чистої любові, бо її так багато в Україні, яка не вилилася у прозові рядки. Хотів би, щоб вони розвивали свою душу тим, що писали романтику.
Нашій читацькій культурі бракує великих тиражів, тих самих літературних журналів. У 1989 році українські книжки виходили великими тиражами, доки не була зліквідована «Укркнига» — організація, яка розповсюджувала книжки по всій Україні. Таким чином була знищена література, яка поволі зараз підводиться, хоч і обтяжена різними податками. Зараз постала незалежна українська поезія. Є такий конкурс «Молоде українське вино», де виступають такі поети, що можна просто задихнутися. Іноді видаються альманахи цієї поезії. Так само і проза — її є величезна кількість, лише на конкурс «Коронація слова» приходить по півтори тисячі романів, але хороше тільки частково потрапляє у друк. А хотілося б свободи писання і свободи друку.
Юлія ФІЛІПОВСЬКА, економіст:
— Останнім числом цікавлюся психологією людини, тому наразі читаю Берта Хелінгера «Два роди щастя». Психологія — не та наука, що її треба вивчати тільки окремим людям. Вона допомагає краще розуміти себе, співрозмовника та команду. Ця книга мені дуже допомогла в особистому житті. Останнє, що я прочитала, стосується того, що людина сфокусована на визнання проблеми, а не на вирішення. Через те проблема починає жити і ускладнюватися. Коли ми визначаємо проблему, то грузнемо в ній і не знаємо, що з нею далі робити. Важливо навіть, яку мову ти використовуєш і як ставиш питання. Якщо запитуєш, хто це зробив, то це налаштування на проблему. А якщо — як ми далі хочемо рухатися і виходити з цього, це вже вирішення.
Взагалі я читаю одночасно по чотири-п’ять книжок, і художню літературу, і професійну. З художньої зараз читаю «Семь тетрадей жизни» Тоніно Гуеру, італійського сценариста та поета. Як на мене, книга дуже світла за змістом. Взагалі ж у будь-якій книзі людина знаходить своє відображення. Якщо людина рухається вперед і розвивається, вона ставить собі питання, як бути, а книга іноді допомагає знайти відповіді на ці питання. Я часто знаходжу в них те, що мені зараз потрібне. Книга для мене — це і робота зі словом. Іноді читаю вголос для себе щось, особливо вірші. Для мене це розвиток. Я вважаю, що треба більше читати. Хочеться, щоб між мною і друзями виникав ажіотаж щодо читання: «А це читав?», «А те?», «Рекомендую»... Це надзвичайно важливо для внутрішнього розвитку, розвитку слова і мислення. Особисто я читаю книжки не просто для того, щоб «проковтнути» інформацію, а щоб вести міні-діалог із книгою чи автором. Щось занотовую, продумую, тому кожна книга — рух уперед.
Тетяна СОСНОВСЬКА, директор Музею-квартири П. Тичини:
— Не повірите, але напередодні Дня Конституції мене запросили на тематичну передачу на радіо, і щоб грамотно її провести, вирішила перечитати Конституцію. Зараз мене надзвичайно цікавить питання фальсифікації та підміни даних, цифр, фактів у бойових діях підпільників-партизанів у період Другої світової війни. Я підібрала абсолютно різноманітну літературу на цю тему, щоб її можна було співставити, зробити висновки та узагальнення у першу чергу для себе. У мене немає такої практик, коли беру відразу на опрацювання кілька книжок, я окремо читаю публіцистичні, окремо — художні твори. Бо коли читаєш більше двох-трьох, тоді розсіюється увага. Для мене ефективніше читати книги одного спрямування.
Щодо роботи, то я зобов’язана читати літературознавчі розвідки, поезію, але це все чтиво для професійного зростання. А от для душі з останнього прочитала «Чорний ворон» Василя Шкляра. Ця книга змусила мене більше думати та аналізувати, я навіть радила її прочитати своїм друзям та знайомим. Після прочитання у мене був стан потрясіння та відвертості, відкрилося багато нового, про що раніше тільки здогадувалася.
Останні півроку мені хочеться читати публіцистичну літературу, зокрема історичного характеру. Звісно, мої читацькі смаки не завжди були такими. У школі був час для дитячої літератури, а потім підліткової — різні оповідання, романи. Потім настав період романтичної прози. Під час навчання в університеті (за фахом я математик) цікавила література, яка б давала різні оцінки образам та характерам героїв. Мабуть, це пов’язано не тільки з моїм майбутнім фахом, а й із формуванням особистості. Після народження дітей прийшов час, коли більше читала книги жіночно-господарсько-материнського характеру. Зізнаюся, я за собою помічала, що стала менше читати газет, не мала часу на художню літературу, відчувала, що хатні обов’язки засмоктують, а халат на мені приростає. Справжнім вибухом читання був період, коли я в 1993 році прийшла працювати в Музей Тичини. Я стільки читала літературознавства, статей з історії літератури, ще раз перечитувала поезію ХХ століття. Отже, книжка стала не стільки професією, а й хобі, зрештою, стилем життям.
