Із Жаном-Люком Утерсом я знайомий із 2009 року. Тоді він ще обіймав посаду голови відділу поширення бельгійської літератури Міністерства культури франкомовної спільноти Бельгії. Та хоч би скільки потім зустрічався з ним, ніяк не міг уявити собі Жана-Люка — люб’язного, постійно замріяного, одягнутого з притаманним справжнім письменникам кокетним недбальством — впливовим чиновником, який керує долями сотень митців і десятків видавництв.
За 25 років творчої діяльності Жан-Люк Утерс написав шість романів і дві повісті. Комусь це може видатися зовсім невеличким доробком — але, як він далі розкаже сам, на творчу роботу часу не залишалося. Та все ж це не завадило йому 1992 року здобути найпрестижнішу бельгійську літературну премію — імені Віктора Росселя — за роман «Артіль». А у Вікіпедії написано, що Жан-Люк — син Люсьєна Утерса. Авжеж, про свого батька, відомого політика, який у 1970-х багато сил поклав за добробут Валлонії, Жан-Люк написав цілий роман — «Місце мерця». Маю велике сподівання, що цей сповнений людяності та єврогуманності твір побачить світ і в Україні.
Зустріти Жана-Люка в Києві було великою несподіванкою. Мабуть, незабутнім для нас обох буде візит до Музею Булгакова, незабутня прогулянка розритим Андріївським, підсміювання над пам’ятником Леніну... І оця розмова в одному з привітних ресторанів.
— Отже, Жане-Люку, що ти робиш тут, у Києві?
— Я вперше і в Києві, і в Україні. Посольство Бельгії в Україні запросило мене взяти участь у Тижні Франкофонії, зустрітися з киянами, зокрема зі студентами й викладачами кількох вишів. На жаль, оскільки мої книжки ще не перекладено українською, я не впевнений, що їх читав хто-небудь зі студентів.
— Сподіватимемося, що ними зацікавляться українські видавці... Ти вже встиг познайомитися з містом? Які твої враження?
— Дуже рухливе місто, яке постійно кудись прямує. Багато нових будинків... А ще страшенні затори! Ми на Заході у 1960—1970-х зробили велику помилку, відкривши міста для машин, зруйнувавши для цього цілі квартали. Тепер повертаємося до міст, бо розуміємо, що їх треба захищати. Мені здається, що країни й міста, які нещодавно вийшли з комуністичного минулого, ризикують поринути у споживацтво нерозважно й анархічно. Сказати б, у Бухаресті нині повторюють наші помилки півстолітньої давнини. І все ж у Києві гарно, багато дерев. Дуже сподобався Володимирський собор — тут, поряд із готелем.
— Ти нещодавно залишив посаду голови відділу поширення бельгійської літератури. І що тепер? Пишеш?
— Ця посада зрештою стала нестерпною для мене, бо вона несумісна з творчістю. Так, тепер я пишу, подорожую, витрачаю час тільки на себе.
— І скільки часу ти обіймав цю посаду?
— Двадцять один рік. Уявляєш собі? Увечері писати не можу, бо мозок ніби невільний, захаращений денними турботами, а вранці просто немає часу... Тому щороку я їздив в Італію сам і десь із місяць писав. Такі були дуже короткі й дуже насичені творчістю відпустки... Треба абстрагуватися від повсякдення.
— Як відділ поширення бельгійської літератури підтримує письменників та видавців?
— Для франкомовних письменників Бельгії ми маємо цілу систему стипендій, які дають змогу їм писати, не турбуючись про гроші, упродовж певного періоду — від трьох місяців до року. Також є резиденції для авторів — як у Бельгії, так і в інших країнах. Підтримуємо й бельгійських видавців, які дуже постраждали від останньої економічної кризи; порівняно з французькими видавництвами, наші дрібніші. Адже франкофонів у Бельгії небагато — всього чотири з половиною мільйонів людей. Отже, щоб вижити, книжка має переступити кордон із Францією, бельгійський письменник мусить потрапити на французький ринок. І ми в цьому допомагаємо, даємо кошти на видання книжкових серій.
