«Усі ми, Європо, так глибоко
стурбовані,
що деякі навіть убиті.
Чисть частіше Ютюби,
щоб тутешня жорстокість
не разила твоїх громадян»
Із цих рядків розпочинається вірш львівської письменниці Галини КРУК, який вона написала і опублікувала у «Фейсбуці» 18 лютого 2014 року в час розстрілів на Майдані. Якраз через п’ять років цей вірш українською мовою процитував голова Європейської Ради Дональд Туск у промові у Верховній Раді України. Вже наступного дня Дональд Туск особисто подякував авторці цього вірша під час свого львівського візиту до Франкового університету. А невдовзі після цього з Галиною Крук зустрівся «День», щоб поспілкуватися про Майдан і про те, як події останніх п’яти років змінили українську літературу.
«НЕ ВІРШ, А КРИК БОЛЮ»
— Почнемо все-таки з вірша. Як ви відреагували на вибір Дональда Туска процитувати саме ваш вірш?
— Звісно, мені було приємно, точніше, навіть не так — це була честь для мене. Але насправді, коли писало цей вірш, я взагалі не думала в таких категоріях — що це «мій вірш», це була спонтанна емоційна реакція на перших загиблих на Майдані, намагання в доступний мені спосіб привернути увагу людей з-поза України до того, що відбувається у нас, розпач від того, що цивілізований світ або не чує нас, або чомусь не хоче втрутитися в цю дику ситуацію, адже захист базових демократичних свобод і цінностей був для Європи нібито звичною і загальнозрозумілою справою, а Будапештський меморандум — якою-не-якою обіцянкою не покинути нас сам на сам із такими проблемами. Це вже згодом прийшло розуміння, наскільки складною і громіздкою є система європейських структур і міжнародних реакцій. А тоді це був радше емоційний акт — крик болю. Багато моїх друзів-поетів із різних країн відгукнулися на цей текст і переклали його своїми мовами. І він емоційно пояснював людям в інших країнах, що у нас тоді відбувалося. Тобто я не писала вірш, а робила те, що мусила, те, в чому відчувала потребу. Тому я б дуже не хотіла, щоб акцент зміщувався на мене, бо в першу чергу треба пам’ятати про сумну нагоду, з якої президент Європейської Ради зацитував мій вірш, — п’ята річниця смертей на Майдані. Тому мені був незручним той «вау-ефект», з яким люди відреагували на це, хотілося відповісти на деякі надто захоплені відгуки в інтернеті на зразок «ви прокинулася відомою» чи «Туск прославив вас»: «Люди, спокійно, важливо, не чий вірш, а про що він і для чого зацитований». І тут як автор я тішуся цій актуалізації, бо вірш промовив і нагадав нам той тривожний стан, той біль і ті переживання, які за останні п’ять років притупилися чи витіснилися з пам’яті. У нашому суспільстві на рівні масової аудиторії заведено радше звертатися до класики — Шевченка чи Франка, але не до сучасного автора. Значну частину людей здивувало, що так можна, а зворушило, що це зробив поважний європейський політик українською мовою, у контексті такою зваженої і посутньої промови.
«МЕНЕ ТОДІ ВРАЗИЛА ПОДВІЙНІСТЬ СТАНДАРТІВ»
— Вірш, як крик болю, який писався, щоб привернути увагу. Чи почула, на вашу думку, Європа цей крик? Чи достатньо вслухалася в це волання і чи справді належним чином зрозуміла?
