Ім’я Василя Миколайовича Ткаченка доволі добре відоме українській гуманітарній громадськості. Знаний публіцист, історіософ, політолог, доктор історичних наук, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, цей учений (його публікації з актуальних проблем вітчизняної сучасної політики, національної історії, становлення української ідентичності відомі, зокрема й читачам «Дня») досліджує, серед інших надважливих питань сьогодення, і феномен російського «старшобратства», що завжди був гальмом — а тепер ця загроза явно примножилася — на шляху українського народу до європейського просвітництва та демократії.
Назва нової праці Василя Ткаченка — «Україна — Росія: на сконі «пропащого часу» (видавництво «Політія», Київ, 2018 рік) відсилає читачів до ідеї Михайла Драгоманова про історичний період «пропащого часу» — перебування України під владою Москви. Узагалі, книга В. Ткаченка (вона, до речі, складається з таких розділів: «Передгроззя» — період до початку українсько-російської війни; «Гроза» — тут сенс назви зрозумілий; «Розпуття» — роздуми автора про 2018 рік; «Від держави приватизованої — до правової» (замість післямови) насичена несподіваними думками, ідеями, поглядами — не завжди беззаперечними, але тим більше цікавими — різних людей: наших сучасників або знаних історичних діячів наразі вже далекого минулого.
Взяти хоча б Михайла Драгоманова. Цього мислителя, фундатора української політології, нині стало вже модним звинувачувати у «браку патріотизму», «соціалістичних гріхах», «федеративному угодовстві перед Москвою» тощо. Василь Миколайович, проте, наводить слова Драгоманова, де з граничною чіткістю видно, як цей історик розцінював добу перебування українців «під Москвою» (варто нагадати це висловлювання): «Нічого дивуватись, що за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовільним царем, з кріпацтвом, жившого без науки, — то царська самоволя заїла вольності українські, московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва, а просвіта почала на Україні рости дуже тихо, тим тихіше, що невеличка частина українських письменних людей розділилась — і на Московщину; вільним же думкам, котрі росли вже в Європі укупі з наукою і звідти переходили до нас, тепер поставлений був тин царською та чиновницькою самоволею. А якби тепер серед українського народу з’явились думки та заміри стати проти зросту неволі, то вже тепер вони мусили б вдаритись не тільки об тих своїх людей, котрим вигідна була неволя людська, але й об московський уряд і військо, а то і об народ, який розумів діло так, що українці чинять зраду, коли не слухають «нашого царя» і т.д. («Пропащий час», написано 1876 року, коли український національний рух ще був «громадівським»).
Василь Ткаченко вважає (і схоже, небезпідставно), що «оцінку цим пророчим словам можна зрозуміти у повній мірі лише в контексті агресії, здійсненої 2014 року Російською Федерацією проти України. Чи потрібні після цього ще якісь докази тому, що саме це «непослушенство» українців по відношенню до неоімперських прагнень президента РФ Володимира Путіна наочно виправдовує в очах рядової «російської людини» розв’язування ганебної «гібридної війни» проти сусідньої держави? Війни ницої й підлої, що змушує людину, яка посідає високий пост президента держави, викручуватися й брехати як перед зарубіжною громадськістю, так і перед власними громадянами».
Політолог, публіцист і дипломат Збігнев Бжезінський; один з визначних філософів ХХ століття Теодор Адорно; начальник Генштабу армії країни-агресора Валерій Герасимов; дослідник тривожних наслідків глобалізації, економіст, Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц... Погляди цих людей постануть у дослідженні Василя Ткаченка у всій глибині, далекоглядності — і водночас підступності, цинізмі, імперській сліпоті (Герасимов!). У цьому і цінність книги.
