Цю невеличку книжку варто читати неквапливо, вдумливо, зупиняючись над тими сторінками, де є важливі для розуму й серця спостереження, почуття, спогади. Шанована в Україні журналістка-шістдесятниця, громадська діячка, правозахисниця, активна учасниця національного мистецького життя пані Маргарита Довгань (добрі друзі та знайомі зазвичай звертаються до неї просто Рита Костівна) оприлюднила у київському видавництві «Кліо» зворушливу, теплу — а водночас правдиву, навіть жорстко правдиву — розповідь про своє дивовижне життя. Розповідь ця названа авторкою не стандартно: «Автобіографія», а значно камерніше, інтимніше, водночас і відповідальніше: «Сповідь».
Це — «ріка життя» пані Маргарити, але не лише і не тільки особисто її. Як образно пише Рита Костівна, роз’яснюючи задум книги, «ці шматки, якщо їх з’єднати — немов маленькі річечки у велику ріку життя. Я стараюсь, може, не системно, але й річка ж має всякі рукави, відгалуження, раптом озерце розіллється, а далі знову річечка...».
Сповідь «Ріка життя» побачила світ завдяки творчій співпраці авторки зі знаним правозахисником, політв’язнем брежнєвських часів, публіцистом Василем Овсієнком, присутність якого, зізнається пані Маргарита, «є по суті, для книги передмовою й післямовою — і благословенням». У Маргарити Довгань і Василя Овсієнка — спільна віра в те, що «...Бог не одведе очей / Від українського свічаддя» (Василь Стус).
Одразу треба сказати, що, на погляд автора цих рядків, у книзі Маргарити Довгань (а в ній цікаво все, бо це — побачена з вершини літ Рити Костівни її «Дорога до України» — саме так називається основний розділ «Сповіді») є декілька змістовних та духовно-емоційних «контрапунктів». Це, насамперед, спогади про Василя Стуса, якого авторка добре знала особисто й зараз, сьогодні, точно, рельєфно, в усіх образних деталях відтворює постать великого громадянина й одного з найбільших поетів України ХХ століття, вбитого за відмову коритися імперській системі. Крім вражаючих сторінок, присвячених Стусові — дуже цікаві, унікальні спогади про В’ячеслава Чорновола (особливо запам’ятовується літературний портрет лідера Руху останніх тижнів життя: самотній, втомлений, залишений багатьма колишніми соратниками — але не зламаний!), його дружину Олену Антонів, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайлину Коцюбинську, Гриця Герчака — шляхетну і сильну людину, котра відбула двадцять п’ять років у таборах (зокрема — два місяці у камері смертників!) за те, що боровся за незалежну Україну... І таких «експрес-портретів» у «Сповіді» десятки, бо доля зводила пані Маргариту з багатьма непересічними людьми.
Але повернімося до тих рядків, де до нас, наче живий, промовляє Василь Стус. Яким він був? Ось розповідь пані Маргарити: «Він учив мене розуміти, відчувати поетичне Слово. Він став мені справжнім другом. У певних ситуаціях проявляв суворість, але глибинно це була легко ранима, ніжна, лірична душа. Коли у мене сталися особисті неприємності, Василь знаходив дивовижні слова і вчинки. Відчув, що недобре мені, то чекав, коли я підходила до нашої контори (наприкінці 60-х років вони обоє працювали у Міністерстві промисловості будівельних матеріалів — І.С.), і, виймаючи чи з кишені, чи з торбочки яблучко, казав: «Рита, я тобі яблучко зі свого саду приніс!». І якось одразу відпускало, так гарно ставало...».
Пані Рита ділиться своїми віршами, написаними тоді ж, під враженням спілкування з Василем (а взагалі у книзі «Ріка життя» — декілька десятків високоталановитих поезій авторки):
Ранок
«Розламана навпіл антонівка
З бурштиновою краплею у серці
Пахне мені прохолодним
Вересневим світанком,
Тим самим, коли замість сонця
Випливають з-за обрію
Твої очі
І кажуть мені так лагідно:
— Добрий ранок!».
А ще у книзі — вражаюче сильний розділ «Лихопомна дорога», про те, як у вересні 1985-го Валентина Стус, її сестра Олександра, Маргарита Довгань та Дмитро Стус (приєднався до них у Москві) стали першими людьми з України, які через 4-5 днів після смерті Поета пробились (інакше не скажеш) у лиховісний табір поблизу селища Кучино на Північному Уралі, де загинув Стус, і після надтяжких розмов із чекістами (навіть у начальника табору майора Долматова прохопилось: «Не положено... Вы что, не понимаете, что я не все могу, что хотел бы?!») знову ж таки першими побували на щойно викопаній Стусовій могилі... Цей розділ — з тих, біля котрого примітка: «Читати обов’язково!».
Але, звісно, «Ріка життя» — книга не лише про Василя Стуса. Це сповідь про родовід авторки (дивовижно цікавий), про 1939 рік (застав пані Риту дівчинкою у Західній Білорусі), 1940-й (а це вже — щойно окупована Литва), початок німецького вторгнення у Литву та Великої Війни — 1941 рік... І про «чекістів», про методи їхньої «роботи»... І про наші дні, про важко поранених на фронті наших героїв, яких Маргарита Довгань щосили підтримує наскільки може, відвідує у шпиталі (про це — її книга «Шпитальні нотатки», «День» писав про неї наприкінці жовтня 2018-го).
Особлива «ріка життя» дивовижної людини. Ось слова М.Довгань: «Тече ріка життя... Будьмо в ній завжди на плаву. Будьмо повсякчас у добрій діяльності, щоб, як сказав Поет Стус, завжди лишалася Надія, що «білий світ — він завжди білий, і завжди добрий — білий світ».