— Насправді таких волань тоді було багато, на «Фейсбуці» працювала сторінка «Євромайдан» та з десяток інших, які поширювали та перекладали інформацію різними мовами (причому на волонтерських засадах), багато українських публіцистів і письменників писали і пояснювали назовні, що відбувається у нас, деякі європейські круглі столи та дискусії були дуже запеклими (гібридна війна велася вже тоді, армія російських ботів працювала повним ходом). Я думаю, багато людей усе це пам’ятають і ніколи не забудуть. Зрозуміло, що надто інфантильно було б вважати, що ця неоднорідна політична Європа, роздерта своїми ж внутрішніми відмінностями і розбіжностями, могла якимось одним кроком одномоментно все припинити, змінити, розрулити. Я не політик і не фахівець у дипломатичних процедурах і механізмах, я просто розумію, що все це разом відіграло свою роль, дало ефект. Хтозна, що би трапилося, якби не було цієї громадянської активності, цих зусиль багатьох людей в одному напрямку на Майдані й довкола Майдану. Пригадую, мене особисто ці смерті на Майдані шокували настільки, що здавалося, звичний цивілізований світ розсипався на друзки. І коли все рушиться, а ти навіть не можеш розмістити на ФБ фото, на якому зображені закривавлені батько з сином, або на «Ютюбі» відео, як людей на Майдані розстрілюють, у мирній територіально європейській країні, бо «Ютюб» забороняє його як таке, що пропагує жорстокість і порушує норми, то мимоволі напрошуються висновки про подвійність стандартів. З одного боку, Європа і загалом цивілізований світ захищають свої здобутки людяності й т.ін. Але ж тут у нас порушуються права найжорсткішим чином! Ось ця подвійність стандартів і оцінок, неготовність світу належним чином відреагувати мене тоді найбільше вразила.
Чи Європа відреагувала? Думаю, що так. Реагує, як може, як їй вдається при всіх цих підводних каменях міжнародної політики. Але постійно треба тримати руку на пульсі цієї реакції, що й робить наша зовнішня політика, маючи щоразу нові виклики. Останнім часом мене навіть більше почало хвилювати, чи українське суспільство належно реагує на війну на сході та наслідки цієї війни... Але я можу реагувати на це, в першу чергу, як письменниця.
«УСІ ЦІ ПОДІЇ ПОРОДИЛИ ЦІЛУ НИЗКУ СВІТОГЛЯДНИХ ПИТАНЬ»
— Хотілося б почути ваші рефлексії після того, як від початку Майдану минуло понад п’ять років. Чим він для вас був і чим став?
— Майдан і події, які відбувалися після нього, показали нам, що історія — річ несправедлива і жорстока й вимагає постійно вибору та вчинку, хоч як це патетично звучить. Майдан дав можливість багатьом із нас визначитися, чи готові ми внутрішньо змінюватися, чи краще сховатися за спини інших і почекати, доки інші вирішать усі проблеми чи ситуація проясниться. Мені сумно, що велика частина країни живе в цьому режимі й зараз. Десь іде війна, але значна частина людей живе у світі, де вони роблять вигляд, наче цієї війни немає взагалі, вона їх не стосується і т.д.
Це двосвіття, в якому ми опинилися, і цей характер гібридної війни наштовхує на багато роздумів. Наприклад, ми опинилися у світі постправди, але досі не навчилися виробляти механізми, як же відрізняти правдиве від не зовсім правдивого і зовсім неправдивого (бо ззовні воно може мати дуже потужну і правдоподібну доказову базу). Я пригадую, скільки зусиль було спрямовано проти фейкової інформації та інших методів гібридної війни, але ж на рівні масової свідомості все це і далі працює і воює на внутрішньому невидимому фронті.
Постало й питання того, чим же є людська жертва. Бо традиційно смерть у всіх цих подіях у нас відразу стає імперсональною, знеособленою: «герої не вмирають», вони якісь не люди, а «кіборги», вояки «Небесної сотні», нібито їх призначення в цьому житті відразу таким і було — померти за загальне благо... Але насправді ж у кожному окремому випадку йдеться про звичайну людину, яка постає перед складним і трагічним життєвим вибором і робить його. І платить за це найціннішим, що в неї є, — життям. І це непоправна і болісна втрата для її близьких — батьків, сімей, дітей, яку не залагодити пам’ятником чи присвоєнням імені. У всього цього героїзму є повсякденний людський вимір, і мені це болить — і як людині, і як громадянинові.