Фінансуємо ми також фестивалі — невеликі, провінційні. Сприяємо й перекладові творів бельгійських письменників. У містечку Сенеф є колегіум, який утримує наш відділ і де ми приймаємо перекладачів бельгійської літератури. Наш бюджет — приблизно п’ять мільйонів євро на рік.
— Чимало бельгійських франкомовних авторів друкуються у Франції: Гі Гофет, Франсуа Веєрганс і Вільям Кліф у «Гаїмар», Анрі Бошо в «Акт Сюд», Діана Мьор у «Сабін Веспізер», Амелі Нотомб в «Альбен Мішель» — цей перелік можна продовжувати ще довго. Та ти й сам видавався і в «Гаїмар», і в «Акт Сюд», і в «Ля Діферанс» — усе це французькі видавництва. Це проблема чи ні?
— Цілком природно, що автор шукає видавця з якнайширшим розповсюдженням. Адже хочеться, щоб тебе прочитало якомога більше людей! Коли я видавав свою першу книжку — «Розпорядок дня», я взагалі нікого не знав у видавничому світі, більше того, навіть не підозрював, що в Бельгії є видавці...
— Скільки тобі було тоді років?
— 36. За цим романом, до речі, 1992 року зняв фільм палестинсько-бельгійський режисер Мішель Клейфі...
— І як ти знайшов видавця?
— Дуже просто. Купив квиток на поїзд Брюссель — Париж. Тоді ця подорож тривала три години, нині — всього година і двадцять хвилин. Швидкісні поїзди — також чинник певного прогресу в літературі. Я мав десять роздрукованих примірників роману, розніс їх по видавцях у Шостому окрузі Парижа, де найбільше видавництв. І ось — перемога, мене видав «Гаїмар»!
Звичайно, можна сказати, що Франція асимілює Бельгію, французи сприймають нас, валлонців, як рівних собі. У період між двома світовими війнами і до 1980-х років бельгійські письменники фактично соромилися казати, що вони — бельгійці. Нині ситуація кардинально змінилася. Ми пишаємося своїм «бельгітюдом». Я, приміром, ніколи не приховував від читачів свого бельгійського громадянства.
— А у фламандомовній частині Бельгії — те саме?
— Абсолютно те саме! Найбільші видавці — в сусідніх Нідерландах, в Амстердамі.
— І підтримка для письменників — та сама?
— Працює це трохи інакше, але загалом — так, та сама. У фламандців усе побудовано за британським зразком. Є фінансований міністерством літературний фонд, яким керує художня рада з найвідоміших письменників і найбільших видавців. Саме вони вирішують, кому давати гроші.
— Не можу не згадати про політику... На якому етапі нині відносини валлонців і фламандців?
— Бельгія більш як 500 днів жила без уряду... І жила непогано! (Сміється.) Справді, державний борг зменшився, рівень безробіття — теж. Чому не було уряду? Бо у Фландрії одержали перемогу націоналісти, які зажадали відокремити свій регіон. Це стояло першим пунктом їхньої програми. Важко створити уряд із партією, яка хоче розділити твою країну! Перемовини тривали кілька місяців. Зрештою, націоналісти пішли в опозицію, а інші фламандські партії об’єдналися і створили спільний із франкофонами уряд. Нині йдеться про дуже амбітну й важливу для країни загалом реформу: уряд прагне передати регіонам майже всю владу. Колишній центр, таким чином, перетвориться на порожню мушлю, в його руках залишаться лише військові та зовнішні відносини.
— Звідки в заможній Бельгії з’явився націоналізм?