Насправді для мене всі ці події — Майдан, втрата Криму, війна на сході — породили цілу низку глибоких світоглядних питань, на які необхідно відповісти. Йдеться про вибір, перед яким ми ще довго стоятимемо: де закінчується особиста свобода чи свобода творчості, а де починається питання безпеки держави? Де закінчується особисте та егоїстичне, а де починається якесь загальне та громадянське, як їх узгодити в цих умовах? Питання відповідальності та причетності, а також намагання захистити свій вибір. Багато з цих питань, як показують останні дискусії чи то з приводу Євробачення, чи виборчих компроматів та обіцянок, ще довго будуть нас непокоїти та збурювати.
Але є один безсумнівний ефект — безпосередні учасники цих подій (і Майдану, і війни на сході, і втрати Криму) мають зовсім інше ставлення до життя і до цієї країни. Бо коли ти опиняєшся на певній екзистенційній межі, то раптом можеш бачити набагато далі, ніж міг це зробити у своєму звичайному житті до того. Щось тобі таке відкривається, коли якісь егоїстичні бажання чи кар’єрні питання відходять на другий план, бо є речі, які від цього в стократ важливіші.
Одне з основних наших завдань — не втратити людський вимір цього всього. Без нього ми не зможемо осягнути та осмислити ані що відбулося, ані що з цим усім робити. Саме завдяки людському виміру можна увійти в ситуацію іншої людини і оцінити її міру пожертви чи глибину втрати. Її легко втратити та заговорити пишними патетичними фразами, заламінувати якимось офіціозом, поставивши в рамочку, повісивши на стіну та зрештою забувши. Це той досвід, який наразі ще неосмислений і невідрефлексований у багатьох сенсах. Якраз це і є завданням не лише для психологів, суспільствознавців чи політологів, а й для митців, які це бачать та розуміють зі свого боку.
«МИТЕЦЬ ПОВИНЕН УМІТИ РОЗРІЗАТИ, А ОТЖЕ, В НЬОГО НЕ МАЮТЬ ТРУСИТИСЯ РУКИ І СЛЬОЗИТИСЯ ОЧІ»
— Література і Майдан. На вашу думку, наскільки цим подіям вдалося змінити українську літературу? А вашу творчість зокрема?
— Літературу змінює все те, що змінює людину. Події останніх років — це неймовірний досвід, коли ми несподівано опинилися ніби всередині історії і побачили, якою несправедливою і жорстокою вона може бути. Це досвід, який змінює тебе, хочеш ти того чи не хочеш. Звичайно, можна було б дивитися на небо та квіточки, роблячи вигляд, що цього не відбувається, але для мене це вважалося б найлицемірнішою ситуацією. Для мене особисто відразу якось однозначно неактуальними стали роздуми про аполітичність літератури та теза «мистецтво заради мистецтва». Однак слід розуміти, що це все стосувалося передовсім не політики, а людського та громадянського. Не уявляю, як би могла жити в цій країні, якщо б у цій всій ситуації жодним чином не відреагувала, яке б я мала моральне право. Але розумію, що багато людей вирішують ці питання набагато простіше і не переймаються таким, адже все залежить від рівня свідомості та базових цінностей.
Утім як митець я якийсь час вагалася, чи маю право говорити від імені інших (кожен індивідуаліст має такий сумнів, поважаючи право інших на власну думку). Пригадую, я виступала зі сцени львівського Євромайдану, читала один із доволі гострих віршів про внутрішній спротив — і от я стою і бачу перед собою кілька тисяч людей, аж по самісінький оперний, і всі чекають, що ти їм скажеш. Це не був страх, це було відчуття відповідальності за те, що я скажу цим людям і чи маю я на це право. Тому вже під час приїздів на Майдан я воліла не читати віршів, а робити щось корисне — сортувала одяг, варила їсти. Мені це здавалося потрібнішим.
Довгий час я взагалі не могла повертатися туди думками — ні дивитися кадрів звідти, ні відео. Зрештою, як і багато іншого, — так працює механізм психологічної травми. Це вже потім, після заперечення, приходить прийняття, а аж потім якесь осмислення. Тоді я могла хіба що фіксувати емоційні враження, якісь уламки образів, спонтанні реакції, довго не наважувалася це публікувати (дещо так досі й не оприлюднила, ні на «Фейсбуці», ні у книжці). Пригадую, якась у мене тоді була недовіра до мови, ніби звичні слова насправді не можуть передати усієї глибини переживань. Бо про таке не можна говорити красивими метафорами, про таке треба кіптявою і захриплим голосом. Або просто мовчати. Звичайно, на цьому тлі виникла ціла низка спонтанних віршованих реакцій — творів, у яких люди хотіли хоча б якимось чином передати свої переживання, виплеснути це із себе. Найчастіше авторами були безпосередні учасники подій, які не мали професійного письменницького досвіду. Однак ця спонтанна література (хоч часто і вважається так званою щирою графоманією) є також важливою як явище тогочасного літературного процесу і свідчення того, як змінювалося наше сприйняття. Тоді необхідно було зафіксувати досвід, який ми раніше не переживали. Але осмислення цього досвіду почалося набагато пізніше.
Донедавна я не могла дивитися відео з розстрілами з Майдану чи слухати свідчення тих, хто вийшов з Іловайського котла чи вижив під час оборони Донецького аеропорту, навіть художніх фільмів. Це був занадто важкий матеріал, який емоційно зашкалював у мені й викидав у такий емоційний стан, в якому я була абсолютно неконструктивною. А митець, щоб щось зобразити чи осмислити, мусить бути, як хірург. Він повинен уміти розрізати живу тканину людського і зазирати всередину, а отже, в нього не мають труситися руки і сльозитися очі. Власне, для такого хірургічного аналізу цього матеріалу, для повноцінного глибокого осмислення, мені здається, аж тільки зараз настає час. Раніше були здебільшого тільки спонтанні реакції та фіксація реальності.
«КОЖЕН МАЄ СВОЮ ПРАВДУ»
— Чи варто тут говорити не лише про Майдан, а й про війну на сході? Це один контекст чи ви схильні відділяти Майдан від війни?
— Насправді все так швидко змінювалося, що зліпилося докупи в якусь одну велику гору болісних емоцій і важких вражень. Якщо Майдан завершився, то війна на сході триває. Але доки не покарано винних у розстрілах людей на Майдані, доти це все триває і триває у своїй відкритості. Загалом із літературою про Майдан, про війну, про анексію Криму ми маємо ситуацію фрагментарності, хоча з’явилося дуже багато книжок. Не всі, звичайно, художні — багато документалістики та есеїстики.
Навіть дослідникам літератури дуже важко аналізувати цей матеріал, не кажучи про те, щоб писати, бо все це — як жива рана. І письменник не має права на безпристрасний аналіз, бо він теж усередині подій, від яких нитки тягнуться до живих людей, яким болить. Крім того, ми у ситуації, коли кожен учасник події має свою правду. Особливо коли йдеться про очевидців, у кожного з яких — свій фрагмент війни, свій ракурс бачення подій, свої можливості опису, своя оптика, свої табу. Зрозуміло, що це фрагментарна приватна правда — її наразі важко теоретично препарувати та критикувати. Її можна тільки осмислювати та вибудовувати загальну картину.
Також слід зауважити, що в традиції української літератури не було якогось виробленого способу оповіді про свою війну (за винятком нечисленних прикладів на зразок «Поза межами болю» Турянського, «України в огні» Довженка чи не надто відомої назагал літератури резистансу). Тому якщо поглянути на спонтанні книжки очевидців чи учасників цих подій, то більша частина з них написана російською мовою, бо важко працювати на цілині, треба перегортати величезні пласти мови, винаходити достовірний стиль — не пафосний і не фальшивий. Мова тої давнішої війни цілком не придатна до опису нинішньої, бо це зовсім інші обставини і зовсім іншого типу війна. Мусить пройти час: щось кристалізується, щось осмислиться. Зрештою, доки все це триває і ранить, важко осмислювати цілість і можливі наслідки.
«ТАМ, ДЕ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ФОКУС, ЙОГО НЕМИНУЧЕ СУПРОВОДЖУВАТИМЕ КОН’ЮНКТУРА»
— Яким є сприйняття цієї теми в літературі з боку суспільства?