— Ви тут, в Україні, мабуть, добре знаєте: націоналізм є наслідком утисків, історичного приниження. У балтійських країнах, зокрема в Латвії, де я часто буваю, націоналізм набрав сили. Авжеж, мене це часом шокує, та коли думаєш, що їм довелося пережити — заперечення їхньої мови і культури, економічну блокаду, то краще розумієш фламандців. Протягом усього ХІХ ст. фламандців утискали — це правда! Фламандської мови не визнавали, офіційно вона не існувала, все відбувалося французькою, і лише пожвавлення націоналістичного руху сприяло визнанню фламандської мови і фламандської національної ідентичності. Однак у другій половині ХХ ст. годі й говорити про утиски щодо фламандців. У Бельгії не було прем’єра-франкофона протягом 35 років! Фламандців більше, вони заможніші. Отакий парадокс: фламандці керують державою, але націоналізм не згасає, його живить історична пам’ять.
— Під час мандрів мені здалося, що Бельгія — толерантніша країна, ніж, скажімо, Франція. Такого культу африканського мистецтва я ніде не бачив. Це мені тільки здалося чи це справді так?
— Я, наприклад, живу в дуже простому кварталі, де багато турків і марокканців, які приїхали в Бельгію в 1960—1970-х роках. Чимало «чорних» кварталів. А є й заможні квартали, такі, як фламандомовний Уккле — там ви емігрантів не зустрінете.
У Брюсселі франкофони переважають, та все ж це полікультурне місто, подекуди аж надто полікультурне. Цю вишукану суміш відчуваєш одразу. На вулицях Брюсселя можна почути будь-які мови, а тут, у Києві — лише російську та українську. Брюссель — дуже космополітичне місто.
— Мабуть, велику роль відіграла й присутність європейських інституцій...
— Аякже! Прикро лише, що, аби збудувати Євроквартал — величезну сучасну будівлю в самому центрі, — зруйнували кілька старовинних вулиць з усіма будинками.
Статус «євростолиці» дає шанс передусім для французької мови. Адже чиновники змушені знати французьку, часом навіть користуватися нею. Це величезний «плюс». Уявіть лише, що сталося б, якби столиця ЄС була в Лондоні...
— Бельгійська література — така сама мультикультурна, як і країна. Можна зустріти авторів в’єтнамського, італійського, американського, німецького походження, не кажучи вже про арабів і турків.
— Справді, імміграція дала Бельгії чимало політичних і культурних діячів. Що вже й казати, навіть наш нинішній прем’єр-міністр — Еліо Ді Рупо — італієць за національністю. Його батько свого часу приїхав до міста Монс у пошуках роботи, працював шахтарем. Знаєте, я вірю в позитивність взаємного пливу різних культур. Це нас тільки збагачує.
На мою думку, нині йдеться радше про європейську літературу. Авжеж, митці вважають себе бельгійцями, але їхні твори — це твори загальноєвропейського змісту і значення. Тим паче, що Бельгія — відносно штучна країна, власне «нації» у нас ніколи не було. Хоч як це парадоксально, саме це дає бельгійським письменникам велику внутрішню свободу. Філософ Сімон Лейс казав про це так: «Наче мураха на хоботі слона». Абсолютна свобода...
— Тоді чи правильним буде таке порівняння: бельгійська література — це портрет-мініатюра європейської літератури?
— Переважна більшість молодих письменників багато подорожує. Це такий собі продукт програми «Еразмюс», яка надає можливість європейській молоді навчатися і творити в різних країнах світу. Є бельгійські письменники, які взагалі не живуть у Бельгії. Грегуар Поле — в Барселоні, Діана Мьор — у Берліні, Бернар Кіріні — в Діжоні, Франсуаза Лаланд — у Тунісі...
У бельгійській літературі завжди спостерігалося явище маятника — від бажання бути якомога ближче до Парижа, так було в 30-х роках минулого століття, коли казали, що «Бельгія — це ніщо, ми не хочемо вивчати фольклор, не хочемо бути провінційними», доходило до того, що події в їхніх творах ніколи не відбувалися в Бельгії; навпаки, в 1970-х усі почали казати: «годі, ми ж звідси, тут наше коріння, треба писати про цю землю, хоч ми й націоналісти». Нині ж головна тенденція оновлення бельгійської літератури — її особливий погляд на Європу.