— Здебільшого суспільство її не знає. Ми маємо багато творів, написаних очевидцями, які раніше не мали письменницького досвіду і відповідно не володіють механізмами і прийомами, як зробити із цього літературу, яку б купували і читали. Часто йдеться навіть про тексти, які не пройшли нормальної редакторської вичитки, але авторові й вузькому колу його читачів не про це йдеться — для них це акт «своєї правди подій» і «данини пам’яті». Загалом, у середовищі літератури ці тексти маловідомі та не потрапляють в огляди та обговорення літературних критиків. Часто маємо справу з такими собі локальними виданнями, про які знає невелике коло осіб.
Однак є певні зрушення — наприклад, на церемонії нагородження цьогорічної «Книги року» така література мала свою окрему номінацію, потрапила в фокус уваги літературознавців. Можна вже навіть назвати окремі видавництва, на зразок «ДІПА», які прицільно видають таку літературу і зацікавлений читач може її там знайти. Проте є й інший бік проблеми. Там, де з’являється фокус, його неминуче супроводжуватиме кон’юнктура. Але далеко не всі навіть професійні письменники бралися за цю тему з користю для неї, одного професіоналізму тут не досить, необхідно мати безпосередній досвід та достовірність вражень.
«ПОЕЗІЯ ПЕРЕСТАЛА СПРИЙМАТИСЯ ЯК ДЕКОРАТИВНА РІЧ»
— Як ви гадаєте, література мусить мати відношення до цього всього чи може обмежитися суто естетичною функцією?
— Література ніби й не мусить, але не може стояти осторонь, вона допомагає залишатися світові цілісним, а людині — дати собі раду з цим межовим і травматичним досвідом. На перших етапах, як мені здається, саме література і взяла на себе терапевтичну функцію. Однак вона не може на ній зациклюватися. Для мене особисто момент першої письменницької реакції якраз пов’язаний із терапевтичним ефектом. Пригадую, коли ми їздили на Донеччину, майже на передову, із волонтерською допомогою та книжками для військових, це дало мені дуже багато для розуміння, як я сама бачу поезію, чим вона є і чим вона може бути в таких обставинах. Це були військові, які слухали нас, бесідували з нами, часом навіть при зброї — їм потім відразу треба було поверталися на свої позиції. Такі моменти вимагають від автора абсолютної щирості. Ти розумієш, що зовсім не важливо, якою метафорою ти це скажеш, або ж ти її взагалі не вживатимеш. Важливо, щоб це допомогло берегти в людині людське і пригадати те, що не є війною, відволіктися хоч на мить. Пригадую, як читала вірші про маму, про родину, а на очах бачила сльози.
Зрозуміло, це не те, на що буде розраховувати ця поезія та література, коли мине певний час. Це просто ситуація, в якій вона опиняється. Хоча, з іншого боку, без цього періоду вона, напевно, теж буде несправжньою.
Особливо в поезії я бачу, що багато авторів ще з часів Майдану стали економнішими у своїй мові. Поезія перестала сприйматися як декоративна річ, як те, що прикрашає. Натомість вона почала намагатися говорити про таке, для чого раніше у віршах не було місця, не було способу говорити. Це зміни і на рівні філософії мови, і на рівні світовідчуття.
Ще до війни, років 10 тому, в одному з інтерв’ю я говорила, що для мистецтва ситуація кризи є набагато цікавішою за благополуччя. Зараз, хоч як це прикро, саме після Майдану та досвіду цієї довготривалої війни українська поезія і загалом література стали надзвичайно глибокими, з’явилися такі ракурси, проблеми та конфлікти, які раніше були нам невидимі. Досвід збагачує, навіть якщо ранить чи вбиває. Трагедія поглиблює розуміння, бо починаєш відчувати, що є речі, страшніші, ніж смерть, і більші, ніж життя. І що людина є мірою всього. І що письменник теж людина. І що все важливе. І що нічого не маємо права забути, навіть якщо часом забути у стократ легше, ніж описати. Тому я дуже вдячна Дональдові Туску, що нагадав нам усім про це у своїй промові.
